Надія Савченко – безкомпромісна, розумна і великий патріот. Але через брак спеціальної освіти і досвіду не може сьогодні стати ні президентом, ні міністром

Крим повернеться набагато раніше, ніж говорять експерти. І швидко інтегрується. Він не буде для України таким довгим болем, як Донбас, – каже художник Борис Єгіазарян

Майстерня художника Бориса Єгіазаряна – на п'ятому поверсі будинку на горі Щекавиці в Києві. Понад 10 років тут працюють художники. Борис перебрався сюди з майстерні на Андріївському узвозі. Запрошує у світлу простору кімнату, заставлену полотнами. На підлозі біля мольберта зі свіжонаписаною картиною лежать дві купи тюбиків із фарбами.

– Это бывшее общежитие консерватории. Был брошенный дом, сверху до низу залитый водой. Городские власти отдали его художникам. Мы отремонтировали.

Нас тут целая коммуна. Сначала было интересно, в гости ходили. А сейчас друг другу надоели. Если ко мне без спроса откроют двери, туда полетит холст! – жартує Борис.

На прохання фотографа одягає білу сорочку, замащену олійними фарбами.

– Червоний – мій улюблений колір, – каже Єгіазарян. – А був час, коли писав білим по білому. У Вірменії 1990-го почалася війна. Два-три роки електрики в країні не було. Ночами малював білим по білому при гасовій лампі.

Сідаємо в крісла і на диван біля журнального столика. Борис готує нам чай, собі – каву. Цукор сипле з великої глиняної макітри. Її ледве можна зрушити з місця – важить кілограмів 5. На кришці вирізьблено "Борис – смачного". Посудину подарували художнику гончарі з Андріївського узвозу.

 

Що вас спонукало осісти в Україні?

– Я народився в горах у Вірменії. Дружина – українка. Познайомився з нею в мої 19 років у Криму на морі. Коли одружилися, домовилися жити в Єревані. Але батьки Ірини були старенькі. Ми лишилися тут – щоб доглянути їх.

Коли відчули Київ своїм домом?

– Був переломний момент. 14 років тому наша єдина донька Лусіне їхала зі своїм чоловіком у Криму туристичним автобусом. Сталася аварія – моя дівчинка пішла на небо. Ми поховали її в Києві. З тих пір ця земля стала для мене святою.

Була помаранчева революція, потім Революція гідності. Я був у них активним.

Ви знали Сергія Нігояна?

– Так. Мене познайомив з ним мій друг журналіст Олег. Сергій стояв з боку Лядських воріт – охороняв вхід за сцену. Я одразу його полюбив: зрозумів і відчув. Він був романтик-­революціонер. Дуже красивий. Коли ми ­познайоми­лись, він дістав із кишені великий аркуш, красиво оформлений в дусі вірменської мініатюри з молитвою "Отче наш" вірменською. Сказав, що хоче вставити його в рамку і повісити в себе на посту. Він так його і не повісив, весь час носив у себе в нагрудній кишені. Я його обняв і вже чомусь тоді став за нього хвилюватися.

Сергій був застуджений. Умовив його на Новий рік поїхати відпочити додому. Потім батько розказував, що він приїхав на Різдво, витримав два дні і знову поїхав на Майдан.

Коли мені подзвонили і сказали, що Сергій загинув, я не міг повірити. Потім усвідомив: тепер я і сина втратив.

Ви порівнювали події у Вірменії і нинішні в Україні й сказали, що бачите однаковий почерк Путіна. У чому він?

– У всіх держав, які після розпаду Союзу стали незалежні, з часом виникли проблеми з Росією. Путін, як КДБ­шник, працює в кожній республіці.

Вірмени першими успішно розпочали антирадянський рух. Але з часом на моє переконання таємна діяльність російських спецслужб розхитала ситуацію. У 1998 році національні радикали влаштували терор у парламенті. Президент Левон Тер-Петросян подав у відставку, щоб уникнути громадянської війни. Росія шантажувала і продовжує шантажувати Вірменію карабаською проблемою. 2008-го у Вірменії після президенських виборів відбулася революція, її подавила вірменська влада покірна Кремлю.

Після провокацій на батьківщині такі самі побачив у Києві. Хоча сценарій тут розвивається трохи інакше.

У чому відмінності?

– Вірменію світ не підтримав. Зараз відновилася карабасько-азербайджанська війна. Росія на 5 мільярдів доларів продала суперсучасної зброї Баку. А доки вірмени й азербайджанці воюють, ситуацією керує Путін. А Україну зараз підтримує весь цивілізований світ.

Росія може перемогти будь-яку країну, якщо вона зсередини розхитана своїми ультрарадикалами, які свідомо чи несвідомо підігрують Москві.

Кого ви маєте на увазі?

– Наприклад, журналістка на телебаченні запитує колишнього командира батальйону "Азов", народного депутата: "Кажуть, вистачить тисячі озброєних людей, щоб скинути цю владу?" Він відповідає: "Достатньо і 300 мотивованих людей".

Зараз війна. В країні ситуація вибухонебезпечна. Путін тільки й чекає, щоб тут відбувся терор чи збройне зіткнення.

Є версія, що Порошенко вигідний Путіну.

– Путіну вигідний не Порошенко, а радикальний популіст. Такий, як, наприклад, Ляшко. Його жодна розумна людина в Європі не слухатиме. ­Завдяки ж роботі Порошенка цивілізований світ підтримує Україну і не ­знімає з Росії санкцій. На міжнародній арені він паше, як віл.

