Ексклюзиви
Середа, 10 червня 2015 16:22

"Не бачу жодного паростка до створення армії нового зразка"

Втратимо Маріуполь, якщо до міста ввійде хоча б один ворожий батальйон – вважає засновник полку "Азов" народний депутат Андрій БІЛЕЦЬКИЙ

Засновник полку "Азов", народний депутат Андрій Білецький спускається зранку східцями до однієї зі столичних кав'ярень неподалік майдану Незалежності. Він у чорно-­червоній толстовці з капюшоном. Тисне руки, просить офіціанта принести чай. Має на спілкування менш як годину – поспішає на майдан Незалежності попрощатися з бійцем "Азова" Гіоргі Джанелідзе. Він загинув під час бою в Широкиному. Потім Андрій їде до цього міста, де утримують позиції наші добровольці.

Де проводите більше часу – на фронті чи в Києві?

– Останні півроку більше бував у полку: на фронті, складах озброєння, тренувальних базах.

Хто замість вас натискає на кнопку у Верховній Раді?

– Ніхто, – сміється. – Весь цей час моя кнопка мовчить.

Андрій кладе руки на стіл. На правому зап'ясті паракорд кольору хакі – сплетений у вигляді браслета кількаметровий трос.

Чи буде наступ на маріупольському напрямі?

  Андрій БІЛЕЦЬКИЙ 35 років, засновник полку ”Азов” Національної гвардії України Народився в Харкові. 2001-го закінчив історичний факультет Національного університету імені Каразіна. Захистив дипломну роботу про Українську повстанську армію. Викладав у харківських вузах. Досліджував військову історію України. Зі студентських років брав участь в українському націоналістичному русі. Займався боксом, ножовим боєм, фехтуванням, стрільбою. У березні 2001-го арештували за участь в акції ”Україна без Кучми”. Головний командир організації ”Патріот України”. 9 листопада 2011-го в Андрія Білецького в під’їзді власного будинку кілька разів вистрелили з револьвера. Одна куля влучила в щелепу, друга – прострелила руку. У грудні того ж року арештували у справі ”Оборонців Римарської” – сутички між представниками ”Патріота України” та невідомими, які штурмували офіс організації. Перебував у Харківському СІЗО – ”Холодногірській тюрмі”. Вийшов на свободу 24 лютого 2014 року, після перемоги Майдану, коли Верховна Рада прийняла постанову про звільнення політв’язнів. У березні-травні торік був командиром партизанського загону ”Чорний корпус”. Із травня – ­командир добровольчого батальйону ”Азов”, що 17 вересня переформатували на полк. На позачергових парламент­ських виборах 26 жовтня 2014-го балотувався як самовисуванець. Переміг по мажоритарному округу на столичній Оболоні. Дружина Юлія – історик. Мають 7-річного сина Олександра
Андрій БІЛЕЦЬКИЙ 35 років, засновник полку ”Азов” Національної гвардії України Народився в Харкові. 2001-го закінчив історичний факультет Національного університету імені Каразіна. Захистив дипломну роботу про Українську повстанську армію. Викладав у харківських вузах. Досліджував військову історію України. Зі студентських років брав участь в українському націоналістичному русі. Займався боксом, ножовим боєм, фехтуванням, стрільбою. У березні 2001-го арештували за участь в акції ”Україна без Кучми”. Головний командир організації ”Патріот України”. 9 листопада 2011-го в Андрія Білецького в під’їзді власного будинку кілька разів вистрелили з револьвера. Одна куля влучила в щелепу, друга – прострелила руку. У грудні того ж року арештували у справі ”Оборонців Римарської” – сутички між представниками ”Патріота України” та невідомими, які штурмували офіс організації. Перебував у Харківському СІЗО – ”Холодногірській тюрмі”. Вийшов на свободу 24 лютого 2014 року, після перемоги Майдану, коли Верховна Рада прийняла постанову про звільнення політв’язнів. У березні-травні торік був командиром партизанського загону ”Чорний корпус”. Із травня – ­командир добровольчого батальйону ”Азов”, що 17 вересня переформатували на полк. На позачергових парламент­ських виборах 26 жовтня 2014-го балотувався як самовисуванець. Переміг по мажоритарному округу на столичній Оболоні. Дружина Юлія – історик. Мають 7-річного сина Олександра

– Малоймовірно, що противник зараз розпочне повномасштабну кампанію. Скоріше, вимагатиме федералізації України, посилаючись на умови перемир'я. Потім за допомогою російських грошей прагнутиме привести свої партії до влади – і в кількох регіонах, і в центрі.

У разі наступу втримаємо Маріуполь?

