"Лежали на накрохмалених простирадлах і боялися поворухнутися"

Дружина Івана Миколайчука зустрічала гостей із чаркою і закускою

Уперше й востаннє батько відшмагав мене в сьомому класі. Щовесни в Бузковій ямі, закладеній іще родиною Кочубеїв у Диканьці, відбувається свято пісні. Це за 6 кілометрів від дому. Поїхав туди з друзями. Їхні старші брати дали спробувати пива, в яке додали горілки. Це була моя перша проба алкоголю. А потім під дощем ішли додому. Мій новий костюм був весь мокрий, а нові черевики за 9 карбованців – повні дорожньої глини.

 

Мій шлях у кіно почався 1955 року, коли я вперше побачив апарат і фотографа. Той приїхав із Полтави в наше село робити групові шкільні портрети. На знімках усі в піонерських галстуках, а я – у вишиванці. Якось виклав це фото у фейсбук. Питали, чи я вже тоді був націоналістом?

У школу пішов навчатися на рік раніше. Мій зошит був підписаний – "учня 0-го класу".

Одного ранку побачив, як мати з батьком стоять напружені біля радіо. Щось говорив диктор Левітан. Коли ж зайшов у клас, то на величезному портреті Сталіна, що був на стіні, висіли чорні траурні стрічки. Вчителька Марія Іллівна сказала: "Встаньте, діти. Сьогодні помер наш великий батько Йосип Сталін. Давайте поплачемо". Хтось сопливим носом шмаркає. Вдруге, втретє повторила. Якась із дівчат у кутку нарешті схлипнула. Її підхопила інша, потім третя, тоді хтось із хлопців. І раптом 20 учнів заходилися плакати.

У школі мріяв стати авіаконструктором. Брат уже займався фотографією, пройшов конкурс на Харківській студії телебачення, яку щойно відкрили. Став працювати телеоператором, вступив у ВДІК на заочний. Коли приїздив до нього, бачив фотожурнали, книжки про кіно, його власні знімки. І мрія змінилася. Батьки подарували перший фотоапарат.

Для вступу у ВДІК потрібно було мати два роки стажу на телебаченні чи кіностудії. Усі дивувалися, що я із золотою медаллю нікуди не вступив. Натомість приїхав до Харкова працювати в ляльковому театрі освітлювачем і суфлером. Потім був помічником режисера на Харківській студії телебачення, працював на зйомках фільму "Тореадори з Васюківки".

На вступних іспитах не набрав потрібної кількості балів. Але пощастило наступного року. Потрапив у майстерню оператора Бориса Волчека. Закінчив інститут з червоним дипломом.

Із Сергієм Параджановим познайомився випадково. Після третього курсу їхав на виробничу практику на кіностудію імені Олександра Довженка. Товариш попросив передати Параджанову свій сценарій. Піднявся я на сьомий поверх, хтось відчинив двері двокімнатної квартири, провів до Параджанова. Він лежав на ліжку – погано почувався того дня. Ті 10 хвилин розмови з ним стали знаковими в моєму житті.

Домовилися, що після захисту дипломної роботи працюватиму другим оператором на зйомках фільму "Пропала грамота". Захистився в жовтні 1971-го. 7 листопада одружився. Після весілля "загуляв". На кіностудії в Києві мав бути у грудні, а приїхав за місяць. Місце вже було зайняте. У гуртожиток не поселили. Кілька ночей провів на залізничному вокзалі. Згодом влаштували на Печерську. Господиня, генеральська вдова, мала особняк, де жила з єдиною донькою. Мені відвели напівпідвальне приміщення, де звучала "музика" каналізаційних труб. Ліжко – панцерна сітка, яка розтягувалася до цементної підлоги, коли лягав. Мене попередили, що господиня не повинна знати, що я одружений, бо мала плани на мене: її донька була незаміжня. Дорогою до маєтку обручку доводилося знімати.

 

На мій день народження, 22 лютого, дружина, ще студентка Полтавського будівельного інституту, вирішила приїхати в Київ. Повести її до себе не міг. Винайняв напівлюкс за 4,5 карбованця на добу в готелі "Київ". Прожили там два дні. А ввечері третього адміністраторка каже: "Заїзд іноземців. Виселяйтеся". Темно, снігопад, буксують тролейбуси на Хрещатику. Куди йти серед ночі?

І тут я згадую про Параджанова. Приїжджаємо. Відчинив, запросив до столу, за яким сиділа компанія друзів. Нам наливають. Підловив Параджанова на кухні. Попросив допомогти влаштуватися в готелі. Раптом він бере швабру, йде у спальню мити підлогу. Після чого каже: "У нас у гостях молода пара. Ви продовжуйте гуляти й пити, а молодят попрошу йти відпочивати".

