Наші поразки завжди приходили через переговори

Український спосіб ведення війни увійде в підручники

Чому взяли псевдо "Мамай"?

– Я народився на околиці Гурбинського лісу, де був найбільший бій УПА. Там був і штаб повстанців. Мій пуп закопано біля джерела Святої Анни. Те місце зветься Божа Гора. Двоє моїх дідів боролися проти совєцької влади й постраждали від неї. Тепер я довойовую й за них.

Мамай – це воїн, у якого є тільки шлях і мета. На певному етапі життя зрозумів: я – Мамай. Навіть чуб носив. Людям, яких шаную, дарую картини з Мамаєм. Спершу купую, а потім роздаровую. У Дніпрі є чудовий художник Юрій Кучеренко, йому вдається цей образ. Переважно збираю картини, але не тільки. На Черкащині є скульптор Микола Теліженко, який робить фантастичні витинанки. Найбільша нагорода від мене – дарунок Мамая. Я був членом Товариства імені Леся Курбаса. Там виникла ідея, щоб "Кому Вниз" отримали Шевченківську премію. Зрозуміли з друзями, що їм не дадуть, і заснували Народну Шевченківську премію, де лауреат отримував залізного Мамая. З письменників лауреатом став Василь Шкляр і багато інших митців".

Відчуваєте себе причетним до творення історії?

– Учора в побратима-харків'янина був день народження. Я йому сказав: "Бог зробив тобі дарунок – узяти участь у священній війні з Росією. Нас пам'ятатимуть як тих, що билися з московською ордою. Тобі пощастило вбивати москалів та ще й за гроші". Посміялись і продовжили роботу.

Звідки черпаєте оптимізм?

– З віри в те, що ми ніколи не програвали росіянам у військовому двобої. Наші поразки завжди приходили через переговори – переяславські, мінські й решту. Росія не може виграти в цій війні. Українська нація ніколи не мала такого шансу перемогти свого одвічного ворога, як тепер. Наші попередники з УНР і УПА діяли, коли ймовірність перемоги була мала. Нині маємо значно кращий шанс. Кажу своїм хлопцям: ми всі повернемося додому героями. Хтось – сам, когось привезуть, але нам не буде соромно.

Західні журналісти пишуть, ніби Україна має 150 тисяч втрат у цій війні. Якщо це правда, є загроза, що боє­здатні ми можемо закінчитися раніше за ворога?

– Солдат на війні – найцінніший. Можна втрачати техніку та снаряди, але життя воїна треба берегти. Не можна уподібнюватися москалям і воювати м'ясними штурмами. Слава Богу, ми так не робимо. Попри те війна страшна, і на жаль, вона стає позиційною. Такі бойові дії виснажують армію. Нам вигідна динамічна війна.

Як нам бути маневреними й наступальними?

– Наш спосіб ведення війни проти Росії увійде в усі військові підручники. Менша країна зі слабшим військовим потенціалом, меншою кількістю солдатів, кратно меншим обсягом пускових установок і боєприпасів та майже відсутньою авіацією веде наступ на широкому фронті. Це чи не вперше в історії людства. Умови не сприяють наступу, але ми його ведемо. Війни виграють люди. Не F-16, не "Леопарди" та "Стінгери". У цій фазі війни українці міцніші за залізо й танки. Важливо зберегти мотивацію, а це непросто під час бойових дій високої інтенсивності.

 

Завищені очікування від контрнаступу були й у військових?

– Безумовно. Це стосувалося не лише тиловиків. Півтора року тому більшість чекала швидкого закінчення війни. Мовляв, кілька місяців – і парад перемоги на Хрещатику чи навіть на руїнах Кремля. Це не справдилось і стало першим ударом. Тепер, коли кажуть, що війна триватиме нескінченно, нам теж це важко сприймати. Ми часом сильніші за залізо, але маємо ресурс витривалості й терпіння.

Наскільки вистачить у росіян сил, щоб наступати?

– Якщо Росія не проведе широкої мобілізації, то без фактора чорного лебедя не зможе наступати. Принаймні це істотно стишить темпи ворожого війська. Якщо так станеться, то позиційна війна неминуча.

Як не загрузнути надовго в позиційному протистоянні?

