До 24 лютого я жив у Італії. На вторгнення очікував, бо трохи вмію аналізувати ситуацію. Війна для мене не припинялася з 2014-го. Знайомий із розвідки США попередив, що кібератаки на урядові сайти означатимуть початок активної фази. 22–23 лютого побачив, що сайти або некоректно працюють, або й зовсім перестали. Вранці вже було бомбардування.
До 8:00 я склав рюкзак. Попередив партнерів, що припиняю будь-яку діяльність. Домовився за машину, що підкине до польського кордону.
Війни не зупиняють, а виграють
Мотивація – щоб ми жили в мирі, щоб наші діти могли навчатися, де хочуть, і щоб ніхто не вказував, що вони мають з'їсти сьогодні чи завтра. По-друге, повернувся в Україну заради наших хлопців. Багато з них загинуло на передовій. Я теж маю свій борг заплатити. Я тут, щоб зберегти життя тих, кого колись навчав – був інструктором із тактичної підготовки. Вони для мене важать більше за мою фізичну родину. Хочу, щоб вони будували нашу нову країну.
У Польщі взяв із собою волонтерку, з якою давно співпрацюємо. На кордоні бачив натовп переляканих жінок із дітьми, які йшли пішки через пропускний пункт. А також – довжелезну вервицю машин, де сиділи лоби – здорові мужики, які тікали під шумок.
Мав мету – якнайшвидше дістатися Києва, де був мій батальйон. По той бік кордону мене мало чекати авто. До нього довелося пішки йти 12 кілометрів через два села, бо машини біля кордону стояли у три ряди. Дістався Тернополя, а звідти – до столиці.
У батальйоні були всі знайомі. Більшість була в Європі чи Америці, але приїхала. Вдячний їм за це. Зібралися, бо розуміють, що мають бути тут.
Базуємося в Києві, але працюємо в різних напрямках. Хтось пішов у Збройні сили, хтось – у сили спецоперацій. Я подався в Український добровольчий батальйон. Виконуємо завдання із захисту територіальної цілісності нашої батьківщини. Маємо знищити ворога. Не повинні зупинятися на кордоні, а гнати його далі.
Не хочу для своєї країни 1939 року, не хочу, щоб її розділили. Маємо знищити зло. Дійти до Курильських островів і повернути їх японцям. На це є одна проста причина – ми не можемо залишити скаженого звіра на волі. Бо рано чи пізно він рватиме і шматуватиме інші народи. Ічкерія, Осетія, Сирія, – де Росія встромить свої пальці, там завжди є горе, страх і безлад.
Україна зараз захищає всю Європу. Ми на передньому краю і мусимо боротися до перемоги, щоб європейці нарешті зрозуміли, що з Путіним ніяких домовленостей бути не може.
Війни не зупиняють, а виграють. Якщо знищимо ворога на нашій території і поженемо його далі, Європа нарешті все зрозуміє і прокинеться від летаргічного сну. Третя світова вже почалася. Вже. Та Захід вважає, що це справи України і РФ. Вони дають нам зброю і вважають, що нашими руками можна жар загрібати. Але навіть Друга світова була виграна союзниками в коаліції. Коли до цієї борні долучаться інші країни і ми зайдемо на територію Московії, розпорошимо її, можливо, тоді там запанує якийсь демократичніший уряд.
Утім це буде з іншим поколінням, цього не зміниш. Зараз росіяни розуміють лише мову сили. Не вміють працювати і створювати блага. Вміють тільки грабувати і продавати надра.
Один наш вартий 200 москалів
Наші воїни розуміють, що москаль рано чи пізно прийде до їхніх домівок у Дніпрі, на Тернопільщині та Львівщині. Під час АТО жителі інших регіонів вважали, що в їхній хаті завжди буде мир. Та помилялися. Наші хлопці розуміють, на що йдуть. І хоч ми теж втрачаємо бійців, та один наш вартий 200 москалів.
Коли виграємо цю війну, будемо боротися, щоб ті чоловіки, хто виїхали з України, не могли повернутися, не працювали тут і не будували своїх бізнесів. Якщо це не їхня війна – то це не їхня країна. Вони не мають права тут перебувати.
Коли побудуємо нормальну державу, повернуся до улюбленого заняття – будуватиму яхти.
Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".
1 
1
Коментарі