Пішов 28-й рік від аварії на Чорнобильській атомній електростанції
25 квітня, 22.00. Центральна площа міста Славутич, що за 46 км від Чорнобильської атомної станції. Поміж високих сосен біліє скульптура ангела на півсферах із пластичного бетону. Ангел простягає над містом руку з вінком. Монумент встановили торік до 25-річчя міста.
– Сбрасывались всем миром, – розповідає 19-річний Семен, у джинсах, прізвища називати не хоче. Зупинився перекурити. – Кто 200 гривен давал, кто – десятку. Лучше бы стадион построили или фабрику. Весь город в памятниках, а работы нету.
На іншому кінці площі, навпроти двоповерхового універмагу "Мінськ", на гранітній плиті висічені портрети 30 ліквідаторів-пожежників. Валерій Ходемчук і Володимир Шашенко загинули в ніч вибуху на ЧАЕС – 26 квітня 1986-го, їм було по 35 років. 48-річний Олександр Лелеченко – 6 травня, 27-річний Володимир Тищура – 10 травня. Найдовше, до 13 червня 1986-го, дожив 41-річний Валерій Перевозченко. Найстаршому пожежникові було 54, наймолодшому – 23.
Шестеро міліціонерів курять віддалік.
– Ліквідатори зійдуться за годину. Зараз хто де. Поминають, – стукає себе нігтями по горлу один.
– Мальчики, поможіть столик он туди перенести, – підходить літня жінка в бавовняній світлій хустці та кремовому плащі.
Двоє міліціонерів мовчки несуть стіл під сосни. Жінка викладає лампадки й в'язки воскових свічок. Пише на папірці цінник "5 гривень", стає поряд, склавши руки на животі.
– Я від церкви. Звіть Леокадія. Через полчаса буде літія по чорнобильцям. А потім уже начнеться все остальне, до первого часа. В первом часу вибухнула станція.
Питаю, чи застала аварію на реакторі.
– Ми тоді були під Мінськом в посьолку Дружному. Чоловік там робив на атомній станції. Коли зірвалася Чорнобильська – приїхав сюди помагать. Я толком не знаю, що він робив, – лазив візьдє, слєсарєм. Переїхали сюди 1988-го, коли нада було розбирати реактор. Чоловік пішов на пенсію, трошечки пожив і помер. З ліквідаторів до 60 мало хто доживає.
Леокадія говорить єлейно, наче паніматка.
– Я тоже робила на станції. Місяць виміряла уровні ґрунтових вод п'єзометрами. Це така труба, яку в воду опускаєш, і показує радіацію. Але дітей ми до Чорнобиля народити встигли. Син у Росії, а дочка живе тут зі мною. Ізвінітє, щас начинати будуть. Вам дві свічечки? –питає сивого вусаня в картузі й чорній куртці, який спирається на костур.
Він мовчки киває.
На плазмовому екрані вертоліт розвалюється на уламки над четвертим реактором. Люди дивляться, дехто плаче.
Високий чоловік у розстебнутій чорній куртці на темний піджак кладе до монумента червоні гвоздики. Різко розвертається й іде.
– Ви щороку приходите сюди? – заступаю йому дорогу.
– Да. Я ликвидатор. Был военнослужащим, особая рота авиации. Город Чернигов. Зовут Владимир Головня, – відповідає по-військовому чітко. – Вертолеты, которые забросали огонь в реакторе, посылались нашими авиастанциями. В парашюты грузили песок, потом их крепили к вертолетам. Те поднимались и сбрасывали песок в реактор.
Володимир Іванович дивиться в очі.
– 54 года мне сейчас, ровно полжизни с Чернобылем. Каждый вертолетчик в Советском Союзе по два круга над четвертым реактором сделал. Сейчас на станции работаю в охране. Мое рабочее место на смотровом павильоне. Приезжают делегации МВД, ликвидаторы. Говорят, станции не узнают. Все изменилось в лучшую сторону – зеленое и красивое, – пожвавлюється.
– Зараз там безпечно?
