У нашій родині батько співав. І при цьому завжди плакав. Видно, щось було в нього на душі, що так переживав. Село Федвар, у якому я народився 1933-го, майже все вимерло від голоду. Обох моїх дідів до того часу розстріляли. З батькового боку дід був лісничий, мав свою хату в лісі, помічників, і не вписувався в робітничий клас. Із маминого – взагалі служив у царській армії, і хоча й працював у Гомелі в органах НКВС, його теж ліквідували.
1958-го я закінчував Одеську консерваторію. Тодішній міністр культури Ростислав Бабійчук – він 15 років працював на цій посаді – порадив житомирському керівнику обкому партії генералу Михайлові Стахурському, щоб я очолив тамтешній хор. Він хвалився, що через культуру мав дві догани по партійній лінії. Першу за те, що затримав у Вінниці на кілька місяців полонених німців. Вони будували там театр. Казав: "Я ж знаю: якщо наші закінчуватимуть – театру не буде". Другу – коли керував Полтавським обкомом і для місцевого театру по блату перехопив у МХАТа оксамит на стільці й завісу.
Стахурський мені сказав: "Молодой человек, ты мне сделай хор из местного населения. Они гнут спину с утра до ночи, ничего c этого не имея. Потому что земля полесская бедная, раз в четыре года лен какой-то родит. Они ходят на полусогнутых. Пусть, услышат свою песню и расправят плечи". Я тоді українською говорив ледь-ледь. Поїхали по колгоспах і набрали 120 голосів. Створили хор "Льонок". А потім якось Микита Хрущов сказав: "Досить співати і танцювати за державний кошт". В Україні тоді скоротили 30 колективів. Розформували і "Льонок".
На початку 1962-го в Житомир подзвонив Григорій Гурійович Верьовка: "Ви можете завтра до мене приїхати?" Квиток до Києва коштував 3 карбованці 50 копійок. У мене таких грошей не було, тому поїхав не одразу. Почав працювати асистентом Верьовки, а через пару місяців викликають у Міністерство культури і просять очолити Черкаський народний хор. Цей колектив славився на рівні з хором Верьовки. На фестивалі молоді і студентів у Москві 1957-го він отримав "золото". Так Бабійчук добився, щоб його зрівняли з хором Верьовки і теж дали "срібло". А через кілька років його засновника Миколу Куща арештували за гомосексуалізм – попався, коли їздили на гастролі в Молдавію.
1964-го помер Верьовка і мене призначили на його місце. Секретар ЦК КПУ по ідеології Андрій Скаба спитав, яку програму готуватиму. Я: "Всі регіони України". Він як гепне кулаком по столу: "Нема багато Україн!" Досі не розумію, що він мав на увазі.
Перша закордонна поїздка хору зі мною була до Північної Кореї. Там дивовижні колективи. Хори по півтори тисячі співаків, і хоч би один поворухнувся. От що значить партія наказала. Від ЦК нас опікав Іван Пересаденко. Це ж треба таке прізвище у працівника "першого відділу" (підрозділ КДБ, що контролював доступ до секретної інформації, поїздки за кордон. – "Країна"). Бувало казав: "Ніну Матвієнко не можна випускати". Вона могла десь щось не те сказати. Я йому: "Та як? Вона ж солістка. Коли заспівує, мурашки по тілу". А він: "Мурашки, кажете. Тоді під вашу персональну відповідальність". Або не випускали Василя Завгороднього. Неймовірний баритон! Вирізав із дерева козаків. У КДБ зробили висновок: "Дуже захоплюється україністикою". А я й слова такого не знав тоді.
