Анатолій Лантух 47 років працював сільським кіномеханіком
Крутити в селі кіно – це було все одно, що хотіти вивчитись на артиста. Сільські діти таким голову не забивали. Верх моїх мрій – стати фельдшером-ветеринаром. Не взяли, бо малий: корова на ріг підніме – і по мені. А на лісника треба було мати знайомства й гроші. Врятувала газетка "Радянське село": у ній надрукували оголошення, що приймають на кіномеханіків. Після війни їх не вистачало.
У райцентрі 1945 року крутили німе кіно, у селі – ніякого. Щоб подивитися "Чапаєва", йшов із хлопцями в район – 10 кілометрів пішки. Тоді мені було 11 років. У залі – тиша, тільки апарат тріщить. Механік крутив його вручну, щоб горіло світло. Інший рукою перекручував плівку. "Молоду гвардію" й "Матросова" ще так дивився. Наприкінці 1940-х кіно в райцентрі показували вже зі звуком, а в селі – раз на місяць. Привозили вантажівкою, опускали борт і з неї крутили. Там стояв двигун для вироблення електрики, кіноапарат, гучномовець. Так було до 1950-х. Потім район отримав техніку, один комплект важив півтонни. Обслуговував шість сіл. Я щодня в якомусь крутив кіно, а сьомий день, понеділок, – вихідний. Тоді велосипедом їздив у район міняти фільми.
Апаратуру й кіномеханіка возили колгоспними кіньми. Приїхав, іду в контору замовити на ранок фуру з їздовим у наступне село. Розвантажую движок для електрики, бензин, щоб його запустити, кінопроектор, триноги. Доки їх не видали – крутив зі столу, цеглу підставляв. Екран возив, динаміки, підсилювач звуку, ящик із фільмом й ковдру протипожежну. Кожного разу все підкручував, бо на возі розтрясалось. Після показу влітку ночував на вулиці чи в кінобудці. Взимку, а часто й літом, брали додому місцеві. Там вечеряв і снідав, й рушав у чергове село.
Стрічки були чорно-білі до 1960-х – "Максим Буруля", "Сватання на Гончарівці", "Свинарка і пастух". Кольорові зрідка почали з'являтися після 1955 року.
Першим сільським бестселером радянського виробництва став "Тихий Дон". Дітей не пускали, бо на екрані цілувалися й обнімались. Дітлашня бігала попід клубом, зазирала у вікна. Якщо в залі не було нікого з райфінвідділу, я пропускав. На кожне кіно був паспорт. Коли в ньому написано "крім до 16", то з фінвідділу міг приїхати перевіряючий. Заробити лівака я не міг: квиток – 20 копійок, хіба когось свого безплатно пускав.
На сеансах індійського кіно село плакало більше 20 років. Стрічки "Бродяга", "Зіта й Гіта" могли дивитися разів по 10, і все одно ридали. Хлопців індійське кіно смішило, бо ще актори не торкнуться в бійці, а вже попадають. А ще тоді там найбільше роздягались.
Ще дужче плакали в кіно про німців. Зал ридав, коли йшла "Битва під Сталінградом". Стрічка "Падіння Берліна" теж стала культовою. Любив народ, де більше наших мучили – "Зоя Космодем'янська", "Молода гвардія". Пік популярності картин про війну був у 1950 роках. Сходилося все село, не вміщалися у клубі. Тоді екран чіпляв надворі, обілечував і включав апарат.
Французькі фільми серед селян особливого успіху не мали. До найпопулярніших серій про Анжеліку був припис із фінвідділу: закривати папірцем проектор, коли будуть сцени в ліжку. А ще треба було вимикати звук на словах "падлюка" чи "сука". Це вважали страшною нецензурщиною. Так само не були популярні американські картини. Там усі події – в кімнаті, а наша публіка любила природу дивитися.
Знімали й кіно спеціально для колгоспників. Про те, як вирощувати картоплю, свиней, що вівці вигідно тримати – бо це м'ясо й вовна. Сеанс за 45 карбованців викупляв колгосп. Мені платили за нього 4,5 карбованця. Кіно крутив в обід, окремо – для доярок і трактористів. Чоловікам показували, які вже є в Союзі трактори, а дояркам – доїльні апарати. В житті доїли руками. В такому кіно сміялись або із залу кричали: "Коли це вже в нас таке буде?" Бадьоро відповідав: "Скоро".
За Хрущова кожне село кілька разів мало подивитись документальний фільм із 11 частин про кукурудзу. Йшов 2 години. Про те, як Хрущов їздив до Америки, як там обробляють землю, сіють і збирають. Мав показувати надворі, щоб усі селяни бачили. Але люди розходилися вже після першої частини. До кінця дивився тільки я.
Сільська кіномережа розквітла за Брежнєва. Отримали лінзи на проектор, картини стали широкоекранні. Техніку вже не волочили, у кожному селі була своя. З нових динаміків звук лунав гучніший і чистий. Закінчення попередньої й початок нової частини стрічки глядачі не помічали, бо завезли два проектори. Ввели моду на кіножурнали. Показували досягнення сільського господарства, пожежну безпеку й правила дорожнього руху. "Ну, постривай!" крутив тисячу разів. Якщо в селі школа-десятирічка, то по три сеанси на день. Для молодших класів – мультфільм, для старших окремо дитяче кіно, а ввечері – доросле. Чим ближче село до райцентру, тим люди краще ходили.
У день сеансу грав патефон
– Щоб оголосити про сеанс, одразу по приїзді в село вилазив на дах клубу й чіпляв на димарі гучномовець, – згадує Анатолій Лантух. – Накручував патефон і пускав платівки. Найбільше українські пісні – "Несе Галя воду", "Розпрягайте, хлопці, коні". Люди знали: якщо вдень грає музика, ввечері буде кіно. По селі вішав рекламу-"безимянку". Бо там було написано великими літерами "кіно" й меншими "початок", а в скільки і яке – вписував сам. Кріпив залізними кнопками, їх і "безимянки" видавали в районній кіномережі. Назви фільмів писав українською, а паспорт до них треба було вести російською.
Сім'я в один день мала іменини, весілля й похорон
Улітку 1958 року одружувалась сестра мого напарника. Йому того ж дня 20 років виповнилось. У нас був фотоапарат, і ми відзняли розпис. Але за стіл не сіли, а поїхали велосипедами в райцентр по фільм. Увечері мав бути показ. Дорогою нас застав дощ. Покидали велосипеди й побігли під вербу. Почало гриміти й блискати. Я поліз у дупло верби, напарник – не захотів. У нього на шиї висів фотоапарат. Я почув тріск і вже опам'ятався у "швидкій". Грім убив напарника, а мене тільки з тями вибило. Отак сім'я в один день мала іменини, весілля й похорон. Я тоді чотири дні не їв. Але кіно крутив, бо це – моя робота.
2 
1
Коментарі
2