Але реформ у країні майже немає.

– Вони все-таки почалися. Поліція, наприклад, працює. Ми вже не сидимо на голці російського газу.

А хто, по-вашому, гальмує реформи?

– Я звинувачую новоявлену опозицію – "Самопоміч", "Батьківщину", Ляшка. Їх обирали в парламент, щоб вони працювали. А вони, коли настав час відповідати за базар, умили руки. Наші політики не навчилися брати відповідальність. Треба таких, щоб не боялися за свій рейтинг і працювали до кінця. Це все одно, якби на фронті солдати сказали: "Начальство недостатньо патронів видало, тому кидаємо лінію оборони".

Під час війни у Вірменії я цілими днями кричав у рацію: "Вано, коли приїду, застрелю тебе. Бо 30 автоматів, що ти відправив, нічого не зроблять. Тут навпроти 300 таких, і гаубиці працюють".

Насправді, ми жодного автомата не мали. По рації говорив так, бо її прослуховував противник. У нас був один карабін 1918 року, решта – мисливські рушниці і саморобні гранати. Журналістів ми до себе не пускали, бо вони написали б, що мисливськими рушницями воюємо. Від нас би залишилося мокре місце. Журналісти повинні мати відповідальність.

Наші журналісти часто діють безвідповідально?

– Як ніде і ніколи. Росії завдяки українським журналістам не потрібно взагалі витрачатися на розвідку. У Вірменії теж таке бувало – кореспондент написав, а наступного дня всі загинули. Російський журналіст подібного не зробить – по башці дадуть. Під час війни військова цензура повинна бути.

Через інформацію, яка просочилася від журналістів, Надії Савченко довелося 5 ­годин чекати вильоту з Росії.

– Це при тому, що Путін – неадекватний. Міг за цей час передумати і не повернути її Україні.

Він добре не прорахував свої дії, повертаючи Надію?

– Він, як Гітлер, – людина геніальної підступності, але не розумна. Під час помаранчевої революції Путін особисто контролював антиукраїнську діяльність тут, і програв. Так само – у Революції гідності. Він програв і війну на Сході, бо збирався створити "руський мір" завойовуючи не тільки Донбас. У нього тепер єдина надія – розхитати ситуацію всередині України руками 300 наших же бойовиків, які готові скинути цю владу силою.

Завдяки яким домовленостям вдалося повернути Савченко?

– Її звільнення – це велика перемога української і світової дипломатії. Путін – самодур, але він не всемогутній. Боїться продовження і посилення санкцій Заходу. Боїться, що його може погубити свій олігархат – зсередини Росії.

Крім санкцій, Путін міг мати і особисту мотивацію. Думаю, йому порадили: Савченко – неординарна некерована особистість, вона може піти проти Порошенка. Путін міг повірити, що її руками зможе розхитати українську владу.

 

Чого варто очікувати від Надії насправді?

– Вона – безкомпромісна, розумна і великий патріот. Та через брак досвіду не може сьогодні стати ні президентом, ні міністром. Але здатна бути в політиці яскравою особистістю і авторитетом. Якщо дослухатиметься до суспільства, а не до тих, хто штовхатиме її на радикальні опозиційні дії. Думаю, Надія не виправдає очікувань – ні Путіна, ні українських радикальних тролів.

Люди не витримують дві спокуси – владу і гроші. Якщо Надія спокуситься владою, а не служінням, вона може стати небезпечною.

Юрій Луценко після виходу з тюрми багато спілкувався з народом. Цілими ночами розмовляв на Майдані з кожним: провокатор це, ворог, мудак, злочинець чи патріот. Слухав, переконував. Хоча раніше він був пацаном у політиці. Президента Кучму називав рудим псом. Столичного мера Черновецького бив ногами. А зараз Луценка складно вивести з рівноваги.

Що його змінило?

– Тюрма. Вона може перетворити на тупого безликого дурня, а може зробити мудрим. Я два місяці був у в'язниці за антирадянську діяльність у 1989 році. В одиночній камері, без сигарет. Не було змоги навіть книжки читати. Тільки молитися. Але це – точка відліку. Переглядаєш своє життя, стосунки з людьми, минуле і майбутнє.

У Надії Савченко зараз найвищий рейтинг серед українських політиків. Їй вірять.

– Це так, і заслужено. Але вже трохи, на жаль, зробили культ із неї. Коли Надія була в тюрмі – я не засинав, доки не помолився за неї. Коли вийшла, подякував Богу. Але якщо суспільство робить культ людини, значить воно – хворе, і революція нас не змінила. Зараз нам потрібні світлі уми – як Савченко, як Джамала.

У перемозі Джамали на Євробаченні була частка політики?

– Перемогла не сама Джамала, а світова цивілізація. Стривожена політизована Європа підтримала в її особі Україну. Хоча, з другого боку – виграла саме пісня Джамали: її музикальність, дух і живі почуття.

Історія кримських татар – це історія безкровної духовної боротьби. Коли на півострові почали ­утискати ­українську церкву, татари запропонували свої мечеті, щоб українці могли молитися там Христу. Це взагалі у світі явище небачене.

Яке майбутнє Криму?

– Він повернеться набагато раніше, ніж говорять експерти. І швидко інтегрується назад в Україну. Крим не буде для України таким довгим болем, як Донбас. Річ в іншому: потрібно щоб Україна була до цього готова. А готуватися прийняти свої території назад у своє лоно наша держава повинна вже сьогодні.

×