"Ми – нація, що зупинить Путіна. Лише боляче й сумно, що такими жертвами"

Росію треба знищити

Не думав, що в ХХI столітті можливе таке варварство чи, скоріше, скотство. Напередодні вторгнення спілкувався з військовими на цю тему, але до кінця не усвідомлював, що РФ розпочне війну, якої взагалі не бачив світ.

Звістка про війну застала вдома. Тієї ночі зовсім не спав, мав погане передчуття. О п'ятій ранку почув, як снаряд упав недалеко від мого дому. За дітей був спокійний – вони були не у столиці. В момент, коли бомбили, навіть не хотів заходити в інтернет, щоб почитати новини. Мріяв ще 3 години пожити у вільній Україні – чомусь думав, що Київ захоплять. Коли все-таки зайшов у мережу й побачив, як ЗСУ розфігачили колони ординців, зрозумів: за нами перемога. До цього навіть не уявляв, наскільки сильні наші військові.

Зібрав тривожний автомобільчик. Крім гітари, там були інструменти зовсім не музичного характеру – болгарка й бензопила. Поклав ще й інші практичні речі, що допомогли б воювати.

 

Вирішив, що піду в добровольчий батальйон чи Збройні сили України. Мама, яка з батьком живе далеко в селі, переживала, просила виїжджати із столиці. Але в мене навіть у думках такого не було.

25 лютого зібралося керівництво добровольчого батальйону "ОДЧ "Карпатська Січ". Цих людей я знаю ще з початку війни на Донбасі. Кістяк батальйону – люди, які пройшли бойові дії. Щасливий, що потрапив у їхні лави.

Коли 2014 року розгромили Слов'янськ, ми поїхали виступати з концертом у батальйоні "Айдар". Апаратура працювала від генератора, тому що постійно щось прилітало. Тоді зрозумів, що війна – це не жарти. Але те, що зараз відбувається, – за межею розумного.

Роблю все, що від мене залежить. Війна – це не тільки стріляти з автомата. Виконую функцію юриста, волонтера, бійця, рию окопи, записую пісні. Те, що в період карантину працював таксистом, зараз виручає. Без навігатора знаю кожен закуток Києва, й мене задіюють як водія. Багато моїх обов'язків узагалі не пов'язані з поняттям війни. Коли батальйон лише організувався і ми ще нічого не мали, доводилося шукати по магазинах одноразовий посуд. А тепер для цих потреб уже функціонує окремий волонтерський штаб.

Буває, мені закидають, що займаюся піаром. Це смішно й дико чути від людей, які зараз сидять у Львові, Німеччині чи Польщі й нічого не роблять. Важливо розуміти, що популярність добре допомагає з постачанням гуманітарної допомоги. Багато пишемо про це, щоб отримати допомогу від західних партнерів. Спершу було важко дістати бронежилети й каски. А от недавно привезли на 70 тисяч євро тепловізорів із Чехії. Нехай люди говорять, що хочуть. Мені до лампочки.

Перед повномасштабним наступом я був якийсь кислий – то голова болить, то тиск скаче. Тепер сам дивуюся, як сильно організувався. Змінився, багато зайвого повилітало. Ніколи не вважав себе спортсменом, але сила є. Ми, артисти, можемо по 10 концертів на день давати, переїжджати з одного міста в інше. На таку справу Бог здоров'я мусить дати. А зараз узагалі не час хворіти, скаржитися чи плакати. Треба діяти. Ось уранці прокинувся, температура 37,2. Що робити? Швидко випив чогось і побіг, прийшов – температури вже немає. Про ковід уже ніхто й не згадує.

Спимо в різних місцях – в окопах, підвалі чи просто на вулиці. Досвід роботи в шоу-бізнесі дав уміння жартувати. Але бійці – не гірші за нас артисти. Є такі персонажі, що нам і не снилося – це постійно піднесений настрій, веселі пісні й бойовий дух.

Війна – це робота. Коли виють сирени, ніхто не бігає й не ховається. Ми до цього звикли. Працюємо. Кожен на своєму місці намагається зробити по максимуму. Звичайно, дурниць ми не робимо – ніхто з ножем на ворожі танки не кидається. Є вище командування і військова тактика. Але головне – піднявся бойовий дух, з'явилося бажання раз і назавжди покінчити з ордою. Ніхто так не об'єднував Україну, як чорт Путін, прости Господи.

Найбільше вражає згуртованість українців. Зараз реально кайфую від нашої нації. Ми – надпотужні. Війна змінила людей. І мій світогляд – теж. Ті, до кого раніше ставився з повагою і вважав сильними особистостями, на яких хотів рівнятися, виявилися лайном. Їх видаляю зі свого світу. Тепер моїми кумирами стали звичайні люди. Вони безстрашно воюють, під бомбами витягують поранених, везуть найнеобхідніше на передову, евакуюють людей. Війна проявляє всіх, як лакмусовий папірець.

Війна почалася не вісім років тому. Вона триває відтоді, як з'явилися ці орки та захотіли вкрасти нашу землю й історію. Століттями наш ворог – лише один. Зараз ми маємо його дотиснути й назавжди знищити. Ніякої капітуляції, ніяких переговорів. Ці чорти мають бути знищені – такий настрій у всіх бійців. Слова "капітуляція" не повинно бути в українській мові. Ядерною боєголовкою чи хімічною зброєю нас не налякати. України не здолати. Ніколи й нікому. Це найпотужніша країна на теренах світу та Європи. Я в цьому впевнений, і це мене гріє. Відчуваю підтримку Бога й українців.

Гітара зараз потрібна. Вона постійно в машині. Співаємо з хлопцями разом увечері й коли приїжджаю на передову. Пісні пишуться самі собою. Бійцям це треба. Хоч би де я був, переносна студія завжди зі мною. Ось ми записали марш Карпатської Січі "Коли у путь сурма покличе" та щодня співаємо, навіть у військово-польових умовах. Музика нікуди не зникла. Розуміємо, що триває війна, але не час співати "Пливе кача".

Раніше ми програвали російськомовним виконавцям в інформаційній війні. Лише зараз дехто різко перейшов на українську мову. Вони з тих, хто привів на українську землю цю заразу. Для цього вони робили все. Найбільше боюся, що після перемоги повилазить уся та "какая разніца".

Не відповідаю людям, які зі мною розмовляють російською. Попереджав про це. Російська мова має зникнути з теренів України назавжди. Тут вона навіть не повинна бути мовою меншин. Маємо вчити українську й переходити на неї.

Робота тільки почалась, і вона буде важка. Після перемоги повинні займатися відбудовою і робити це за кошти орків. Маємо відновити та створити міцну Україну на зразок Швейцарії чи Ізраїлю. Треба, щоб у кожного була легалізована зброя, щоб ні в кого ніколи не виникло думки сюди потикатися. Україну вже знають, поважають, і з нами рахуватиметься весь світ. Ми – нація, що зупинить Путіна. Лише боляче й сумно, що такими жертвами.

Мрію разом із сім'єю поїхати до мами на Великдень. Це щорічна традиція. Хочеться з'їсти зіньківської ковбаси, випити з татом чарку. Скучаю за дітьми. Старші займаються волонтерством: організували в Полтавській області штаби, обладнали бомбосховище. Хочеться всіх обійняти.

Зараз немає Східної чи Західної України. Ми – єдина неподільна держава. У східних областях люди голими руками танки зупиняють. Такої нації не здолати.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×