– Ми на етапі першої і не останньої російсько-української війни. Перша фаза не вирішить питань, які стоять перед нами. Для Росії суб'єктне державне існування України є неприйнятним. Вона поставить на карту все, щоб знищити нашу державу. Існування української нації є загрозою розпаду російської імперії. Колоніальне минуле не витравило в нас гена українства. Для них кінець війни – знищення України. Для нас – розвалення Росії як імперії. Україна не використовує унікальних шансів. Ми другий рік поспіль не скористалися нагодою розпочати національно-­визвольну боротьбу кавказьких народів. Збройну. Це можна і треба було зробити. Дехто думає, що вихід на кордони 1991-го – переможний фінал. Цим війна не закінчиться. Колишніх кордонів між Росією й тією Україною, яка була до 24 лютого, вже не буде. Усе кардинально змінилося. Із цим треба змиритися й рухатися далі.

Тобто швидкої перемоги не буде?

– Проміжна може й має бути. Успіх багато в чому залежить від наших західних партнерів. Ми працюємо на американському гранатометі МК-19. Це потужна зброя, за яку ми вдячні. Утім, складається враження, що наші партнери не дуже хочуть, щоб ми перемогли Росію тотально й знищили як імперію.

Чому?

– Століттями на політичній карті світу існувала Російська імперія. Багато хто знав: вона погана, але це факт, до якого звикли. Втім, найбільша біда, що століттями не було Української держави. Доки ми не пояснимо світу місії і місця України й того, що вона може замінити на цій ділянці геополітичного простору Росію, він боятиметься розвалення Московії. Не лише через наявність у Кремля ядерної зброї. На думку колективного Заходу, це посилить Китай. Вони остерігаються величезної нестабільної території, що постане після розпаду імперії.

Ми достатньо працюємо в цьому напрямку?

– На жаль, ні. 2015-го ми з колегами проводили міжнародну дискусію "Як облаштувати Росію". Ішлося про те, що нас улаштовує природний простір національних держав, які виникнуть після розвалу імперії. Зокрема й російська. Після того мало бачу державних спроб над цим працювати. Є кволі спроби запрошувати опозиціонерів із національних меншин. Утім, вони слабкі й несистемні. Тому перша російсько-українська війна закінчиться нічим: ні ми, ні ворог не досягнемо поставленої мети. На нас чекає другий етап національно-визвольної боротьби. Росії потрібен кількарічний перепочинок, щоб із новими силами продовжити війну. Вони хочуть заморозити війну на тій лінії, де закріпилася їхня армія. Наше завдання – не дати їм цього зробити. Якщо наші союзники зменшать постачання зброї й боєприпасів, ми не матимемо чим стріляти. За майже 10 років війни ми навіть не вирішили проблеми боєприпасів.

Як уникнути замороження війни?

– Доки маємо наступальний потенціал, потрібно до кінця осінньої кампанії й початку дощів вийти до Азовського моря в будь-якій точці. Тоді фронт посиплеться в тому напрямку й буде легше просуватися далі. Крім дощів, перешкоджає те, що шляхи просування заміновано. Інтуїтивно відчуваю, що до лютого 2024-го результати українського наступу будуть відчутні. Крім того, наступного року відбудуться вибори президента Америки – нашого ключового партнера. Перемога в Україні була б чи не єдиним вагомим козирем у руках майбутнього керівника Сполучених Штатів. Не забуваймо і про вибори в Росії. Почалася велика геополітична гра під назвою "Війна в Україні втомлює світ". Ми – в серці Євразії і граємо ключову роль у продовольчій безпеці світу, тож цій війні тривати вічно не дадуть. Ці фактори й утома солдатів істотно знизять інтенсивність бойових дій наступного року. І стратегічний наступ України на півдні, і спроби російського контрнаступу на куп'янському й лиманському напрямках. Перезимуємо там, куди дійдемо до сезону дощів. На зиму обидві сторони будуть готові до локальних операцій за умови, що Росія не проведе великої мобілізації.

Ця мобілізація може бути успішна?

– Їм буде складно це зробити. Мобілізувати нових росіян, коли на фронті все не надто добре, величезна кількість втрат і брак техніки, справа нелегка. Навіть якщо їм те вдасться, це не підвищить їхньої боєздатності. Втім, саме з огляду на можливу мобілізацію в Росії нам важливо напружитись і вийти цієї осені до Азовського моря. Кажу побратимам: війну пересидіти неможливо, виграти можна тільки наступом і знищенням ворога. Що більше ворогів ми вб'ємо, то швидший буде результат. Тішу себе ілюзіями, що до квітня 2024-го буду вдома.

