"Найтяжче – переступати через трупи, які висять на мотузках під вершиною"

Ніколи не знаєш, звідки прийде рішення проблеми

– Під час сходження на Чоґорі потрапила під каменепад. Зламала ребро й ушкодила нирку, – Оксана Літинська накульгує, коли зустрічаємося з нею у львівському парку культури та відпочинку імені Богдана Хмельницького. Потиск тендітної долоні міцний. Сідаємо в кафе. Замовляємо лимонад.

– 2013-го нам із чоловіком було по 37 років. Подумали: доки є змога, треба зробити щось незабутнє. Вирішили підкорити Аконкаґуа – найвищу вершину Південної Америки. Почали готуватися. Зійшли на кілька чотиритисячників в Альпах. Узяли гіда. Навчив користуватися кішками, ходити у зв'язці. На Аконкаґуа піднялися 31 грудня 2013 року й захопилися.

 

І зараз ходите в гори з чоловіком?

– Спочатку – так. А потім у нього почалися проблеми з очима. Не може, бо ризикує осліпнути. Проте він добре знає про високі гори.

Брат Святослав – мій найбільший промоутер. Він став відомим як захисник української мови, тепер про мене знають через нього. Відстежував мій маршрут на К2 за допомогою спеціального трекера. Пристрій через супутниковий зв'язок висилає дані кожні 10 хвилин. Раптом щось станеться – знатимуть, де шукати.

Альпінізм – це дороге задоволення.

– Десятки тисяч доларів. Якби хотіла зекономити, слід було б готуватися довше, самій планувати маршрут, нести речі. Я зазвичай іду з комерційною експедицією. Там фізична підготовка менш важлива.

Купую дороге та якісне спорядження. Тренуюся – дихання, витривалість, силові вправи. Ближче до поїздки займалася по 20 годин на тиждень – біг, підйом та спуск із вантажем за плечима на горби чи їхня імітація в залі. Потрібні знання з альпінізму. Особливо коли замахнувся на таку круту вершину, як К2.

Сходження тривало майже 1,5 місяця. Підйом – днів 20. На вершину йшли 22 альпіністи. У нас було 250 носильників. Щоб добратися в базовий табір, слід проїхати 130 кілометрів, потім ще 90 пішки. І не гірською стежкою, а по величезних валунах, вбрід переходити ріки. Туди непросто доставити їжу. Несли курей, їх першими їли. Далі – кіз, бо ті йдуть самі. Брали сніг, топили й варили на балонах. Останніми – тамтешніх яків. Дорогою можна бачити їхні голови.

Місцеві проводять ритуали перед сходженням?

– Буддистський монах проводить пуджу – просить дозволу на безпечні сходження і спуск. Шерпи складають вівтар із великих каменів заввишки, завширшки й завдовжки півтора метра. У центрі ставлять флагшток і прив'язують шнурки з кольоровими прапорцями з молитвами, які розвіваються на вітрі. На вівтар кладуть спорядження, кроплять рисом, причащаються пивом і посипають одне одного борошном, щоб дожити до глибокої старості.

Із п'яти найвищих гір у світі К2 – найнебезпечніша. Під час підйому майже 20 відсотків альпіністів гинуть. Як давали раду з ризиками?

– На К2 немає пологих ділянок. Тому навіть ставити намети у проміжних таборах – проблема. Щоб дійти до туалету, слід прищеплюватися до шнурка. Багато альпіністів гинули, бо нехтували цим.

Весь час кут підйому від 45 до 90 градусів. Якщо впасти, летітимеш до самого низу. Там чимало снігу, тож великі ризики лавин.

До цілі потрібно готуватися. Це довга й виснажлива підготовка, а не ривок

Багато складних ділянок. Каміння не монолітне. Часто скріплене льодом. Коли світить сонце, він тане – і скелі стають крихкими. Легко скинути камінь навіть незначним рухом. Коли спускалася, потрапила під каменепад, зламала ребро й ушкодила нирку. Через біль помаленьку йшла.

Психологічно найтяжче – переступати через трупи, які висять на мотузках під вершиною. Здаються живими. Замерзли й муміфікувалися.

Що відчули, коли піднялися на вершину?

– Відчуття мала подібне до того, як описують коронавірус: брак кисню, сильна втома й запаморочення. На висоті понад 8 кілометрів рівень кисню недостатній для підтримки життя. Здатність розуміти і сприймати інформацію – притуплена. Згадувала, що треба зробити. Наприклад, фото з українським прапором. Голова затуманена. Головна думка: як швидше й безпечніше зійти.

Вершина – половина шляху. Раділа, але не дозволяла собі надто веселитися, бо багато смертей стається на спуску. Ейфорія, люди втрачають увагу. Та й сил бракне, бо більшість іде на підйом.

У базовому таборі нас зустріли місцеві. Першим ділом дали кока-колу. Після таких навантажень вона дуже помічна, бо містить багато цукру й кофеїну. А ще спекли торт.

Додому забрала камінчик, символізує той, що зламав ребро. Чоловікові та братові – традиційні вовняні шапки, які носять у горах Афганістану й Пакистану. Для доньки привезла перстень.

Який найцінніший досвід отримали зі сходження?

– Через стереотипи людина себе обмежує в розумінні, на що здатна. Не раз здавалося, що далі не можу. Але робила крок, потім – іще. І виявлялося: могла. Альпінізм відкрив, що ментальні й фізичні можливості більші, ніж гадала.

Другий висновок – упевненість. Якщо змогла таке, то багато інших речей теж зможу.

