Демократичні механізми в Україні спотворені через корупцію, тому не здатні врятувати державу. Це може зробити диктатор, – каже Георгій Тука, заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб
З Георгієм Тукою зустрічаємось на Софійській площі в центрі столиці. Він у темно-синьому піджаку і стрейчевих брюках. У верхню кишеню піджака хочемо поставити мікрофон. Георгій ножем розпорює нитки – одягнув новий піджак.
– Люблю casual (повсякденний стиль одягу. – Країна). За одягом стежить дружина. Ненавиджу шопінг, більш як 40 хвилин не витримую.
Чим подобається Київ?
– Я тут народився. Обожнюю старе місто.
Які відчуття, коли повертаєтеся з Донбасу?
– Дратує, що живу війною, а тут її нема. Натовпи в магазинах, повні ресторани. А хлопці там у бруді, диму, поранені, гинуть. Контраст надто разючий. Пам'ятаю, як наші вийшли з Іловайська. Чотири доби добиралися. Їх гелікоптером доставили в госпіталь у Дніпропетровськ (зараз Дніпро. – Країна). Вони розповідали: "30 хвилин польоту – і мирне місто, ресторани. Дахи зривало".
Георгій підходить до машини Renault Logan, якою приїхав.
Дотримуєтесь правил дорожнього руху?
– На 99 відсотків. Це наслідки публічності. Розумію, що будь-яке порушення або кинутий не туди недопалок можуть привернути увагу.
Як поставились до того, що син пішов на війну?
– Він виконав свій чоловічий обов'язок. Я ходив двічі у військкомат, він – тричі. Йому казали чекати виклику. Попросив мене допомогти записатися до якогось добробату. Не встиг – прислали повістку. Звісно, хвилювався. Безсонні ночі, особливо, коли вони виходили на бойові завдання – і на три-чотири дні вимикався телефон. Це був якраз період активних боїв за Донецький аеропорт. Його підрозділ виходив останнім звідти.
Як почали займатися волонтерством?
– Зателефонував знайомий із Майдану Сашко Рудоманов. Його товариш тоді служив у Криму. Спочатку рахунки поповнювали, потім відправляли гроші, щоб місцеві купляли й завозили в частину воду. Власних грошей не вистачало, почали збирати по друзях і знайомих. Швидко усвідомили, що коло обмежене, треба виходити на загал. Отак утворився "Народний тил".
Який був найбільший внесок?
– 15 чи 20 тисяч доларів. Якось у нас попросили генератори. Де їх узяти – Бог знає. Ні досвіду, ні знайомств. Порадили звернутися до Владислава Чечоткіна (засновник інтернет-магазинів "Розетка". – Країна). Написав йому у Facebook. Відгукнувся упродовж години. Наступного ранку з Porsche вийшла людина і з заднього сидіння витягла дизель-генератор. Безкоштовно.
Чимало підприємців і заможних людей продовжують допомагати. Більшість із них не бажають розголосу.
Не хочете повернутись у волонтерство?
– Зараз роблю те, чим хотів займатись, але з іншої позиції. Маю більше можливостей. Днями звернувся боєць батальйону "Світязь". Хлопці стояли на блокпосту на Луганщині. О другій ночі туди під'їхала Chevrolet NIVA. На передньому сидінні була кабаняча нетвереза істота, поводилася нахабно і брутально. Йому пояснили: вночі блокпост закритий, розвертайтесь або чекайте ранку. Він лаявся, кудись телефонував. Усю ніч псував хлопцям нерви. Нарешті вони зв'язалися з відділком міліції, передали дані цього персонажа. З'ясували, що він – у розшуку і його варто затримати. Вранці приїхала слідчо-оперативна група і військова контррозвідка. Все фіксували на відео. Під час обшуку в нього знайшли 2 тисячі доларів, рублі-гривні і гранату під сидінням. Передали його контррозвідці. Наче все закінчилось. І раптом луганська прокуратура порушує кримінальну справу проти хлопців за перевищення службових повноважень, побиття й підкидання гранати. Цей покидьок – колишній співробітник МВС – працював у місті Свердловськ, кришував копанки. П'яний потрапив у ДТП, загинула 24-річна дівчина. Отримав термін. А коли прийшли терористи, його випустили. І оце лайно незрозумілим чином опинилося на нашій території, ще й подає заяву в прокуратуру. А недодавлені мною прокурорчики порушили кримінальну справу. Кістьми ляжу, але позбавлюся їх.