Яке ваше ключове завдання на фронті?

– Менше думати, більше воювати. Нашого керівництва – менше втрачати людей. Не біда, якщо згорить 100 "Леопардів". Залізо можна замінити, а солдата треба берегти. Суспільство це теж повинно розуміти. Якщо для порятунку одного воїна темп війни треба зменшити до швидкості равлика, робімо це. Великі успіхи для нас у цій ситуації – це великі жертви. Багато хто сприймає війну як реаліті-шоу. Дивляться відосики, як гинуть вороги. Одначе ми гинемо теж, ми живі люди, а не термінатори. Ми хочемо повернутися додому. Бажано, щоб із руками й ногами.

Ви сказали, що українська армія має вийти до Азовського моря. Спершу Крим, а потім Донбас?

– Я не проти й до Владивостока дійти. Головне – під час наступу не втратити боєздатності армії. Росіяни, які хвалилися своїм зимовим наступом, левову частку армії поклали під Бахмутом. Руїни міста захопили, військо втратили. Тому важливо, щоб на момент виходу до Азовського моря ми мали армію, здатну наступати далі. Я не Залужний, і моє завдання воювати. Але мені здається, що легше було би почати з Криму. Донбас – велика міська агломерація. Брати Горлівку чи Донецьк у лоб – м'ясорубка гірша за Першу й Другу світові війни. Крім того, втрата Росією Криму – суперболючий удар. Утім, згадаймо історію: білогвардійці після більшовицького перевороту тікали у Крим. Тож може бути по-різному.

Що маєте на увазі?

– Коли імперія валитиметься, Крим може стати останнім російським бастіоном. Мені приємно, що ми прогризаємо й повертаємо метр за метром нашу землю. Втім, ми бачимо, як важко нашим побратимам нині рухатися південним степом. Важко й нам дається цей поступ. Часом це кілька метрів за місяць. Для тіктокерів такий темп неприпустимий, але суспільству треба навчитися чекати й допомагати війську. Життєво важливо те, що залишиться від української армії після наступу. Від його результату залежатиме рівень підтримки наших партнерів. Я читаю новини: Євросоюз обіцяв мільйон снарядів, а дав лише чверть. Коли ж Залужний планував наступ, то, вочевидь, планував саме мільйон. Тепер він має наступати з 250 тисячами.

Що порадите українцям у тилу?

– Суспільство має подорослішати. Цієї війни самотуж­ки не виграють ті солдати, які є на фронті, – необхідне поповнення армії свіжими силами. Ми півтора року на фронті. Є чоловіки в Україні, які не ховатимуться від військкоматів, а прийдуть нам на заміну? Схиляюся до думки, що війна стосуватиметься всіх. Її можна виграти тотальним напруженням усіх сил, а цього немає. Наші дружини розповідають, як поводяться фізично здорові чоловіки по фітнес-клубах і барах. Хочеться іноді приїхати й отверезити таких "героїв" у бабиній кохті прикладом у голову. Це не реаліті-шоу "Подивімося, коли хлопці у Крим зайдуть". Це важка боротьба. Без активної участі всього суспільства перемоги не буде. Україна – не мобілізована, немає переходу економіки на воєнні рейки. Для частини суспільства війни не існує. Відчувається, як упала повага до солдата.

На Донеччині теж?

– На Донбасі інша ситуація. Коли півтора року тому ми сюди зайшли, місцеві жителі дивилися на нас косо. Тепер усі продавці відповідають українською. Де було написано "Купить уголь", тепер значиться "Купити вуголь". Вони думають, що це українською. Тут українізація помітна. І повага до воїна. Частина Донбасу, не завойована росіянами, швидко українізується. Решта розслабилась і забила. Так ми війни не виграємо. Тому хлопцям у тилу хочу сказати: прийдіть хоч пів року з нами потусуйтеся. Вас уже не посилатимуть без вишколу на передову, як нас. Два місяці полігонів і натовських інструкторів вам гарантовано. Чи хлопці, які пройшли війну, навчать азів військової справи.

Як опановували гранатомет МК-19 ви?

