"Ми приходили о шостій ранку, а Кірпа вже нараду проводить. Лаявся матом"

У нашій родині батько співав. І при цьому завжди плакав. Видно, щось було в нього на душі, що так переживав. Село Федвар, у якому я народився 1933-го, майже все вимерло від голоду. Обох моїх дідів до того часу розстріляли. З батькового боку дід був лісничий, мав свою хату в лісі, помічників, і не вписувався в робітничий клас. Із маминого – взагалі служив у царській армії, і хоча й працював у Гомелі в органах НКВС, його теж ліквідували.

1958-го я закінчував Одеську ­консерваторію. Тодішній міністр культури Ростислав Бабійчук – він 15 років працював на цій посаді – ­порадив житомирському керівнику обкому партії генералу Михайлові ­Стахурському, щоб я очолив тамтешній хор. Він хвалився, що через культуру мав дві догани по партійній лінії. Першу за те, що затримав у Вінниці на кілька місяців полонених німців. Вони будували там театр. Казав: "Я ж знаю: якщо наші закінчуватимуть – театру не буде". Другу – коли керував Полтавським обкомом і для місцевого театру по блату перехопив у МХАТа оксамит на стільці й завісу.

Стахурський мені сказав: "Молодой человек, ты мне сделай хор из местного населения. Они гнут спину с утра до ночи, ничего c этого не имея. Потому что земля полесская бедная, раз в четыре года лен какой-то родит. Они ходят на полусогнутых. Пусть, услышат свою песню и расправят плечи". Я тоді українською говорив ледь-ледь. Поїхали по колгоспах і набрали 120 голосів. Створили хор "Льонок". А потім якось Микита Хрущов сказав: "Досить співати і танцювати за державний кошт". В Україні тоді скоротили 30 колективів. Розформували і "Льонок".

На початку 1962-го в Житомир подзвонив Григорій Гурійович Верьовка: "Ви можете завтра до мене приїхати?" ­Квиток до Києва коштував 3 карбованці 50 копійок. У мене таких грошей не було, тому поїхав не одразу. Почав працювати асистентом Верьовки, а через пару місяців викликають у Міністерство культури і просять очолити Черкаський народний хор. Цей колектив славився на ­рівні з хором ­Верьовки. На фестивалі молоді і студентів у Москві 1957-го він отримав "золото". Так Бабійчук добився, щоб його зрівняли з хором Верьовки і теж дали "срібло". А через кілька років його засновника Миколу Куща арештували за гомосексуалізм – попався, коли їздили на гастролі в Молдавію.

1964-го помер Верьовка і мене призначили на його місце. Секретар ЦК КПУ по ідеології Андрій Скаба спитав, яку програму готуватиму. Я: "Всі регіони України". Він як гепне кулаком по столу: "Нема багато Україн!" Досі не розумію, що він мав на увазі.

Перша закордонна поїздка хору зі мною була до Північної Кореї. Там дивовижні колективи. Хори по півтори тисячі співаків, і хоч би один поворухнувся. От що значить партія наказала. Від ЦК нас опікав Іван Пересаденко. Це ж треба таке прізвище у працівника "першого відділу" (підрозділ КДБ, що контролював доступ до секретної інформації, поїздки за кордон. – "Країна"). Бувало казав: "Ніну Матвієнко не можна випускати". Вона могла десь щось не те сказати. Я йому: "Та як? Вона ж солістка. Коли заспівує, мурашки по тілу". А він: "Мурашки, кажете. Тоді під вашу персональну відповідальність". Або не випускали Василя Завгороднього. Неймовірний баритон! Вирізав із дерева козаків. У КДБ зробили висновок: "Дуже захоплюється україністикою". А я й слова такого не знав тоді.