– Потрібно створити зону укріплень, глибиною кілька кілометрів, щоб мати змогу контратакувати, не ставлячи місто під загрозу. У Маріуполі основна лінія оборони побудована за 200–300 метрів від перших висотних будинків. Бої у містах ще складніші, ніж у горах. Якщо вони введуть у Маріуполь хоча б батальйон, то все – морально ми місто програли. Посиплеться інфраструктура, зупиняться заводи, виникнуть проблеми з харчуванням і каналізацією. Півмільйона людей або сидітимуть голодні під обстрілами, або масово рушать на українську територію.

Тому в лютому під час азовського наступу ми виносили лінію оборони на десятки кілометрів від Маріуполя. Зараз пропонують (політичне керівництво країни. – "Країна") повернутися до старої схеми. Широкине – ключова позиція. Якщо відійдемо від нього на кілька кілометрів, то опинимося в низині, обстрілюваній із Широкиного. Доведеться або нести величезні втрати, або відступати до Маріуполя, створюючи буферну зону. Це повернення до січневої ситуації.

Що далі?

– Бойовики постійно порушують домовленості про відведення важкого озброєння. Мусимо вимагати тиску на Росію від ОБСЄ і західних ­держав-підписантів мінських угод. І припинити відводити своє важке озброєння, доки противник не виконуватиме ці домовленості.

Ми здатні на таке?

– За нами – моральне й логічне право діяти так. Інакше в мінських домовленостях немає жодного сенсу. Слід розуміти, що ми – жертва в цій війні. Натомість наша позиція: ми тепер зобов'язані. А чому ми зобов'язані? Ми взагалі підписали річ антиконституційну, бо Україна – унітарна держава. Жодного разу не згадали в мінських домовленостях про Крим. І тепер ще переживаємо за те, а що скаже Європа, якщо не виконаємо їх.

Якщо віддати Широкине, то Маріуполь опиниться під загрозою такого ж обстрілу, як був у січні?

– Так. Тому що обстріл вівся з Широкиного. "Гради" треба відвести на 5–7 кілометрів на схід від селища. З такої відстані вони до Маріуполя не дістають. Звісно, є ще "Смерчі" й "Урагани". Проте саме на "Гради" припадає 80 відсотків усіх артилерійських обстрілів із боку противника.

Є версія, що Маріуполь торік у червні став українським не стільки завдяки військовим, скільки через домовленості Ріната Ахметова з керівництвом терористів. Мовляв, йому було вигідніше залишити свої заводи на підконтрольній Києву території.

– Це 100 відсотків не так. "Азов" пролив чимало крові за Маріуполь. Місто стратегічно важливе для існування ДНР і ЛНР. Їм потрібен цей порт і металургія. Думаю, інтереси створення Новоросії й людей, яких Путін поставив керувати ДНР і ЛНР, у сотні разів перевищують комерційні інтереси Ріната Леонідовича.

Чи очікували ескалації конфлікту в січні?

– Я очікував її з весни. У зимових погодних умовах будь-які бойові дії, особливо наступ, – надзвичайно складні. Але вони ризикнули і перемогли. Хоча й понесли великі втрати. Зараз справа за операціями ФСБ, за російським телевізором, за російськими грошима. Вони намагатимуться розхитати ситуацію в областях, де були сепаратистські прояви.

Тобто цього літа українським сім'ям можна їхати на відпочинок до Бердянська?

– Не брав би на себе відповідальності за такі поради.

Чи має держава достатньо сил, щоб звільнити Донбас протягом поточного року?

– Це можливо на 100 відсотків. Не в короткий термін. Але треба розглядати це як єдиний прийнятний для нас варіант.

Це – слова політика. А що скаже військовий?

– На даний момент морального духу, рівня підготовки, управління, зв'язку, командування української армії і Нацгвардії недостатньо для проведення широкомасштабної наступальної операції з виходом до кордону. Але якщо виключити фактор російських військ, то з "ополченням" ДНР і ЛНР ми впоралися б.

Друге питання – це оборона. Україна уявляє її у вигляді статичних фортифікаційних споруд, за якими сидітимуть наші війська й відбиватимуть атаки. Але в ХХI столітті це не працює. Навіть "Ісламська держава Іраку і Леванту" має гнучку, маневрову, наступально-контратакувальну позицію оборони. Оборона тепер – це зайняття й утримання ключових висот, а не викопування довгої лінії окопів та укріплень. Ми віримо, що відведемо важкі озброєння, посадимо наших солдатів і триматимемо цю лінію. Насправді перемелюватимемо українців у кривавій бойні. Не бачу жодного паростка до створення армії нового зразка. Бачу лише підшивання комірців і писання тисяч паперів.

 

Що відповідаєте людині, яка хоче воювати, але не має досвіду військової служби?

– Беремо всіх, якщо підходять за кількома критеріями. В першу чергу – психологічно. Більшість українських чоловіків за останні 20 років не служили в строковій армії. В мене була військова кафедра. "Азов" дає тритижневі курси початкової підготовки в Києві. Після цього людина проходить місячний курс молодого бійця в "Секторі М", на базах полку.