– За ютубом. Ніхто з нас не мав досвіду. Набули його першими в українській армії. Тепер залюбки навчу будь-якого новобранця всіх тонкощів. Коли ми не на бойових виходах, робимо це щодня. Спецназівці, азовці, штурмовики – це наша аудиторія. У нашій армії немає кращих гранатометників, ніж ми. Якщо є, хай озвуться – заб'ємося об заклад.

Як почуваєтесь у ролі гранатометника?

– Коли чую, що треба стріляти, в мені з'являється дитячий азарт. Хапаю гранатомет і валю. Цяцька ця важка – 130 кілограмів. Тому хтось зазвичай стоїть в обслузі гранатомета, а навідник стріляє. Я завжди опиняюся біля гашетки. Хлопці з того сміються й кажуть, що стаю несамовитий. Відчуваю себе воїном. Ми тішимося, коли від нашої гранати лягають п*дари.

 

Чи бачите ворога, коли стріляєте?

– Рідко. Зазвичай стріляємо на відстані 2 кілометри. Таке було хіба в Соледарі, коли вороги бігли прямо на нас, а ми їх косили. Це божевільний театр абсурду: вони біжать безперестанку, а ти їх убиваєш. Гранатомет – зброя вогневого прикриття: знести ворога або захистити передній край. По суті ми – мала артилерія. Найгрізніша зброя переднього краю. 32 гранати ми вистрілюємо за кілька секунд, і вони летять 2 кілометри. Пробивають броню до 7 сантиметрів і розлітаються на 6 метрів. У Соледарі спалили танк такою гранатою. Москалі називають нас американськими собаками: гранатомет нагадує собачий гавкіт.

Ветеран війни Євген Дикий каже, що нині маємо шанс вибити боєздатний резерв російської армії. Згодні?

– Так. Паралельно з цим маємо не розтратити свого резерву. Це ще важливіше.

Воюватиме більшість чи буквально всі?

– Я з приємністю спостерігаю покозачення України. Поділив солдатів на три типи. Перші – люди війни, які люблять стріляти, нищити ворога і рвуться в бій. Вони цим живуть. Їх мало. Другий тип – люди обов'язку. Звичайні українські чоловіки й жінки, які знають: війна – робота, яку треба виконувати. Третій тип – люди-тягарі. Вони не мають ні азарту, ні відчуття обов'язку. Ці нам відверто заважають. Тому геть усі на війні не потрібні. Навіщо? Щоб вони тікали й ховалися по кущах? Треба знайти здоровий баланс. Утім, отримати воєнний вишкіл і відбути свою повинність перед державою мають усі. Якщо не хочеш стріляти – копай. Копання на фронті забирає багато часу. Воно ж часто рятує життя. Тому не треба нікого лякати, але якщо ми посиплемося, то війна прийде в кожен дім. Може бути ситуація, коли доведеться воювати всім, хто не боягуз.

Ви кажете про першу й не останню українську війну. Чи є для нас загроза уподібнення до подій Другої чеченської, коли російська влада знайшла угодовців поміж чеченців, які пішли на перемир'я, й це закінчилося поглинанням Ічкерії?

– Є така небезпека. Росія ніколи не перемагала нас у прямому воєнному протистоянні, натомість переговорами й перемир'ями – так. Як казав Мазепа, "самі себе звоювали". Є загроза того, що ми забудемо про екзистенційного ворога й почнемо чубитися між собою. Коли бачу якісь сварки в інтернеті, хочеться дати прикладом по шиї. Має бути табу на срачі. Не маємо розслабитися після першої російсько-української війни. Росія, як поранений звір, мілітаризується, зробить висновки з поразки й піде знову в наступ. Убивати українців не лише ідея Путіна, це гасло колективного росіянина. Якщо ми розслабимося, а вони напружаться, буде проблема. Ще один фактор – українські міжусобиці.

Наскільки важливо не легковажити в оцінці ворога?