Заходимо на територію Михайлівського собору.
Ви віруюча людина?
– Я не хрещений. Не ходжу на служби.
Вірянами легше маніпулювати?
– Коли відбуваються радикальні події – революція, війна, агресія, економічна криза – у людей хитається світогляд. У такі часи стають популярні різного роду релігійні, псевдорелігійні або ідейні рухи. – Сідаємо на лаву в парку на Володимирській гірці. – Я біля урни, бо палитиму.
Яка ситуація з контрабандою до і після вашого губернаторства?
– Коли приїхав на Луганщину, все було погано. За час моєї роботи потік зменшився. Повністю не побороли, бо бракувало часу, фізичних і матеріальних можливостей. Це небезпечно для життя, як показав приклад Ендрю (волонтер Андрій Галущенко працював у складі мобільної групи з протидії незаконному переміщенню товарів через лінію розмежування. 2 вересня 2015-го його автомобіль підірвався на закладеній міні між селами Лопаскине та Лобачеве на Луганщині. Після того нападники кинули дві гранати й обстріляли машину. Ендрю і працівник СБУ загинули. – Країна).
Коли повернувся до Києва, відбулися зміни. Вивели 92-гу бригаду, завели 93-тю. До них наступного дня почали підходити місцеві ділки з пропозиціями. Ті відмовилися, їм погрожували. І через тиждень почалися обстріли наших позицій. Випадковість?
Вам пропонували хабарі?
– Один раз – конкретно, в інших випадках – натякали. Треба було підписати документ про проведення взаємозаліку за різницю в тарифах із компанією "Луганськвода". Йшлося про 279 мільйонів гривень. Мені пропонували кешем (готівкою. – Країна) 15 відсотків. Уже стояли підписи всіх чиновників. Залишився тільки мій. Відмовився й заявив про це через Facebook.
Ви давали хабара?
– Як переважна більшість громадян – даїшникам.
Яким має бути ідеальний президент України?
– Це має бути диктатор. Демократичні механізми не здатні врятувати державу, бо спотворені через корупцію.
Три причини, чому Тука не став би президентом?
– Перше: переважна більшість українців сприймають його як фараона або царя-батюшку.
По-друге, знаю, в якому режимі працює президент, з якими навантаженнями і мірою відповідальності. Можна по-різному ставитися до Порошенка, але варто подивитись на його фотографії два роки тому і зараз: він сильно постарів.
Третє: я не прихильник демократичного керування державою. Не хочу ставати президентом за обмежених повноважень. У першу чергу розпустив би Верховну Раду і не збирав би її років п'ять-сім щонайменше.
Пропонуємо випити кави.
– Так, хотів би, бо вже вуха пухнуть. Міцний подвійний еспресо без цукру, без молока, – каже Георгій і дістає гривні.
Що для вас означають гроші?
– Я невибагливий і до побуту, і до продуктів. Практично всі кошти віддаю дружині. Залишаю собі тисячу-дві гривень.
На якому місці сім'я у вашому житті?
– Зараз у пріоритеті робота, бо відчуваю відповідальність перед людьми, державою. Це дратує дружину. Іноді сваримось.
Розмовляли недавно з колегою. Спіймав себе на тому, що у нас подібна проблема. Обидва багато спілкуємося з підлеглими, громадянами, активістами. Ввечері повертаєшся додому і звучить риторичне запитання від дружини: "Ну, чого ти мовчиш?" Бо – хочеться тиші.