1967-го хор поїхав до Монреаля на виставку Експо. І зразу скандал. Радянську делегацію очолював Микола Підгорний. Він тоді був головою президії Верховної Ради СРСР. До дня України наші канадійські земляки підготували буклети, де про Підгорного написали "зрадник України". Потім московська режисерка почала вимагати, щоб ми в програму поставили російський танець. Я переконував, що не можна цього робити, бо з'їхалася діаспора з усієї Канади, а деякі газети написали, мовляв, перевдягнені кадебісти будуть на сцені. Допоміг Дмитро Полянський, який родом із Луганщини. Він як член політбюро був у складі делегації. Сказав: "Це питання – політичне. День України, то нехай співають і танцюють тільки українське". Ми крокували Площею націй. Першим ішов олімпійський чемпіон штангіст Леонід Жаботинський. Він однією рукою ніс український прапор, не дивлячись на сильний вітрюган. У фіналі концерту як рвонули "Реве та стогне...", із трибун люди потяглися до сцени. Мені складно було диригувати, руки наче морозом зводило – така була енергетика від публіки. Один дід видерся на сцену з маленьким онуком на руках, сльози по щоках, і вони стали цілувати вишиванки на дівчатах. Ті теж розплакалися і вже не могли співати.
Я приятелював із фотографом Миколою Селюченком (засновник Національної спілки фотохудожників. – "Країна"). Якось йому з КДБ до майстерні принесли перезняти десяток грубих альбомів, і він мені по секрету показав їх. Що не знімок – красиві молоді хлопці у вишиванках, кожушках, але чомусь очі заплющені. Це були міліцейські звіти про боротьбу з бандитами в Україні. Я маю будинок у селі Трипілля, і там стоїть пам'ятник жертвам "бандитів", яких очолював отаман Зелений. Але місцеві розповідають, що вони не вбивали. Досі переказують, як Зелений оточив більшовиків, тих, які не хотіли працювати, а тільки ходили з лозунгами і стріляли, коли щось було не по-їхньому. От де справжня банда була. Він тоді сказав: "Перепливете Дніпро, будете жити. А до нас не повертайтеся".
За часів незалежності з усіх президентів найбільше уваги мистецтву приділяв Леонід Кучма. Георгій Кірпа, будучи керівником адміністрації залізничного транспорту, допоміг відремонтувати будинок, у якому зараз працює хор. Якось у Москві він був на нашому концерті. Ми виступали з великим успіхом, шість разів співали на біс. Кірпа підійшов і спитав, чим може допомогти. Приїхав до нас, пройшовся коридорами, репетиційними залами, постукав по стінах кулаком, а вони були трухляві. Зняли підлогу – вона ледь-ледь на тросах тримається, арматура полопалася, всюди тріщини, а там танцювальна група щодня репетирує. Як воно не завалилося, одному Богу відомо. Відремонтували все за два з половиною місяці. Ми з моїм заступником приходили о шостій ранку, а Кірпа вже нараду проводить. Лаявся матом. Особливо, коли взнавав, що когось на роботу брали без його відома, бо він добре платив на цьому об'єкті. Гнав у три шиї.2004-го в період Майдану ми з хором були в Білорусі, і я після концертів виголошував промови на підтримку Ющенка. У нас із ним були приязні стосунки, коли він ще керував Нацбанком. Я йому дерево посадив на дачі. Але під час виборів хтось порозкидав листівки, де писали, що я – разом із Богданом Ступкою, Михайлом Резніковичем, іншими діячами культури – підтримую Януковича. Ющенко тоді відвернувся від мене. А потім я взнав, що люди з його оточення хотіли вигнати хор із нашого приміщення. Мені навіть показували готові документи на приватизацію. Я про це сказав Ющенку прямо у вічі.Майже 40 років не можемо оновити костюми хору. Хоча відкриваємо сесії парламенту, а наш жіночий квінтет їздить із президентом за кордон з офіційними візитами. Недавно, правда, купили акордеон. Виступали під час однієї такої поїздки, а клавіша у інструмента стала западати. Негайно на другий день придбали новий за 25 тисяч євро, італійський.
1 
1
Коментарі
8