– Визначально. Не варто недооцінювати противника. Це борзі люди. Вони не безстрашні, але не бояться втратити життя. Російська інфантильність, що "жизнь – копейка", помагає москалям іти в м'ясні штурми. Вони не збудували б величезної імперії, якби були "потєряшками". В Україні орда воює з козаками. Їм несолодко, бо будь-яка інша армія світу давно би посипалася від цієї бійні. Але й нам важко. Питання полягає в тому, яку державу ми будуватимемо в час перепочинку між війнами. Згадайте 2014-й. Ми говорили: буде велика війна. Хто вигідніше скористався мінським перемир'ям? Росія. Заморозила фронт в Україні, переозброїла армію, перекинула свої війська в Сирію. Там прогнала свої бригади через ту війну. Стала з регіонального розбишаки знову геополітичним гравцем. Серйозно зайнялася Африкою й поглинула Білорусь. Ми ж сиділи та спостерігали. Коли треба було підтримати білорусів у боротьбі з автократією, то наша влада підтримала Лукашенка. Повернувши його в політику через мінський майданчик і торгуючи з ним нафтою й бітумом.

На що напоролася Росія в Україні після 24 лютого?

– На козацький характер. У перші дні війни було порожнє приміщення Служби безпеки України. Ми бачили чоловіків, які взяли в руки автомати й помчали обороняти Київщину. Пригадую, коли була загроза танкового прориву через Бровари на Київ, то ми сиділи в засідці з коктейлями Молотова. Це було на великому шляхопроводі біля машзаводу. Я сидів зі своїм 17-річним сином і побратимами. Ми вірили, що зупинимо танки займистою сумішшю й автоматами. Тепер розумію: ми загинули б за секунди, якби москалі до нас дійшли, але віра була сильніша за спромогу.

Ваш син воював разом із вами?

– Під час оборони Київщини ми були разом. Йому було лише 17. Коли він став повнолітнім, хотів воювати, але набув чинності указ про заборону мобілізації до 27 ­років. Я задіював усі свої зв'язки, щоб його взяли, але не судилося. Постало питання підписання контракту. Домовилися із сином так: ця війна надовго. Я сказав йому: хочеш відчути пульс війни – приїжджай до мене під Бахмут. Утім, спершу здобудь освіту, а тоді воюй повноцінно.

Як змінила вас півторарічна повномасштабна війна?

– Ми стали меншими романтиками, більшими циніками й набагато кращими солдатами. Відчуваю себе професійним солдатом. Як і мої побратими з підрозділу. На позицію їдемо, як мисливці: полюємо за ворогом. Хочемо стріляти й ображаємося, коли нам забороняють це робити. Знаємо, як доїхати, розміститися, знайти, навестися й поцілити.

Ви кажете про неминучість другої війни з росіянами. Як підійти до неї боєготовними?

– Ключова війна – інформаційна, й вона ведеться в головах українців. Важливо зберегти синергію, яку ми мали після 24 лютого. Тоді українці, як мурахи, відклали все вбік і дали зрозуміти московитам: якщо мурахи – згуртовані, завалять навіть грізного ведмедя. Так сталося, коли російська армія відступила з Київщини. Важливо не втратити цієї сили об'єднаності.

В армії, яка воює, є місце для зростання?

– Авжеж. Я починав простим солдатом. Потім запитав командира, що треба, щоб професійно зростати? В армії звання прирівняно до посад. За рік я дослужився до молодшого сержанта – головного сержанта взводу. Це не означає, що я командую взводом, бо цим займається офіцер. Як стріляв із гранатомета, так і продовжую, але вже у званні сержанта. Я міг спробувати влаштуватися пресофіцером чи політруком у якомусь штабі, але свідомо обрав шлях солдата.

Чим зі зробленого пишаєтеся найбільше?

– Повагою в очах рідних. Це найвища нагорода. Пишаюся, що правильно виховав синів. Мої діти виростали на українській музиці "Братів Гадюкіних" і "Плачу Єремії". Коли їхали разом у машині і хтось вмикав російськомовне радіо, мої сини казали: "Тату, ввімкни нам нашу музику". Старший волонтерить, навчається в Могилянці й очолює організацію "Український студент". Молодший – учень Києво-Могилянського колегіуму. Тішуся, що дух патріотизму й національної свідомості з ними завжди.

Яка матеріальна річ є з вами завжди?

– Кава. Якось випив 35 чашок за день. Був редактором відділу політики "Українського слова". Прийшла середа, й ми мали здати газету в друк. Це були часи, коли тексти виводили на плівки, з яких потім у "Пресі України" друкувалася газета. Я мав заповнити матеріалами шість шпальт. З'ясувалося, що хтось не приніс статті, щось не вичитане. Бігав із тими аркушами від коректора до літредактора. Дописував, де треба, коротив, де не влазило. Усе це робив із горням кави. Отямився, коли номер здав, а від кави стало кепсько. Тоді порахував, що випив 35 порцій. Хоч би де був – у бліндажі, на позиції, в окопі – ранок починається з кави.

