"Ми ті, хто переможе в битві за справжню незалежність"

Я народилася за чотири місяці до проголошення незалежності – 24 квітня. Пам'ятаю, як першачком була з мамою в лікарні: вона витягнула із сумки моє свідоцтво про народження, а я прочитала на ньому російською "СССР" і запитала, що це означає. Мама відповіла, що колись існувала така країна, але тепер її вже немає. Чомусь цей момент врізався в пам'ять. Десь тоді ж, коли мені було років 7–8, батьки почали серйозно говорити зі мною про те, що таке Україна і що насправді означає наша незалежність.

 

Коли я була школяркою, ми не ходили на паради на Хрещатику, не вивішували прапорів України з балкона, не купували вишиванок для всієї сім'ї і аж до мого повноліття не підіймали теми національної ідентичності. На Новий рік 2010-го ми, як і мільйони інших українських родин тоді, спочатку зустріли новий рік "за Москвою", а потім "за Києвом". По ящику показували якесь чергове новорічне шоу: ми сміялися, жували олів'є. І тільки покійний дідусь, викладач фізики в Київському політехнічному інституті, був невдоволений. Російськомовний корінний киянин, він раптом попросив мене перемкнути канал. "Дє, ти чого?" – запитала. "Та забембали ті кацапи, – дід різко перейшов на українську, яку добре знав, але поза роботою рідко використовував. – Ми від них, а вони до нас. Ми знову від них, а вони знову доганяють. Скільки років окремо, а вони ніяк не вспокояться. Ти подивися, хто там знімається в шоу – одні українці. А пише що? "Снято в Москве".

Про Шухевича, його зв'язкових, про Українську повстанську армію, Степана Бандеру, Акт Злуки, здобуття Україною незалежності і ще про безліч важливих для країни людей і подій мені розповідав дідо. Ми обоє захоплювалися історією. Вірили, що минуле вчить майбутнє, й часто сперечалися про різне на його тісній кухні. Я ніколи не запитувала в батьків, як саме вони зустріли незалежність. Але знала, що дідо, якому 20 років не давали захистити дисертацію через те, що він не був членом Компартії, чекав на день, коли Україна нарешті йтиме власним шляхом. У квітні 2014-го почалася російсько-українська війна – й дідо сказав щось на зразок: "1991-го ми заявили про незалежність, а 2014-го почали за неї боротися".

Як журналістка висвітлюю російсько-­українську війну з перших її днів. За ці вісім років жодного разу не сумнівалась у правдивості дідових слів. Нині справді час, коли ми боремося за нашу незалежність. І ця боротьба найперше є змаганням нового покоління – мого й тих, хто років на 10 молодший. Ми сформувалися на цінностях свободи та рівності й не маємо совкового нальоту. Для нас слова "моя хата скраю" завжди мають продовження "першим ворога зустрічаю". Ми народилися, коли Україна здобула незалежність, вчились у школі під час світових економічних криз, вижили в непростих 1990-х і закінчили університети, коли почалася російсько-українська війна.

Ми ті, хто переможе в битві за справжню незалежність. Принаймні я в це вірю. І зі свого боку роблю для цього все можливе, зокрема у фонді "Повернись живим". Очолюю тут комунікаційний відділ, який є чимось середнім між пресслужбою та медіа. Ми відповідаємо за зовнішні комунікації фонду та його медійну присутність, ведемо двомовний сайт "Повернись живим" і шість соц­мереж. Це непроста робота з величезним рівнем відповідальності, яка від початку повномасштабного вторгнення зросла в сотні, а може, й тисячі разів. За п'ять місяців наша фейсбук-сторінка збільшилася на понад пів мільйона фоловерів, а на твітер підписалося більш як 180 тисяч користувачів. Ми оживили ютюб, телеграм і тікток "Повернись живим", оновили візуальну складову інстаграма та реалізували кампанію зовнішньої реклами "4.5.0." Комунікаційники фонду працюють, зокрема й на передовій. Ми професійні журналісти, які можуть і збирати донати для війська, і вести інформаційну війну.

Ще одна яскрава характеристика покоління незалежних – свідомість вибору професії. Ясно, що в окремих родинах досі зберігається історія, в якій батьки наказують дітям, ким тим бути. Але мене та моїх друзів це, на щастя, оминуло: я за власним бажанням вступила на філософський факультет і свідомо понад 13 років тому почала займатися журналістикою.

Професія – це те, що мене надихає, що драйвить. Працюю переважно в жанрі художнього репортажу й настільки емпатична, що плачу після більшості інтерв'ю. Це про людяність і про справжнє співчуття. Коли запитують, як у мене "так добре виходить описувати біль своїх героїв", я відповідаю, що мені теж болить.

Із 24 лютого болить усе частіше. Не рахувала точно, але приблизно третина героїв моїх текстів отримала поранення чи загинула. Я пишу про війну дев'ятий рік, тож цифри особистих втрат уже давно йдуть на десятки. Війна навчила ненавидіти. Хоча до 22 років я казала, що ненависть – єдина з розповсюджених емоцій, якої ніколи не відчуватиму. "Ніколи" означало "до квітня 2014-го".

4 травня в бою в селі Довгеньке Ізюмського району загинув близький друг, воєнкор телеканалу "ДОМ", вимушений переселенець із Луганська Олександр Махов. Він удруге добровільно мобілізувався й воював під Харковом у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Між боями встигав вести соцмережі й продовжував розповідати про російсько-українську війну. Не так давно було голосування за петицію про перейменування вулиць у Києві, й тепер у столиці має з'явитися вулиця Олександра Махова. Це мало би хоч якось втішати, але мене не розраджує. З одного боку, я розумію, що наш шлях до незалежності вже просякнутий кров'ю, з іншого – ладна зробити все, аби кров українців більше не проливалася.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×