Ексклюзиви
Вівторок, 14 вересня 2021 14:31

Начальник у формі уточнив, чи все я підписала. Сказав: "Розстрілюйте її"

БОЙОВИКИ АРЕШТОВУВАЛИ ЗА ПІСНІ ВАКАРЧУКА В ТЕЛЕФОНІ

До війни в Горлівці були заводи, підприємства, шахти. Магазини завалені продуктами. Люди жили в достатку.

Після розлучення купила квартиру. Сама виховувала синів. Прожити на зарплату медсестри було тяжко. Пройшла в Києві курси торгівлі і влаштувалася продавцем у ювелірний магазин.

Не жила, а процвітала. Відкладала гроші на навчання дітей, будувала плани на майбутнє. Почався Майдан. Не уявляла, що все переросте у війну. Заплакала, як побачила перший військовий літак. У травні 2014 року стали гинути люди.

У Горлівці були заводи, підприємства, шахти. Люди жили в достатку

Побачила колону танків. Почалися обстріли. Ховалися в під'їздах. Паролі до вайфаю знімали, щоб люди могли писати чи дзвонити родичам.

Почалася війна. Були зірвані мости, які з'єднували Горлівку з містами області. Залишилася тільки пішохідна переправа в аварійному стані. Люди переходили її по одному.

В інтернеті створили групу, де писали про обстріли та поранених. Світло й вода зникли. Поз'їдали все в холодильнику. Запасів не робили. Магазини зачинені. Після 15:00 вулиці порожніли, їздили військові машини з відкритими дахами, на яких стояли кулемети.

Вийшла прогулятися і потрапила в район, де почалися вибухи. З даху школи летіли каміння, шифер, уламки. Скрізь зривається, свистить. Впала на землю. Подзвонила дітям і попрощалася. Поряд упав снаряд. У мене в роті грязюка, порох, пилюка, але жива. Побігла додому. У підвал прийшла мати, тремтіла. У її дім влучив снаряд.

  Марина ЧУЙКОВА, 50 років, медсестра. Народилася 7 серпня 1971-го в Горлівці Донецької області. Батько – шахтар, мати – робітниця рудоремонтного заводу. Закінчила Горлівське медичне училище. Працювала медсестрою в місцевій лікарні та продавцем у ювелірному магазині. У березні 2018-го опинилася в полоні бойовиків. Пробула там 650 днів. Звільнилася 29 грудня 2019 року під час великого обміну. Любить театр, плете. З їжі подобаються страви з риби. Розлучена. Має двох синів: 27-річний Савелій – інструктор на курсах невідкладної медичної допомоги, Артур, 26 років, – бариста. Живе в Харкові
Марина ЧУЙКОВА, 50 років, медсестра. Народилася 7 серпня 1971-го в Горлівці Донецької області. Батько – шахтар, мати – робітниця рудоремонтного заводу. Закінчила Горлівське медичне училище. Працювала медсестрою в місцевій лікарні та продавцем у ювелірному магазині. У березні 2018-го опинилася в полоні бойовиків. Пробула там 650 днів. Звільнилася 29 грудня 2019 року під час великого обміну. Любить театр, плете. З їжі подобаються страви з риби. Розлучена. Має двох синів: 27-річний Савелій – інструктор на курсах невідкладної медичної допомоги, Артур, 26 років, – бариста. Живе в Харкові

Пішли з подругою в магазин по речі. Назад бігли під обстрілами. Попереду – жінка з дівчинкою років 7. Впала на землю й накрила собою дитину. Потім в інтернеті прочитали, що мала вже була мертва.

Знайомі збиралися вивезти сина в Ясинувату. Коли виходили з таксі, почали стріляти. хлопець загинув. У дім іншого знайомого на його очах влучив снаряд. Всередині була дружина.

Хлопців забирали до армії з вулиці. Думала, як вивезти дітей. Мала долари й золото, але продати не було де. Таксисти хотіли їхати мінними полями. За кожного просили по 6 тисяч гривень. Не погодилася. Пішли в кінець міста. Вже були блокпости, ящики, шини на дорогах. За пішохідним мостом стояли автобуси з людьми, які хотіли втекти. Дорогою на постах чоловіків виводили і рвали паспорти. Ми опинилися у вільному Бахмуті. Обняла дітей і заплакала.