Як зазвичай минає ваш день?
– Встаю о 7:00 від будильника на телефоні. Коли вкладаюсь о другій-третій ночі, то без нього не прокинуся. Собаку вигулює дружина. Не снідаю. Починаю ранок із кави, беру цигарки й іду на балкон. Викурюю три. Голюся не щодня. Одягнувся, сів у машину і поїхав. Робочий день офіційно починається о 9:00, але зазвичай буваю на місці на годину раніше. Ще з часів бізнесу подобається приїжджати, коли нікого нема. Тому люблю працювати у вихідні, у свята. Дзвінки не відволікають від листування, документів.
Починаю з перегляду новин. Цікавить інформація про події на передовій. А далі – за розкладом. Ненавиджу наради, конференції, однак чимало часу витрачаю на них. Розумію, це – необхідно.
З роботи йду після 21-ї.
Запросто телефоную найвищим посадовцям, легко потрапляю до їхніх кабінетів, спілкуюся з усіма на "ти". Жодного разу не звертався з особистим проханням. Тому, можливо, стосунки складаються. Тільки з президентом спілкуюся на "ви".
Як із ним зв'язуєтеся?
– Здебільшого під час зустрічей, іноді – телефоном. Із прем'єром – так само. Дружніх стосунків у нас немає, бо вони формуються роками.
У керівників держави так само іноді, вибачте, срачка буває, можуть і напитись. Всі – живі люди зі своїми вадами.
Чим відрізняються люди тут і на Донбасі?
– Є відмінності в ментальності й поведінці, але вони не фундаментальні. Якось поїхав з дружиною у відпустку на Закарпаття. Звернув увагу, що села виглядають привабливіше, ніж на сході. Взяти дві такі самі халупи, що ледь тримаються купи. Все одно на Західній Україні вона буде пофарбована і навколо квіти. На Донбасі цього немає. Але через таке не можна роз'єднувати людей. Зрозумів це, коли почав працювати на Луганщині (з 22 липня 2015-го до 29 квітня 2016-го очолював обласну військово-цивільну адміністрацію. – Країна). Спочатку ставився до місцевих як до сепаратистів. Перші кілька днів ходив із певним острахом. Очікував як не ніж у спину, то помідор або яйце в голову. Коли почав спілкуватися, зрозумів: переважна більшість людей, як і по всій країні, відірвані від влади так само, як влада від них. Сідаю на бруківку поговорити про життя. Вони не вірили, що таке можливо.
Просили допомогти звести паркан. Невже глава області цим має займатись? Ні. Питаю: "Що, молоток купити і цвяхи? Чому не йдете до місцевої влади?" – "Та з них толку ніякого". "А ви зверталися?" – "Ні". І німа сцена.
Як повернути Донбас?
– Суто військового шляху не існує. Єдиний розумний – військово-політичний. Маємо розбудовувати боєздатну армію. Не розділяю бравурних рапортів, що у нас вона вже сучасна і озброєна до зубів. Далеко до цього.
Одночасно з відбудовою війська є кілька методів деокупації, як люблять говорити експерти. Приклад – торгівельна блокада. Ще – блокада перетину лінії розмежування. Далі треба зменшувати тиск, демонструючи населенню: "Ми не маємо намірів мститися, карати. Ви такі самі, як і ми. Ви – наші, свої". На жаль, другого кроку ми не зробили.
До Георгія підходить вусатий сивий чоловік, каже, що родом з Ясинуватої. Йому 59 років. У футболці й джинсах.
– Подошел поздороваться. Я там был бандеровцем. На митингах видел их стеклянные глаза. Потом предатели повели наших в Илловайск, в котел.
– Никто не верил, что Россия перейдет границу, – каже Георгій Борисович.
– Жена говорила: "Помяни мое слово, после Олимпиады в России будет война в Украине", – каже чоловік.