Чи важко було психологічно з політика стати воїном?

– Особливого зламу чи відчутного переходу не було. Я й у мирному житті був забіякою. Носив козацький чуб, не соромився свого українства й часто доводив свою позицію у двобої, бо інших аргументів мої опоненти не розуміли. Під час Революції гідності постійно встрявав у бійки з "Беркутом". На помаранчевому майдані ми вирізали двометрові дубці й думали валити пам'ятник Леніну, але "Пора" зчинила рейвах, що це революція "без прапорів і насильства". Втім, ми надолужили недороб­лене 2014-го.

Ви казали, що Росії потрібен перепочинок у війні. А нам?

– На цьому етапі перепочинок вигідніший Росії. Доки маємо наступальний потенціал, мусимо його реалізувати. Тепер нам треба почерпати шоломами воду з Азова. Це життєво необхідно. Якщо нам це вдасться, оптимізму в українців і союзників буде більше. Втім, жодна армія світу не може наступати безперервно. Після великого наступу українське військо потребуватиме відпочинку. Взимку швидко рухатися не дасть змоги погода. Водночас треба буде перегрупуватися. Росії ж потрібне перемир'я, бо вона слабне. Ми отримаємо нові види зброї й боєприпаси. Москва, крім шахідів, цього не матиме. Вважаю, що треба напружитися й за пів року максимально дієво вирішити воєнні завдання. Ключове завдання України – вихід до Азовського моря. Це буде сигнал для армії та для світу, що ми здатні перемогти Росію. Для будь-якої іншої армії, крім української, це нереальне завдання. Наступати без авіації у степу на глибокоешелонованого ворога, який закопався, можуть хіба японські самураї й українські козаки.

Ваш дід Харитон, боєць УПА, загинув від рук совєцьких окупантів у криївці 1944-го. Відчуваєте, що продовжуєте його справу?

– Авжеж. Це війна з тим самим ворогом. Розумію, що краще воювати на Донбасі, ніж на обійсті діда на Рівненщині. Якщо фронт пересунеться туди, нам буде кепсько. Я усвідомлюю спадкоємність боротьби за національну свободу. Принципово не розмовляю російською. Мій батько, який не дожив до незалежності, питав у листі Сталіна: за що його, дитину, вивезли в Сибір. А якось він засміявся на день смерті цього ката України. Ходив у російську школу на засланні, однокласник намалював чортика на парті, а батько засміявся. З Москви прилітав літак з'ясувати, чому "бандерьониш" сміявся в день смерті Сталіна. Коли повернувся з Уралу в Україну, ненавидів усіх москалів і комуністів. За це я теж воюю. За пам'ять про дідів-батьків. Психологічний стан бійця, який воює півтора року, важкий, але я розумію, що воюю за мертвих, живих і ще ненарожденних. Світогляд мотивує. Коли романтика війни минає, тільки він веде вперед.

17 лютого 2022-го, напередодні великої війни, ви писали: "Наша революція – незавершена". Ця війна її закінчить?

– Щойно українці піднімаються на революцію, Москва на них нападає. Чи в часи Хмельниччини, чи 1917-го, чи 2014-го. Так національна революція стає національно-визвольною. До постмодерної епохи Європа була континентом національних держав. З ідентичністю, історією і владою народу. Ми після 2014-го багато в чому лишалися Українською Радянською Соціалістичною Республікою. Навіть нині ще так є. Хай там як поводиться влада, але вона не заважає нам воювати. Добре, що ми союзники у стратегічній меті. До честі влади – вона прийняла бій. Революція має закінчитися словами Тараса: "В своїй хаті своя правда, і сила, і воля". Поки що це не хата­мати, а мачуха. На нас іще чекають болючі зміни у країні. Не буває безболісних змін. Зміна старих звичок – це дискомфорт, але після неї ти стаєш кращим. Ми маємо стати великими в очах європейців і у своїх власних. Якщо не станемо регіональним лідером, можемо не вижити як незалежна держава.

Як стати цим лідером?