– Выбросов радиации нет. Турецкие подрядчики сейчас конфайнмент (арку. – "Країна") делают. Собрали стальную конструкцию и обшивают ее металлом, потом сверху нержавейкой накроют. Крыша будет блестящая. Подрядчики пришли деньги зарабатывать. А мы ежегодно сдаем кучи экзаменов, чтобы работать на станции. Давайте отойдем немного в сторону, тут гремит сильно звук, – бере мене під лікоть і відводить у парк. – 2400 человек работают на станции сейчас. Зарплаты от 5 до 10 тысяч – в зависимости от того, насколько вредные условия труда. Чем дальше от укрытия, тем меньше облучение и, соответственно, зарплата. Я работаю в зоне, где радиации втрое меньше, чем на укрытии. Получаю 7 тысяч гривен. Имеем годовую дозовую нагрузку –
1,4 рентгена. Она разбита по кварталам, по месяцам. Но облучение непредсказуемое. Ремонтируют новую трубу, снимают бетонную плиту – а там вдруг повышенная доза. Человек может за раз получить трехмесячную норму.
Питаю, чим займається, крім роботи.
– Имею дачу в 8 километрах от Славутича. В основном сижу там. Надо готовиться к пенсии. Если сейчас ничего не построишь – потом уже ни сил, ни здоровья, ни денег не будет. Вот я и обустраиваю домик. Есть свободное время – на рыбалку ездим, на шашлыки выходим. Друзья есть. Мама с папой умерли недавно, в 85 и 86 лет. Ребенок умер. Сестра – тут, на пенсии уже. Жены нету, не выдержала жизни с военным, развелись. Это бывает.
23.30. Православний священик править Панахиду. Худий, з червоними від холоду вухами. Читає: "Милости Божьей Царство Небесное для усопших просим. Господи, помилуй…" Люди слухають, не моляться й не хрестяться.
Оператор ЧАЕС Леонід Топольський підходить до монумента покласти квіти. На ньому біла запорошена куртка, старі недорогі черевики.
– Сонечко, 26 лєт проработав я… нєт… ізвіні, ето самоє… я не буду говорить… Нє могу, – плаче і відходить.
Тримає жовтий кульок з написом Billa, в ньому подзенькують дві пляшки горілки. За хвилину вертається.
– А чого в тебе ніс такий холодний? – притуляється до кінчика мого носа колючою щокою. Мацає руки. – Ой, Боже мой, які морозні! Я перед етім 150 грам випив, так мене холод не бере. В память за наших друзєй даже взяв дві пляшки. Думав, зустріну знайомих, вип'ємо, а знайти не можу. Видно, ілі уєхалі, – намагається говорити бадьоро, – ілі… Їх щороку менше й менше. Оператор я, на кнопочки на станції жму.
Сідаємо на лавку під ангелом.
– Ця станція мені вже в печінках. Представ сєбє, 26 лєт тут. 40 минут їду станціонною електричкою. З восьми ранку до восьми вечора працюю, 12 годин. Потім маю отсипной і два виходних. 7 тисяч гривень получаю. Я вже древній – 51 рік. У нас тут довго не живуть.
– Були на станції, коли стався вибух? – присуваюся ближче, бо холодно.
– Іменно в тот момент – не був. Я жив у посьолку Вільча за 50 кілометрів від Чорнобиля. Водітєлєм работав. 26 числа зібралися з хлопцями у футбол грати. Чемпіонат Київської області: поліський "Спартак" проти команди Фастова. Так і не зіграли. Нас вранці зібрали групой: "Щас із Прип'яті на електричках будуть поступать люди. Нада організувать рассєлєніє по селах". Приходять електрички одна за одною, повні людей.
Сюда в 1987 году водітєлєм устроївся. Оце сьогодні положив квітки коло знайомого, який в перші минути взрива був там. Пожарник, Титенок Коля, 26 років, помер у московській больниці. Нєкоториє через два дня вмерли, хтось кілька тижнів витримав. Коля був мій сосєд, ми провели дєтство вмєстє. Я закурю, ти не куриш? – запалює "Приму".