Георгій хитає головою. Чоловік тисне всім руки і йде.
П'ємо ще по порції кави.
Ви сентиментальний?
– Важко стримувати сльози, коли звучить "Плине кача". Одразу перед очима той темний Майдан, коли вперше почув її. От і зараз комок у горлі.
Боляче, коли говорять про Ендрю. Шкодую, що не міг бути на молебні на роковини його загибелі.
Боляче дивитися документальні кадри, як знущаються з наших полонених. Я не сльозливий, просто є больові точки.
Чим для вас став Майдан?
– 18 лютого на Інститутській ми почали розбирати бруківку. Коли нас відтіснили з Маріїнського парку, утворили два-три живі ланцюжки. Хлопці попереду жбурляли каміння, а решта виколупували його, розбивали на шматки, передавали одне одному. Вирішив, що мені досі 25 років, поперся в передню ланку з каменюкою, жбурнув. Вона полетіла не на 50 метрів, а на 5. Отримав вивих плеча і зрозумів: моє місце – в тилу. Пішов колоти каміння. Поруч була жінка за 70. У чорних туфлях на шпильках, у коротенькій світло-сірого кольору шубі з песця. На голові гламурний капелюшок, тонкі рукавички. Вони через 10 хвилин перетворились на лахміття. Ми разом кололи каміння. Потрапили у завал. Хочу помилятися, але, здається, її тіло бачив потім серед загиблих.
Як вплинув Майдан на людей?
– Був дуже високий рівень мотивації і прагнення змін та віри в них. Зараз – розчарування. Але з погляду історії України, Майдан важливіший для розвитку держави, ніж втрата Криму й Донбасу.
Чому ви досі не розчарувались?
– Бо ніколи не зачаровувався політиками. Очікував, що після Майдану прийдуть нові люди з чистими помислами. На жаль, цього не сталося. Але в мене є ідеал України, який хочу будувати. Поява чергових покидьків у владі не змінить його. Це лише тимчасова перешкода, яку треба подолати.
Який ідеал?
– Мені абсолютно байдуже, чи вступить Україна в ЄС. Але хочу, щоб ми жили, як у Євросоюзі. Щоб правив закон, при владі були професіонали. Щоб політики не лобіювали бізнес-інтересів. Люди отримували гідну винагороду за працю й платили податки.
Бажаю, щоб мої діти хотіли жити в цій країні. Коли донька повернулася зі США, сказала: "Папа, хочу там жить". Одразу розробив сімейну програму подорожей Україною. Готувався, шукав інформацію, розповідав історію краю, де були. Домовлявся про екскурсії. Врешті спитав: "Ліза, як тобі Львів?" –"Классно. Папа, когда еще?"
Але вона, мабуть, досі думає про те, щоб жити в іншій країні?
– Це притаманно її поколінню. Вони ростуть космополітами. Бачать різницю в рівні житті там і тут, прагнуть кращого.
Увага на вулиці не дратує?
– Реагую спокійно, хоча це втомлює. Тому інколи маю бажання напитись і забутися. Востаннє таке сталося місяць тому. Друзі запросили на чоловічі посиденьки. Віскі подавали у склянках із широким дном і не можна було зрозуміти, скільки цього прекрасного напою там є. А ми ж звикли пити до дна. Виявилося – забагато.
Ви курите недорогі цигарки, п'єте дешеву каву, їздите умовно недорогим авто. Маєте якусь дорогу слабкість?
– Ще й отримую умовно невелику заробітну плату. Але я не пуританин. Якби була можливість, то придбав би дороге авто.
Я – дуже азартний. Захоплення покером інколи перетворювалося на спосіб життя. Завдяки змінам у законодавстві зараз, на щастя, позбавлений цього хобі.
Грав тільки наживо. Якось програв 5 тисяч доларів. Залишалась одна 25-доларова фішка. Набив 15 тисяч. Це – особистий рекорд. Одного разу різався в покер з Андрієм Шевченком (футболіст, нинішній головний тренер збірної України з футболу. – Країна).