– Казав своєму сину: не бажаю тобі моєї долі. Я вже 47 років борюся проти когось замість того щоб боротися за. То ми опонували Кравчуку, бо розуміли: не можна здавати ядерну зброю та зберігати УРСР. Потім боролися проти Кучми і Януковича. В ідеалі треба боротися за своє, а не проти чужого, хоч так виходить не завжди. Хочу реалізовувати свої мрії. Ми, націоналісти, знали, що велика війна з Росією буде, і кричали про це на кожному кутку. Замість підтримки на нас дивилися, як на дебілів. Казали: ми ж ідемо мирно в Європу, а ви, як дикуни, ходите в берцях і вчитеся рити шанці та стріляти. Я маю проєкт великої України. Свідомість визначає буття. Якщо усвідомимо себе лідером, станемо ним. Україна в серці Євразії. Хто контролює його – контролює світ. Мусимо переконати світ, що ми не частина Росії й не продовольчий додаток до африканських країн, а самостійний геополітичний суб'єкт.

 

Як це зробити?

– Коли я став депутатом, мав три мрії. Щоб у Києві з'явилися проспекти Бандери й Шухевича і рішення про те, щоб українська запанувала у сфері обслуговування. Написав проєкт рішення про подолання наслідків російської окупації в мовній царині. Він був простий як двері: офіціант і продавець мають звертатися першими до покупця українською мовою. Тільки на прохання клієнта вони можуть перейти на іншу обом зручну мову. З часом моя ідея стала реальністю. Треба в себе повірити й вести за собою. Найбільша помилка Майдану в тому, що дехто хотів подобатися людям. Революція – це не подобатися, а змінювати залізною рукою, як Богдан Хмельницький. Якщо віриш у свою правду й місію, веди за собою й не прагни сподобатися. До війни тільки те й робив, що переконував когось у цьому. Історія незалежної України – суцільні недореформи. Вони досі робилися, щоб тримати українця в постколоніальному стані. Німці збудували державу комфортну передо­всім для німців, французи – для французів. Ми чомусь хочемо збудувати дім затишний для всіх інших, а українці – на задвірках. Ми маємо стати собою й не боятися проблем, які неодмінно будуть. Матимемо негаразди з сусідами й не завжди подобатимемося партнерам. Попри те маємо лобіювати свій національний інтерес. Інакше не виживемо. Світові не потрібна країна-проблема, яка циганить гроші й нарікає на долю. Йому потрібне Ельдорадо – країна-шанс.

Ви кажете, що не проти повернути Кубань Україні. Чи потрібна вона нам як денаціоналізований тягар і уламок імперії?

– Треба зрозуміти: східного кордону між Росією й Україною не існує. Його визначать воєнні дії. Після розвалу російської імперії постане питання, чи варто нам повертати території, які були у складі Української Народної Республіки. Вважаю, варто. Кубань було визнано світом українською землею за часів Петлюри. Це буде проблемно, бо там уже інший етнічний склад населення. Нам повернули постсовєцьку колонію в 603 тисячі квадратних кілометрів, тоді як Українська Народна Республіка мала мільйон. Утім, серйозно про це можна буде говорити тільки після розвалу московської імперії. У кого прокинеться український ген і хто захоче мати справу з Україною, той матиме на це право. 1918-го Кубань забажала бути у складі УНР. Маємо шанувати право людей на самовизначення.

Вірите в її мирне повернення?

– Перед тим Кубань доведеться демілітаризувати. Подбати про уникнення різанини між різними народами. Маємо визнати конституційно: ми – спадкоємці не УРСР, а УНР і всіх форм української державності, починаючи з Руси-України. Тоді постане факт: маємо анексовані росіянами території з 1918 року без жодних референдумів. Не треба розкидатися дідами надбаним добром. Варто провадити політику повернення "блудних синів" у материнське лоно. З 1921-го, часу останнього бою УНР під Базаром, до 24 серпня 1991-го Україна була під жорсткою насильницькою совєцькою окупацією, яка супроводжувалася жахливою денаціоналізацією й колонізацією. Доки ми цього не визнали, це має дивний вигляд: одна частина совєцького союзу воює з іншою. Кубанці можуть створити свою державу на уламках імперії, але рано чи пізно їх геополітично тягнутиме до України.

В аспірантурі ваші колеги не вірили, що ви думаєте українською. Відчували тоді, що за мову доведеться повоювати не лише словесно, а й збройно?