Біля ліжка стояв віденський стілець, а на ньому дві вази: менша – з лісовими фіалками, в більшій лежав виноград, фрукти й розламаний навпіл гранат. Це в лютому! Ми на накрохмалених простирадлах боялися поворухнутися, бо здавалося, що всі чутимуть. І тут голос Параджанова: "Ви не даєте відпочивати молодятам. Збирайтеся, приходьте завтра". І ті пішли.

На практику попросився на Одеську кіностудію. Перед цим гостював у батьків у селі. Коли приїхав у полтавський аеропорт, виявилося, що літаки до Одеси скасували, бо почалася епідемія холери. Зателефонував в інститут. Перенаправили до Києва. Працював на зйомках фільму "Захар Беркут" режисера Леоніда Осики й оператора Валерія Кваса.

Якось підійшов до мене на студії режисер Василь Ілляшенко, який мав потяг до поетичного кінематографа. Хотів подивитися мої роботи. Я показав кінозамальовки, які робив під час зйомок телефільму "Довіра" в селі Циблі Переяслав-Хмельницького району на Київщині. Режисер тієї стрічки сказав що це непотріб. Я образився. А Ілляшенко після перегляду потиснув руку: "Будеш у мене оператором "Новосілля".

Після цього запросив у фільм "Серед літа". Головні ролі виконували Богдан Ступка й Костянтин Степанков. Там, у зображальному рішенні, я зробив основними кольорами жовтий і блакитний. Коли в Держкіно переглянули картину, запала гробова мовчанка. А потім заступник голови питає: "Чому так багато жовто-блакитного кольору?" Після цього мені рік не давали самостійної роботи.

"Вавилон ХХ" – найяскравіша стрічка в моєму житті. Це був перший фільм Івана Миколайчука як режисера. Зняли кінопроби. Наступного разу я попросив його підійти до камери: "Іване, іди глянь, я тут вибудував кадр". Відповів: "Юрку, ти бачиш так, як мене влаштовує".

Після цієї роботи Миколайчук запросив мене на картину "Така пізня, така тепла осінь". Наприкінці знімального процесу в нас із ним виник творчий конфлікт. На студії намагалися уникати один одного. Так тривало місяць чи два. Та одного дня зустрілися, обнялися і сказали: забули. Такий був Іван.

Запам'ятався високим, струнким, неймовірно красивим і харизматичним. Був добрий і гостинний. Піднімаєшся до квартири Івана з Марічкою, а господиня вже стоїть із чаркою та закускою. Те, що Іван не пив, маячня. Вони з дружиною часто збирали в себе гостей. Був період, коли йому не давали знімати або не затверджували на роль. Мав стресові ситуації. Можливо, тому так рано помер.

Швидко отримав вищу категорію. Платили 250 карбованців і ще за кожну картину гонорар. За нього можна було купити старе "Жигулі". Більше почали заробляти, коли перейшли з державного кінематографа на приватні студії.

 

Першою моєю поїздкою за кордон була Угорщина, згодом – Чехія. Обов'язково викликали на партком і екзаменували: чи знаєш, коли був 24-й чи 25-й з'їзд Компартії, які теми розглядали на останньому пленумі ЦК КПРС?

Якось Параджанова викликали у ЦК КП. Повідомили, що посилають фільм "Тіні забутих предків" на фестиваль у Мар-дель-Плату в Аргентину. Спитали, кого він візьме з собою – Івана Миколайчука чи Ларису Кадочникову? Параджанов запропонував поїхати втрьох. Коли сказали, що не вистачає грошей, відповів: "Тоді можете взяти мені квиток в один бік". Після цих слів став невиїзним на довгі роки.

Раніше із закордонних поїздок привозив гостинці. З Китаю – пів валізи футболок і бейсболок, із Таїланду – вироби народних умільців. Обов'язково – джинси. А тепер за кордоном купую сир і кілька пляшок смачного вина.

Оператор – як наречена. Чекаєш, хто ж вибере. А ніхто не запрошує. І думаєш: "Ось так "старою дівою" і проживу. Нарешті хтось пропонує. Погоджуєшся, хоч це може бути й нецікаво у творчому плані. За кілька днів починають сипатися замовлення, в ти вже "віддав серце іншій".

Не подобаються сучасні телепроєкти. Низькопробні й далекі від мистецтва. Але жити й заробляти треба. Я й сам таке знімав, коли в Україні кінематограф надовго впав. Змушений був працювати й у Росії – фільмував серіали.

Зараз я майстер курсу фотохудожників у Київському національному університеті культури і мистецтв. У першій моїй майстерні було шість студентів. Сьогодні вже майже 40. Цікаво спілкуватися з молодими. Але сумую за знімальним майданчиком.

×