Як відпочиваєте?
– Рідко маю таку можливість. На Луганщині якось був так втомився, що об 11-й поклав руки на стіл, схилив голову і вирубився. Секретарка побачила це – скасувала зустрічі, переговори, відключила телефони. Прокинувся о шостій вечора.
Зараз інколи беремо ввечері собаку і з родиною гуляємо набережною.Живемо на Оболоні (спальний район на правому березі Дніпра. – Країна). На жаль, люди впізнають. Але що – гуляти в балаклаві? За місяць впізнаватимуть і в ній.
За що цінуєте дружину?
– За те, що терпимо одне одно понад 20 років. Вона – перфекціоніст, я – компромісний. Часто сперечаємось. Доходило до того, що розходилися на певний час пожити окремо, а потім – сходилися. Я її задовбую неохайністю, вона мене своїм "Тільки так, а не інакше". Коли не було посудомийної машини, сварилися, хто митиме тарілки. Коли з'явилася – хто їх кластиме в машину.
Як познайомилися?
– Навчалися на одному курсі в інституті. Ще тоді виникли симпатії. Після першого курсу Віта перейшла на інший факультет і втратили зв'язок на чимало років. Раптом, коли ще не був формально розлучений, але вже не жив із першою дружиною, приїхали в гості двоє інститутських приятелів. Розповіли, що бачили Віту в місті й вона розпитувала про мене, запрошувала в гості. Добре, думаю. Одягаю зелений Adidas і їдемо втрьох на Південну Борщагівку (відомий кримінальними розборками район. – Країна). Це було 1995-го. Підійшли під двері, ніхто не відповідає. Пива випили, повернулися – знову ніхто не відчиняє. Я вже пішов, а хлопці залишилися. Потім покликали з балкона, бо Віта прийшла.
На 4-й годині розмови просимо пересісти на лавку напроти, щоб сонце не засліплювало. Георгій Тука допомагає нести техніку.
– Це вперше розповідаю так довго, про все і так відверто. Не знаю, чи варто, – говорить, запалюючи цигарку.
– Ви – харизматичний чоловік, – кажемо.
– Досі не можу усвідомити, що таке "харизма".
На кого хотіли би бути схожим?
– Мені імпонує де Голль. Звучить по-дикунськи, але, можливо, і Піночет. Подобаються їхня воля до змін у країні та здатність іти проти течії.
Скільки у вас близьких друзів?
– Людей, які можуть мене називати "Тучка", залишилось менше, ніж пальців на одній руці. До них можна розвертатися спиною і вони не зрадять, –
Надпиває еспресо. Випльовує велику муху. "Та що ж таке! – дістає з кави другу муху запальничкою. – Якби це побачила дружина, сказала б: "Усе, подаю на розлучення".
Упродовж розмови телефон розривається від дзвінків та смс-повідомлень.
– Ми сьогодні запрошені на весілля до хлопця з "Правого сектора". Там побачимося і з Дмитром Ярошем.
Відповідає на дзвінок дружини: "Привет, Витуш. Ну, май дарлинг, сори. Ну, задержался, только вот сейчас закончили. Так мы пойдем в магазин или я еду и все? На 5 часов. Ну, тебе ж, наверное, надо причепуриться. Мне не надо, я готов. Да не обязательно переодеваться, можно и в этом. Хорошо, май дарлинг, целую".
Повертаємо до автомобіля Туки, зупиняємося біля стіни Михайлівського Золотоверхого собору, де висить банер із портретами загиблих в АТО.
– Когось із цих хлопців мушу знати особисто, – розглядає обличчя. – Неодноразово міркував над тим, що війна була закономірною і потрібною для українців. Головне, щоб ми як нація винесли уроки з цих подій. Тоді всі жертви будуть недаремні. Якщо ні – на жаль, так і залишимося хохлами або малоросами.
3 
1
Коментарі