Багатьом відмовляєте?

– Підготовча база полку у столиці має пропускну здатність до 70 людей що три тижні. З них зазвичай вибуває десь третина. Анкет за місяць надходить 500–700.

Скільки серед особового складу українців зі сходу й півдня?

– Більшість. На початку в нас був лише один чоловік із Галичини – з ­Івано-Франківська. Зараз ми стали більш загальноукраїнськими. Але все одно 60 відсотків – із східних і південних областей. У моєму маленькому спецпідрозділі більшість – донеччани й луганчани.

Що спонукає іноземців воювати в "Азові"?

– Раніше приховували це. Тепер президент пообіцяв, що всі добровольці-­іноземці отримають українське громадянство. У нас чимало білорусів, є грузини, із країн Євросоюзу. Менше американців і канадців. Вони вбачають в ідеї путінського "євразійства" небезпеку для Європи, демократії, їхньої домівки.

Чому на нашому боці воюють росіяни?

– Більшість із них є російськими націоналістами. Політику Путіна вважають безумною й антиросійською. Переконані, що Росія котиться в нікуди і фактично не має майбутнього. Чимало з них вірять, що після України націо­нальна революція відбудеться й у них.

З якими проблемами зіштовхуються добровольці, повернувшись до мирного життя?

– Наших хлопців, які повернулися з війни, спочатку зустрічали з квітами, а потім почали утискати. Цих людей вважають проблемними, небезпечними.

Маємо неправильну, утриманську систему соціалізації солдатів. Моїм бійцям роздавали талони, за якими вони можуть раз безкоштовно скористатися літаком, тричі – пароплавом, 10 разів з'їздити трамваєм. Дали знижку на газ. Що далі? Молода людина, яка бачила й пережила жахи війни, опиняється без роботи й зі знижкою на газ у країні з соціально-економічною кризою. Що їй залишається – пити й дебоширити, іти в кримінал? У центральній частині Нью-Йорка неможливо встановити жодної малої торговельної точки, якщо ти – не ветеран збройних сил Сполучених Штатів. Це практика ще з часів війни у В'єтнамі. Хот-доги, шаурми, магазини квітів або газет – це бізнес ветеранів.

У кнессеті (парламент Ізраїлю. – "Країна") абсолютна більшість – ветерани військових змагань цієї країни. У Штатах ветерани складають близько третини сенаторів.

Ви хочете нову поліцію? Уявіть, наскільки вчорашній фронтовик матиме більше моральної поваги серед населення, ніж мєнт, який усе життя жив поборами.

Наскільки військові мають вплив у Верховній Раді?

– Справжніх військових, тобто рядових ветеранів, у парламенті немає. Є командири добровольчих батальйонів, але вони – більше медійні зірки, ніж солдати. Солдати поки що на передовій.

Хто применшує втрати – Україна чи противник?

– Обидві сторони сильно применшують.

Чи повинно суспільство знати реальні втрати?

– Із народом не можна розмовляти, як із малолітньою дитиною. Народ має розуміти, наскільки це важка війна. Не вірю, що при обстрілах, які зараз ідуть із застосуванням "Градів" у Пісках, Горлівці, Авдіївці, ми тижнями не маємо втрат, як нам розповідають.

Після Іловайська був моральний злам в армії. Зараз вона відновилася?

– У більшості – так. Армію підламує відчуття даремності її дій і жертв. Армія не розуміє, чи будемо боротися за Донецьк і Луганськ до кінця. Якщо – так, то армія йтиме на втрати і жертви. Їй потрібна віра в кінцеву перемогу.

Андрій тисне на прощання руки і спускається на Майдан. Тіло бійця у труні під пісню "Пливе кача" і грузинські розспіви несуть від стели. Кладуть до машини, накритої грузинським і українським прапорами.

За рік звикли до смертей товаришів?

– І звик, і не звик одночасно. Під час бою – спокійний. А коли спогади найдуть, то дуже погано, – кліпає вологими очима.

Як даєте собі раду в такі миті?

– Ніяк. Не п'ю зовсім. Ми пішли на війну не по призову, а добровільно. Знали, що нас жде.

Скількох друзів втратили?

– Найважче згадувати дітвору, хлопців по 18–19 років. В Іловайську двоє таких полягли.

Як казали їхнім рідним?

– Один був круглим сиротою, другий – напівсиротою. Їм батальйон був за домівку, а я – за батька. Тому нікому не треба було нічого казати, крім самого себе.

Зараз ви читаєте новину «"Не бачу жодного паростка до створення армії нового зразка"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 2556
Голосування Який український клуб досягне більших успіхів у Лізі Європи 2018/19?
  • 1) "Шахтар"
  • 2) "Динамо"
  • 3) обидві команди "вилетять" одночасно
Переглянути
Погода