Висотний альпінізм дає змогу не боятися невідомих ситуацій. Знаю, як буду їх вирішувати. Це не лише емоції, а системний, аналітичний підхід. До цілі треба готуватися. Дивитися на ризики, розбивати на менші, вирішувати кожен. Це довга й виснажлива підготовка, а не ривок. Так само в банківській справі. Слід розв'язувати кожну маленьку проблему, дотримуючися загальної концепції.

Ваша мати – міжнародна шахова гросмейстерка. Ви грали в шахи?

– Навчилася раніше, ніж читати. Але прогресу відтоді не було.

До 9 років жила на околицях Львова. Найяскравіший спогад дитинства – великі двори між дев'ятиповерхівок і я бавлюся у "войнушку" з хлопцями. Тепер ті двори не здаються такими великими.

 

Що стало вирішальним під час вибору кар'єри?

– Навчалася на факультеті міжнародних відносин, але завжди мала здібності до точних наук. Особливо – до математики. Обрала спеціальність, пов'язану з економікою. Після університету попала в Англію. Там освіта не грає вирішальної ролі. Хіба спеціалізована. У банку працює багато істориків, філологів, інженерів. Головне – вміння вирішувати проблеми. Людина, яка цікавиться справою, вивчає найновіші матеріали. Важливий життєвий досвід. Тож більше значення має те, що вмієте аналізувати, застосовувати знання.

Лондон – один із трьох найбільших фінансових центрів світу. Там можна було зробити кар'єру в банківській справі, реалізуватися. Також – високі зарплати.

Через це переїхали у Велику Британію?

– Я тоді закінчила університет, майбутній чоловік – медінститут. Денис кликав мене в Англію на два місяці, подивитися. Погодилася.

Це був кінець 1990-х і роботу за фахом в Україні було годі знайти. З другого боку, сподобалася англійська чесність. Там, де великі гроші, в когось виникає спокуса до шахрайства. Але на побутовому рівні немає хабарів, чесна конкуренція. Зокрема й коли вибирають кандидатів на посади. Незалежно – народилися в Англії чи деінде.

У коронавірусний час у Великій Британії багато обмежень свободи. В Україні почуваєшся вільно. Але там слідують правилам, а тут звикли гратися ними, шукати лазівки. Там комфортніше, зрозуміліше, бо правила однакові для всіх. А в нас буває навпаки.

Як Україна змінюється?

– Люди стали заможніші, кращі суспільні послуги. Була в Центрі надання адміністративних послуг – зручно. Не порівняти з 1990-ми. Тоді, щоб отримати закордонний паспорт, слід було займати чергу за кілька днів, відзначатися серед ночі.

Незмінне – нарікання на життя.

Тягне додому. Із чоловіком плануємо за 5–10 років повертатися, щоб додати посильну частку в розвиток країни.

Чого найбільше бракує в Англії?

– Смаженої картоплі, квашених огірків. В Україні їжа смачніша, але там значно більше різноманіття продуктів. Також іноді бракує широкого родинного кола, яке буває на день народження чи весілля.

Як брекзит вплинув на британців?

– Розділив родини, старших і молодших, із мегаполісів і містечок. Люди досі не спілкуються. Перекоси демократії. За це проголосувала більшість, тому політики мали втілити в життя. Але результат плебісциту практично порівну – 52 відсотки проти 48.

Також зріс ризик відокремлення Шотландії. Лондон не хоче дозволити Единбурґу провести повторний референдум про самовизначення, але це може статися.

Життя в Лондоні вас змінило?

– Важко відокремити дорослішання від життя. Нові риси, яких так швидко не здобула б, мабуть, толерантне ставлення до всіх – з іншою шкірою, релігією, орієнтацією. Якби жила в Україні, може, була б менш неупереджена.

Працюєте в банку. Важко керувати чоловіками?

– В англійських компаніях, де понад 250 працівників, мусять публікувати середні зарплати чоловіків і жінок. Чоловіків на керівних посадах більше. Видається, що їхні ставки вищі, тому намагаються зрівнювати через більшу частку жінок. Законом закріплено, що на тих самих позиціях платня, незалежно від статі, має бути однакова.

Те, що ходжу в гори, піднімає в очах альфа-самців. З повагою дивляться. Це полегшує роботу. Може, хтось має приховану злість на мене, але цього не відчуваю. Намагаюся ставитися до всіх однаково. З досвіду зрозуміла, що ніколи не знаєш, звідки прийде найкраще вирішення проблеми.

Як у час фемінізму змінюється роль чоловіків?

– 20–30 років тому не було заведено, щоб чоловіки доглядали дітей. Тепер це нормально. У парі рівномірніше розподіляють обов'язки. Тому діти ростуть збалансованіші. Так краще для всіх. Раніше батько теж хотів більше часу провести з дитиною, але суспільство тиснуло, що має утримувати сім'ю. Мені пощастило з чоловіком, бо він дитячий психіатр і все розуміє.

Як ви познайомилися?

– У "Пласті" 1991-го. Були в одній компанії, мали однакові вподобання, цінності. Те, що ходили в гори, здружило.

Іноді у старшому віці люди зростають у різні сторони, а походи в гори стали якісним проведенням часу разом. Також віддаленість від родини й українського світу підштовхувала більше підтримувати одне одного.

Як ділите домашні обов'язки?

– Наймаємо прибиральницю. Чоловік вміє готувати, у нас є посудомийка, інша техніка. По дому він робить більше за мене.

Що головне у вихованні дитини?

– Довіряти їй, давати самостійно розвиватися, не стояти над нею. Настя багато сама робила. Може дати собі раду. Також важливо, щоб спробувала різні речі – спорт, танці. Якщо сподобається, продовжить.

Коли почуваєтеся щасливою?

– Щастя бачити здорових і радісних батьків, дитину й чоловіка, підніматися на вершини, збиратися з друзями, радіти досягненням України й чекати нашої перемоги в російсько-українській війні.

×