Впала на землю. Подзвонила дітям і попрощалася

Університет, у якому навчалися сини, переїхав до Одеси. Мали туди два квитки. Відправила хлопців на навчання із 20 гривнями в кишені. Залишилася на пероні.

Повернулася в Горлівку. З під'їзду майже всі виїхали, крім літніх жінок. Вечорами у двір заїжджав танк. З'явилися зграї собак, покинуті господарями коти, папуги, ящірки та змії. Вони дичавіли й нападали. На базарі продавали смердючі продукти, сосиски, м'ясо. Електрики не було, холодильники не працювали.

Пішла в лікарню проситись медсестрою в реанімацію. Радо прийняли. Хірурги мили руки коричневою водою з озера. Нею обробляли операційні інструменти. Люди помирали від запалень – антибіотиків не було.

У дівчини куля застряла у шкірі. Треба було розрізати й діставати. Пацієнтка просила знеболювального. Хірург повернувся до медсестри: "Уведи "криковин". Та зімітувала укол. Хірург дістає кулю, й чути дикий крик. Медики говорили про "криковин", щоб люди легше переносили біль.

Хірурги мили руки коричневою водою з озера. Нею обробляли інструменти

Чоловік із Вуглегірська відійшов від наркозу. Дістав багато грошей і попросив купити ковбасу, кефір і булочку. Не знала, де це взяти. Запропонувала кашу. Відмовився.

У зведеннях прочитала, що під час бомбардування розірвало дитину. Із батьком продавала на базарі вишні. Шматки тіла висіли на дереві кілька днів.

Дзвонили родичі людей, які залишилися в місті. Просили провідати. Прийшла до одного лежачого чоловіка з онкологією. Діти думали, що їдуть на кілька днів, і лишили йому їжу на тумбочці. Минули тижні. Над продуктами мухи, води немає. У чоловіка пролежні, повзають черв'яки. Родичі просили щось зробити. Пояснювали, що повернутися не можуть. Сказала: "Якщо ви люди, то мусите приїхати. Ваш батько помирає".

Якось увечері йшла до жінки міряти тиск. У дворі – танк, на даху – снайпер. Назустріч двоє військових. Чую російський говір і питаю, звідки вони. Один назвав адресу, якої в Горлівці не існує.

Треба було кудись їхати, транспорту не було. На вулиці побачила таксі. Усередині жінка рахувала гроші. Говорила із водієм. Із розмови зрозуміла, що в неї син їздив велосипедом і зник. Бойовики хотіли викуп.

Розірвало дитину. Шматки тіла висіли на дереві кілька днів

На роботу вдягала штани та кросівки. Щоб не приставали й було зручно бігти. Не фарбувалася. Стала сірою мишею.

Із зв'язку був тільки стаціонарний телефон. Зідзвонювалися з подружкою. Просили одна в одної пробачення за все. На випадок загибелі.

Заарештували в березні 2018 року на блокпосту "­Майорск", коли їхала на підконтрольну територію. Кричали: "Изменник Родины!" Називали "шпионом". Забрали документи, сумку, ключі від квартири. Наділи мішок на голову, наручники й кудись повезли. Згодом дізналася, що це було так зване міністерство державної безпеки в Донецьку.

Слідчий у СІЗО казав: "Друзів треба вибирати обережно. Яка ж ваша сусідка тварюка!" Я їй довіряла й помагала, а вона написала донос. Маєш друзів чи родичів, які за Україну, фото з прапором у телефоні, зберігаєш у соц­мережі пісню Вакарчука – ти зрадник.

На допиті всі курили, матюкалися, кричали. Розказували, як мене ненавидять. Буцали ногами й називали укропівською проституткою. Хтось казав, щоб не чіпали: "Невідомо, що завтра буде. Може, ще нам яйця відрізатиме".