1967-го хор поїхав до Монреаля на виставку Експо. І зразу скандал. Радянську делегацію очолював Микола Підгорний. Він тоді був головою президії Верховної Ради СРСР. До дня України наші канадійські земляки підготували буклети, де про Підгорного написали "зрадник України". ­Потім московська режисерка почала вимагати, щоб ми в ­програму поставили російський танець. Я переконував, що не ­можна цього робити, бо з'їхалася діаспора з усієї Канади, а ­деякі газети написали, мовляв, перевдягнені кадебісти будуть на ­сцені. Допоміг Дмитро Полянський, який родом із Луганщини. Він як член політбюро був у складі делегації. ­Сказав: "Це питання – політичне. День України, то нехай співають і танцюють тільки українське". Ми крокували Площею націй. Першим ішов олімпійський чемпіон штангіст ­Леонід Жаботинський. Він однією рукою ніс український прапор, не дивлячись на сильний вітрюган. У фіналі концерту як рвонули "Реве та стогне...", із трибун люди потяглися до сцени. Мені складно було диригувати, руки наче морозом зводило – така була енергетика від публіки. Один дід видерся на сцену з маленьким онуком на руках, сльози по щоках, і вони стали цілувати вишиванки на дівчатах. Ті теж розплакалися і вже не могли співати.

Я приятелював із фотографом Миколою Селючен­ком (засновник Національної ­спілки ­фотохудож­ни­ків. – "­Країна"). Якось йому з КДБ до май­стер­ні принесли перезняти десяток грубих альбомів, і він мені по секрету показав їх. Що не знімок – красиві ­молоді хлопці у вишиванках, кожушках, але чомусь очі заплющені. Це були міліцейські звіти про боротьбу з ­бандитами в Україні. Я маю будинок у селі Трипілля, і там стоїть пам'ятник жертвам "бандитів", яких очолював отаман Зелений. Але місцеві розповідають, що вони не вбивали. Досі переказують, як Зелений оточив більшовиків, тих, які не хотіли працювати, а тільки ходили з лозунгами і стріляли, коли щось було не по-їхньому. От де справжня банда була. Він тоді сказав: "Перепливете Дніпро, будете жити. А до нас не повертайтеся".

За часів незалежності з усіх президентів найбільше уваги мистецтву приділяв Леонід Кучма. Георгій Кірпа, будучи керівником адміністрації залізничного транспорту, допоміг відремонтувати будинок, у якому зараз працює хор. Якось у Москві він був на нашому концерті. Ми виступали з великим успіхом, шість разів співали на біс. Кірпа підійшов і спитав, чим може допомогти. Приїхав до нас, пройшовся коридорами, репетиційними залами, постукав по стінах кулаком, а вони були трухляві. Зняли підлогу – вона ледь-ледь на тросах тримається, арматура полопалася, всюди тріщини, а там танцювальна група щодня репетирує. Як воно не завалилося, одному Богу відомо. Відремонтували все за два з половиною місяці. Ми з моїм заступником приходили о шостій ранку, а Кірпа вже нараду проводить. Лаявся матом. ­Особливо, коли взнавав, що когось на роботу брали без його відома, бо він добре платив на цьому об'єкті. Гнав у три шиї.2004-го в період Майдану ми з хором були в Білорусі, і я після концертів виголошував промови на підтримку Ющенка. У нас із ним були приязні стосунки, коли він ще керував Нацбанком. Я йому дерево посадив на дачі. Але під час виборів хтось порозкидав листівки, де писали, що я – разом із Богданом Ступкою, Михайлом Резніковичем, іншими діячами культури – підтримую Януковича. Ющенко тоді відвернувся від мене. А потім я взнав, що люди з його оточення хотіли вигнати хор із нашого приміщення. Мені навіть показували готові документи на приватизацію. Я про це сказав Ющенку прямо у вічі.Майже 40 років не можемо оновити костюми хору. Хоча відкриваємо сесії парламенту, а наш жіночий квінтет їздить із президентом за кордон з офіційними візитами. Недавно, правда, купили акордеон. Виступали під час однієї такої поїздки, а клавіша у інструмента стала западати. Негайно на другий день придбали новий за 25 тисяч євро, італійський.

×