Правою рукою боляче стискає мені плече.
– Фільми ужасов бачила? Ото на станції точно так, – нервово сміється. – Махіна. Не знаєш, куда йти, що дєлать. Один блок, як пів-Славутича. Ідеш – літучих мишей, бува, з плечей знімаєш. Вони живуть у блоці. А над четвертим щас роблять укритіє.
– Государство нас бросило, – продовжує Леонід Петрович, обвівши поглядом площу. – За свої дєньги лікуємося. Зато таке місто чисте, як Славутич, ніде не найдеш. Кожен тиждень – суботніки, облагораживаніє території. Цю площу вчора вилизали, машин 20 піска вивезли.
Викидає в смітник недопалок.
– На четвертому блоці пару місяців тому вивалилася стіна й упала кровля. Снігу було багато. Я так поняв, що правітєльство не захотіло давать ход цій інформації. 500 квадратних метрів упало, представляєш? Там же роблять, щоб на четвертий блок заїхала ета вся єрунда, арка. Тому били сваї 24 метра в глибину. Видно, пошла гравітація і нарушеніє. Я якраз був на смєнє. Звонок: нємєдлєнно отключіть витяжку. У мене операторська на уровні 45-го етажа, а стіна висотою як 70-й етаж обвалилася.
На протилежному боці площі з динаміків бамкають дзвони. Оголошують хвилину мовчання. Леонід Петрович встає з лави.
– Половини з тих, що работали зі мною, уже нема, – шепоче у вухо. – Іду на роботу, на стенд подивлюся, де вивішують портрети померлих. Обов'язково якийсь новий побачу. Дивишся і думаєш про себе: завтра і ти там будеш.
– Маша, ми уже пойдьом. Час вистояли – більше не можем. Ти з нами? – три приземкуваті жінки виходять із натовпу.
Та, що в білому плащі-болоньї, називається Анною Жуковою.
– Ми всі ліквідатори тут. Її муж працював на станції. І її, – показує на приятельок.
– Уже вмерли, – коротко повідомляє жінка у темній хустці.
– А я сама працювала, – продовжує Анна Петрівна.
Її подруги відмахуються і прискорюють крок.
– Чо ви? – гукає їм. – Маша, подожді. Ну чо ви біжите? Але йдіть. Раз уже не чекаєте, спокойной ночі! – кричить услід приятелькам.
– Не встигну за ними. Я проработала на станції 15 лєт, і щас ноги болять. Ходиш єлє-єлє, в больніцах лежимо по два-три рази на год.
1.00. Тихо, кілька вікон п'ятиповерхівок світяться.
– Я із Запорозької атомної сюда перейшла по переводу. Нас просили: їдьте работайте в ліквідації. Ми не любили думати в молодості. Респіратори заставляли одівать, а ми не одівали. Утром їдеш в шість часов на електричку і вертаєшся у шість вечора. Відро, швабра, марганцовка, щавельна кислота – драяли стіни. Одєжду здавали у прачку, провіряли її дозиметристи. А ми не дивилися, скільки там, не обращали вніманія. Як прийшла на станцію, була здорова. А як пішла на пенсію, через п'ять год зоб вирос. Сознаніє тєряла не раз. Нам з подружками по 65, уже всі негодні.
– Шкодуєте, що сюди приїхали?
– А чо шкодувати? Нормально. Обєспєчена я щас, і дітям помагаю. Квартиру дали, пенсія нормальна – 3 тисячі получаю. Але щитовидку вирізали, бо вся грязь у ній накаплювалась.
Перечіпляється об плитку й ледве не падає. Повз нас проходять троє підлітків зі скейтбордами в руках.
– Старики поуходили. На станцію понабирали молодих – 4 тисячі платять. А шо, в Славутичі немає другої роботи. У мене троє синів і п'ять онуків, вони в Запоріжжі. Дітей ще до аварії народила. І добре, що успіла, – здорові. А виросли – я їх подальше отсюда отправила.
2 
1
Коментарі
3