Стояли дві банки – із сечею та кров'ю. Запах страшний

Кудись вели в мішку й наручниках. Змушували щось писати, підписувати. Зізнаватися в тому, чого не робила. Спустилися ліфтом у підвал. Там кілька дверей. Кинули і зняли мішок. Кімната 2 на 2 метри, решітка. Вікон немає, побиті стіни й подекуди написи на зразок: "Я був тут 30 днів". Валялися видерті сторінки з молитвами. На дош­ках марля у крові й хірургічні рукавички – комусь робили перев'язку. Стояли дві банки по 5–6 літ­рів – із сечею та кров'ю. Запах страшний. Смерділо андреналіном.

У сусідню камеру завели хлопця років 25. Борода сягала 70 сантиметрів. У підвалі був сім місяців. Побитий. Його з двома друзями бойовики лупили з нудьги. Розважалися.

Коли забігали бойовики, треба було натягувати мішок на голову, ставати лицем до стіни, розсувати ноги. Вони надівали наручники. Так зранку та ввечері водили в туалет. Відмовляли, коли мали поганий настрій.

Спати не могла. Уявляла матір, якій привезуть труп розстріляної доньки.

На черговому допиті зібрали консиліум. Начальник у формі уточнив, чи все на мене списали і чи все я підписала. Сказав: "Розстрілюйте її". Думала про гріхи, молилася. Шкодувала про те, чого не зробила.

Відкрили камеру, наділи наручники з мішком і повезли. Їхали хвилин 40. У лісі познущалися і посміялися. Спитали, що купити у придорожньому кафе. Пристебнули наручниками й пішли туди. Принесли пиріжок. Відмовилася, але чаю попила.

Кілька днів нічого не відбувалося. Заспокоїлася. Уявляла, що плями на стіні – то хмарки чи звірі. Спостерігала, як гарно й рівно павучиха викладає павутину та стягує комах усередину. Рахувала плитку, робила зарядку.

У камеру завели дівчинку з чорними від побиття ногами

Серед бойовиків були двоє нормальних. Один казав, що схожа на його дружину. Пояснював, що він тут лишився працювати в міліції. Один приніс на Великдень паску. Другий давав салат у банці.

Начальник дозволив винести бутилі із сечею, якщо сама все помию. Терла чужу кров із брудом у підвалі й уявляла вбитого.

Сказали: "С вещами на выход". Приїхали в Донецьке СІЗО. Сміялися, коли запитала: "Тут офіційно розстрілюють?"

Зранку перевели на зону. У камері 14 жінок – горбаті, беззубі, пропиті, проколені. Головна мовила, що я політична й тому маю за ними прибирати, не їсти за столом і не ходити по камері. Повернулася до неї: "Ти сидиш за вбивство, в тебе пропитий мозок! А я прийшла з волі, самостійна жінка. Нічого не порушувала. Ти була чмом, а за ці роки стала ще більшим. Прислугою для вас не буду".

Усміхнулася одна жінка із золотим зубом, яка сиділа за такою ж статтею. Пішли з нею на прогулянку на 10 хвилин. Тішилася, що маю підтримку.

Родичам сказали, що я знайшлася. Вони слали передачі, листи пхали у книжку. Діти писали, що борються за моє звільнення. Пахло домом, коли отримувала речі.

У камеру завели нову дівчину з чорними від побиття ногами. Ще одна жінка мала спиляні зуби, під очима круги. Її клали на стіл, а під поперек – мокру шмату. Підключали струм.

Трусило від щастя, коли в день обміну проїхала всі пости й побачила наші прапори та військових. Дали пакетики з їжею. Був шматок торта "Наполеон". З'їла, облизала руки й папірець.

Президент Зеленський мене обіймав. Маленький, худий: "Вітаю, Марино! Сини чекають на вас". Бачу їх – і радісно. Хочу плакати і сміятися. Я на волі, й не важливо, що попереду.

Мрію отримати власне житло й щоб цю війну назвали війною.

Зараз ви читаєте новину «Начальник у формі уточнив, чи все я підписала. Сказав: "Розстрілюйте її"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі