До війни жилося добре. Займалися бізнесом, а не політикою. Після помаранчевої революції він на півроку завис. Нам пояснювали, що прийшли нові хлопці. Домовимося, і діло піде. В Україні так було завжди. Тому ми й підтримали Майдан. Сподівалися, "договорняки" і корупція зникнуть.
Коли Янукович не підписав асоціацію з Євросоюзом, було шкода. Але не настільки, щоб за це битися. Син приїхав із Києва на вихідні. Збиралися летіти в Англію. Каже: "Чого такі веселі? Не знаєте, що трапилося?" Увімкнули новини. Був шок (30 листопада 2013-го "Беркут" побив студентів на Майдані. – Країна). Одразу написала у Facebook, що виходжу на протест. 1 грудня там було десь 300 людей. Для Донецька це – багато. Ішов крижаний дощ. Усі були обурені. Я виступила: "Донецьк, прокидайся! Донбас, вставай!"
Януковича добре знають у Донецьку. Ніколи б не віддав наказу бити студентів. Бо він – боягуз. Ми прекрасно розуміли, хто це зробив – синочок і його оточення. Саша (старший син Віктора Януковича. – Країна) завжди був "бєспрєдельщіком". Ми хотіли показати, що Україна – не Росія. Були натхненні, впевнені в перемозі. Думали, Янукович злякається, відступить і вибачиться. Нас шокувало, що він почав захищати "Беркут" і міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка. Думаю, на нього тиснули – і з Кремля, і свої доморощені. Хотіли тут диктатуру влаштувати.
4 грудня полетіли в Лондон. Старший син мав співбесіду в магістратуру. Побачили людей із діаспори з прапорами біля Біг-Бена. Заспівали з ними гімн. Коли дізналися, що я з Донецька, попросили виступити. Ніхто не вірив, що в нас підтримують Майдан. Сказала, що в Донецьку лише 20–30 відсотків – за Росію. Середній клас, люди, які заробили гроші своєю працею, її не хочуть.
У Британії – принизлива процедура проходження контролю в аеропорту. 10 разів запитають, чого прилетів. Наш літак приземлився одночасно з московським. Стали в чергу для країн третього світу. Стійки для громадян Євросоюзу були вільні. Підійшов прикордонник: чи є українці? Ми підняли руки. Українською сказав: "Україна – це Європа". І запросив до стійок Євросоюзу. Досі плачу, коли згадую. Ми показали росіянам у черзі середній палець. Здавалося, з нами був увесь світ.
Ми виходили на Євромайдан до пам'ятника Шевченку. Недалеко сходилися тітушки. Їх збирали з депресивних околиць міста і відправляли в Київ.
Коли Янукович утік, у Донецьку була ейфорія – до 1 березня. В моєму колі думали: "Нарешті заживемо". Всі клієнти 10 днів ходили, немов сп'янілі. Навіть надумала балотуватися в міські голови. Зібралися їхати у Львів до мера Андрія Садового, щоб поділився досвідом. Студенти і професори запросили його до Донецька. Чекали змін. Усе це зникло, коли "зелені чоловічки" висадилися в Криму. Ми вперше побачили натовп біля облради з чужими, не донецькими, фізіономіями. Якісь беззубі деградовані люди. Мій чоловік Андрій – росіянин. Думав, усе їм пояснить. Ми не розуміли, що все підлаштовано.
3 березня двоє дівчат зробили "ВКонтакте" групу "Донбас – це Україна". За короткий час там було 15 тисяч. Вирішили вийти на мітинг. Показати Києву, що ми є. Бо по всіх каналах говорили: Донецьк хоче в Росію. Тисячі півтори прийшли на Соборну площу. За 100 метрів збиралася чорна маса тітушок. На нас не кидалися. Мабуть, не було наказу.
На другий мітинг 5 березня вийшло тисяч 5–7. Міліція оточила нас, а не тітушок. Міська влада здавала нас і Донецьк. Секретар міськради проводив інструктаж на проросійському мітингу. Ми стояли біля площі. Повз нас проходила група людей. Вирізнявся низенький, гостроокий чоловік, явно ФСБшник. Кажу: "Что происходит? Такое впечатление, что я сплю". Зупинився, подивився в очі: "Просыпайтесь. Вы в России". Мене пройняв жах. Після мітингу одразу пішли додому. Страх гнав. У тих, хто залишився, кидали яйця, петарди. В одного чоловіка на піджаку висіли медалі за працю. Орки накинулися на нього: "Бандера!" Кричав: "Я свій!" Біля облради ми фотографували автобуси з ростовськими номерами. Менти побачили. Наступного дня всі були без номерів.
9 березня центром ішов п'ятитисячний натовп. Їх видавав акцент. Потім дізналися, що збирали в ростовських околицях. Кричали: "Донецк, вставай! Россия, вперед!" Зривали наші прапори. З магазину "Шахтаря" зняли символіку, сплутавши з прапором "Правого сектора". 13 березня на мітингу зарізали ножем прес-секретаря місцевої "Свободи" Діму Чернявського. Я тоді лежала в лікарні. Лікар по секрету сказав: у нас 50 ваших із проламаними черепами і три трупи. Вночі за пораненими приїздили менти. Стало небезпечно носити синьо-жовті стрічки.
Останній мітинг провели 17 квітня. Охороняли два кільця кіровоградського "Беркута". Вийшли 7 тисяч. Було вже ясно, що нам нічого не світить. Але ми постаралися підняти всіх: "Ребята, нужно выходить. Должны показать им". Мітинг пройшов мирно. Коли розходилися, нам сигналили всі машини. А де ж ви були? Чому не вийшли з нами? Якби на мітингу було 100 тисяч, Путін би не наважився розв'язати війну. Донецьк не віддали б.
20 квітня захопили Слов'янськ. Ми ще боролися. Почувалися "молодою гвардією". Підпільно робили українські листівки і вночі розклеювали містом.
27 квітня хотіли організувати ходу. Зателефонував колишній клієнт, який підтримував росіян: "Будет расстрел шествия". Сказала людям, що не братимемо участь. "Лена, поздно. Мы идем". Каюся, не приєдналася. Було страшно. Колона не пройшла і 5 метрів, як біля пам'ятника Сергію Бубці на неї напали люди в камуфляжі з битами, арматурою і зброєю. (Лунали постріли й вибухи. Поранених затягували у двори, щоб надати допомогу. Очевидці бачили людей без ознак життя. Міліція допомагала бойовикам. Повідомляли про 15 важко поранених і двох зниклих безвісти. – Країна)
У травні з сім'єю їздили в Одесу, літали до Туреччини. Повернулися вночі 26-го, за півгодини до захоплення аеропорту. Наш рейс був останній. Більше літаки там не сідали.
За два дні зателефонував знайомий з боку бойовиків. Сказав, що я в чорних списках, маю за добу виїхати. На вокзал рушили на таксі. Побоялися на машині, щоб не було гонитви. Водії доносили бойовикам. Сказали таксисту, що до Криму відпочивати. До Красноармійська чекали, що зупинять потяг. Лише потім зітхнули з полегшенням. Більше в Донецьку не була. Виїжджали у літньому одязі з одною валізою. Були впевнені, що до 1 вересня повернемося. За кілька днів у місто зайшли кадировці. Їх із квітами зустрічали жінки. Певне, теж із Ростовської області. Росіян було просто вирахувати за московським часом на годинниках.
Наші люди залишалися в Донецьку до кінця 2014-го. Зокрема, коригували вогонь української армії. Одна дівчина робила це вагітною. Ледве витягли звідти. Відмовлялася виїжджати.
Боляче чути, коли кажуть, що Донецьк не опирався. Це не так. Проти танків важко встояти із прапорцями. Нас здавала місцева влада. Зокрема – й Рінат Ахметов. Торгувався з Києвом. В основі політики лежить економіка. Всі ці тітушки і ростовські бродяги – торг, щоб повернути колишні преференції. 2005-го регіон віддали на відкуп одному олігархові. Коли з'явилася можливість щось змінити, ми за неї вчепилися. Знаємо, як і кому ішли гроші від дотацій на шахти. Найбільша трагедія Донецька – віра в Ахметова. Моїми клієнтами були топ-менеджери його компаній. Усі підтримували Україну: "Ринат не допустит". Мовляв, йому це невигідно, бо працює на Заході. А він – як офіцерська вдова, яка сама себе відшмагала.
200 бійців "Альфи" звільнили б приміщення облдержадміністрації за 20 хвилин. Наскільки знаю, підтримував цю ідею лише Олександр Турчинов (тоді – виконувач обов'язків президента. – Країна).
За опозиційне висловлювання у Донецьку можна потрапити до підвалу. Замість "чорного воронка" приїздить білий Hyundai. З четвертої до шостої ранку. Знайомий днями чув, як кричала жінка. Перед тим ломилися в двері. Волочили по сходах тіло. Полювання на людей триває. Шарикови прийшли до влади. Але навіть нормальні люди швидко скочуються вниз. Доноси вітаються. Як 1937-го. Якщо сподобалася чиясь дружина чи квартира, можна настукати – і його заберуть.
Коли людина переїжджає сама і це її вибір, то вона має план дій. Нас коліном під зад відправили у космос. Не розуміли, що робити. У Донецьку залишився офіс, квартира, налагоджене життя і бізнес. Тут – орендоване помешкання. Але Київ зустрів добре. Багато людей підтримали.
З дитинства важко орієнтуюся на вулиці. Досі їжджу за навігатором. Донецьк просто побудований – за зразком англійського міста. У Києві губилася на мостах і розв'язках. Звернула не туди і 10 кілометрів об'їжджаю. Люди сигналили. Думали: ах ти сволота з донецькими номерами. Нікому на думку не спало, що я збилася. На мостах вмикала "аварійку" і плакала.
Столичний ринок нерухомості відрізняється від донецького. Там продавали і купували донеччани – варилися у власному соку. Якщо маєш репутацію, клієнти повертаються. Я була віце-президентом рієлторської палати. Коли хтось некоректно поводився, вистачало дзвінка. У Києві великий приток людей з інших міст. На ринку немає правил гри. Багато компаній працюють за принципом "після нас хоч потоп". Обман покупця – норма, взяти відсоток з двох сторін – теж. Втюхати туфту – не проблема. Необхідний закон про регулювання рієлторської діяльності.
Торік запросили до комітету Верховної Ради із соціальної політики. Ми створили чимало проектів для переселенців, але вони не фінансуються. Готуємо проект деокупації Донбасу. Вона все одно буде. Не сьогодні, то завтра. Війни не вічні. Путін – теж. Головне – Донецьк хоче повернутися в Україну. Спілкуюся з масою людей там. Майже всі проукраїнські виїхали. Але навіть тепер багато телефонують: "Ви нас звільняти збираєтеся?" Дехто бореться. Запустили в Донецьку радіо "Укроп ФМ" у кодуванні. На День незалежності півгодини в центрі на набережній грав гімн України. Хтось винайняв кілька квартир і о шостій ранку голосно врубив музику. Півгодини не могли знайти, де грає. Це підтримує людей, які чекають на Україну. Для них важливо навіть, коли на асфальті хтось жовтою фарбою напише: "Слава Україні!" Неправда, що там – одні сєпари.
Категорично виступаю за закон про колабораціонізм. Хоча б, щоб очистити імена людей, які не пішли на співпрацю з окупантами. Зрозуміло, що буде амністія. Куди лікарям було подітися? А от колишня колега стала міністром інформації ДНР. Такі мають відсидіти. Їх треба позбавити права голосу. Працюємо і над цим законопроектом. Готуємо плацдарм для повернення України на Донбас.
Повернуся, якщо Донбас визволять і зможу принести там користь. Але тепер мій дім – Київ. Тут є рух. Свобода для мене – важливіша за гроші. Лише вирвавшись, зрозуміли, наскільки невільними були. Критикували кого завгодно, лише не Ахметова. Навіть не називали вголос, бо боялися прослуховування. Казали "уважаемый".
2 
1
Коментарі