– Це було в Києві 1999-го. Вони питали мене: "Ты и впрямь думаешь по-украински?" Мене дивувало, що люди, які стануть кандидатами й докторами наук, можуть так мислити. За українську мову воював постійно, скільки себе пам'ятаю. У Києві немає жодного відділку міліції, де я не був через мову. Я тоді ходив із чубом, у вишиванці, чорних штанах і берцях. Мабуть, мав вигляд терориста. Українець із чубом у вишиванці наприкінці 1990-х – це було підозріло. Коли мене зупиняв міліцейський патруль, робив це російською. Я просив перейти на державну. Після того як він продовжував борзити, я посилав його за курсом російського корабля й опинявся у відділку. Так працювала моя не зовсім лагідна українізація. Мабуть, вона дала плоди. Тепер у рації чую на 99,9 відсотка українську. Коли почув якось від дітей російську мову, мав із ними найсерйознішу розмову. Посадив їх і кажу: "Ваші прадіди загинули за українську мову, діда завезли в Сибір, а тато побував у кожному відділку й не прогнувся. Отак мені дякуєте?" Більше ми до мовного питання не поверталися. Боявся почути від них: "Здравствуй, папа". Бог милував.

На фронті є місце для думок про Бога?

– На лінії вогню всі стають глибоко релігійними. На фронті між прильотами є час помолитись і подумати. Не лише про свою душу, але й про майбутнє України. Під обстрілами молитва стає максимально щирою.

Війна – це, на жаль, втрати. Як переживаєте смерть побратимів?

– Вирішив, що всі мої загиблі друзі живі й воюють на небі. Після війни поставлю великий стіл у Трахтемирові й улаштую фестиваль "Тризна". Там визнаю, що ми вже не в одному вимірі. Поки що вірю, що вони поряд. А от ті, які ховаються від війни за кордоном, для мене померли заживо.

За півтора року ви встигли не лише повоювати, але й видати чотири книжки. Як це було?

– Ми скинулися гранатометним взводом і вирішили профінансувати кілька видань. Це праці Миколи Сціборського, збірник "Бандерівські читання", книжка Юрія Липи "Чорноморська доктрина". Дослухаюся до того, що пропонує історик Віктор Рог. Нещодавно приїхав бригадний політрук. Показую йому подяку на авантитулі: "Бачите, що написано: книжка вийшла за сприяння Кирила Буданова й гранатометного взводу 5-ї окремої штурмової бригади". Усміхається – йому теж приємно.

Відкриваєте побратимам невідомі сторінки української історії?

– На дозвіллі читаю дружні лекції. Колегам цікаво. Питають, чому ми тоді програли. Чи чому тепер воюємо. Відповідаю: це історично обумовлено. Якщо побратим із Черкащини, розповідаю про Холодний Яр 1918–1921 років і його отаманів. Якщо з Кіровоградщини, розказую про Марка Мамая – ватажка повстання 1750 року.

Колись ви пробігли 100 кілометрів. Що зрозуміли після дистанції?

– Наскільки слабка людина. На 75-му кілометрі шукав відмазку, як би його зійти з дистанції. Сказав тоді собі те, що й 24 лютого: не зможу глянути на себе в дзеркало, якщо цього не зроблю. Тоді добіг, а 24 числа пішов воювати. З дистанції не зійшов. Тримаюся.

Про що мрієте після перемоги?

– Тепер я – воїн Мамай, але в душі – інтроверт. Не люб­лю великих колективів і натовпів. Воювати люблю, а ходити строєм – ні. Після війни мрію відновити козацький Трахтемирівський монастир і жити в ньому монахом. Ми із сином хочемо зробити хату-музей історії Трахтемирова. Черкащина – історичне серце України. Жити монахом, не бачити нікого й займатися сільським господарством.

А як же дружина?

– Розумію, що мрія може не здійснитися. Утім, вона є. Я навіть ходив до Іоана – керівника Православної церкви України по Черкащині. Пропонував йому: давайте відновимо монастир, буде багато вояків-калік, які не знайдуть себе у світському житті. Хай би вони доживали віку, як колись козаки-воїни в Межигірському й Трахтемирівському монастирях. Одначе владика опустив мене з небес на землю. Каже: "Ми не можемо монахів знайти в містах, а ти хочеш збудувати монастир у глушині". Але я це зроблю.

×