"Іще дим іде з труб, а ми вже змотуємось і летимо назад"

Мінімальна ціль – триста на двісті метрів. Таку площу вражає одна машина

2014 року, після початку збройної агресії Росії, пішов у військкомат. Розумів: це мій обов'язок, я вчився на артилериста, необхідно захищати державу та рідних. Заради цього я воюю й нині. Адже найвища цінність людини, крім життя, це свобода. За час незалежності ми відчули її дух, і тепер нас важко переконати в іншому. Це наш вибір – мати вільну державу.

Спершу воював у 9-му окремому мотопіхотному добровольчому батальйоні. Був коригувальником вогню. Тоді всі ходили без знаків, що характеризують військове звання. Згодом почали створювати 59-ту мотопіхотну бригаду. Там я теж почав з 9-го батальйону. Потім підійшов до командира бригади й кажу, що я можу більше, адже маю військову спеціальність. Призначили командиром протитанкового артилерійського дивізіону.

 

2014 року нас на 90 відсотків забезпечували волонтери. На самісіньку передову привозили все, починаючи від шкарпеток і закінчуючи зброєю. Коли я стояв у Гранітному, вони заїжджали до нас, попри обстріли. Завдяки тій підтримці ми пішли вперед.

Навіть у найстрашнішому сні не міг припустити, що Росія зважиться на повномасштабне вторгнення. Тепер воюю майже рік і причини нападу з їхнього боку досі не розумію. Я захищаю свою землю і рідних. У мене є ціль, а яка в них мета? Російських полонених запитують, а вони й досі белькочуть щось про "бомбили Донбасс восемь лет". Шкода, що на тій стороні воює багато українців. Вони, як яничари, вже виховані російською пропагандою. У голові не вкладається: як можна так перевернути мозок.

24 лютого відвіз дружину на роботу, а сам пішов у військкомат. На медкомісії дівчина сказала: "Ви дядько в окулярах. Не можна вам на фронт". Я зчинив галас: "Люди без ніг-рук воюють, а ви мене не хочете брати". Позбігалися знайомі майори. Кажуть: пускай його. 25 лютого вже був у військовій частині.

Я за те, щоб не було перешкод за віком. Якщо людина хоче воювати в 60 років, хай воює. Українця важко втримати. Якщо в нього є сильне бажання, то дійде до прем'єр-міністра Канади, щоб воювати в Збройних силах України. Але у старшому віці я не радив би йти в піхоту. Там треба молоде тіло й міцне здоров'я, щоб десь цибнути, сховатися. Я хоч бігаю, але вже не цибну. Під час обстрілу можу швидко впасти. Проте такі, як я, приносимо немало користі. Бо маємо досвід, щоб стримувати ворогів, за собою вести побратимів і навіть зварити якийсь борщ. Старші навчають молодь не тільки бойового мистецтва, а взагалі життя.

Направили туди, де я звільнився крайній раз – в 59-ту бригаду. Призначили на посаду заступника начальника артилерії. Але це штабна робота, до якої я не звик. Тому попросився й пішов воювати в реактивно-артилерійську батарею на посаду командира взводу бойового підрозділу.

Майже рік тому мій підрозділ складався із 50 відсотків АТОвців і 50 відсотків людей, які раніше не були на війні. У мене є солдати по 19, 20, 22 роки. Але переважно воюють люди, яким близько 30. Я в підрозділі найстарший. АТОвці виконують величезний обсяг роботи. Досвідчені воїни в будь-якій ситуації думають, як виконати своє бойове завдання, а не кудись тікати.

За звуком снаряда визначаємо, який він і де впаде. Єдине, чого не чути, – це "Градів" і "Ураганів". Вони летять тихіше мухи. Решта має своєрідний звук: міна по-одному свистить, 122-й снаряд – по-іншому, 152-й – теж по-своєму. Якщо вже чути не свист, а шелест, то десь близько має впасти, й тоді ховайся, де можеш. Якщо полінуєшся окопуватися, то менше шансів вижити.

Сучасна війна не схожа на ту, що була 2014-го. Тепер іде дуель артилерії – в кого точніше, в кого більше й оперативніше. За оперативністю і точністю ми значно перевершуємо ворогів. Я отримую ціль і за 3 хвилини вже відкриваю вогонь, іще через 2 хвилини мене на тому місці немає. Загалом 5 хвилин. Якби я рахував за старими схемами, які нам викладали у військовому училищі, то, щоб навести і стрільнути з "Града", мені мінімум потрібно було б 30–35 хвилин. А в оцінку "добре" вкладалися за 50 хвилин. 5 хвилин проти 50 – різниця, що навіть не обговорюється. Оперативність – це наше життя. Це розуміють від генерала до солдата.

У росіян також є багато сучасних методів ведення війни – дронів, засобів засікання нашої техніки. До того ж вони переважають кількістю. Весь колишній Радянський Союз позвозив їм ракети, й вони їх іще самі виготовляли. Цього добра там закопано на 10 війн. Проте з постачанням "Хаймерсів" і далекобійної артилерії настав переломний момент. По-простому кажучи, ми почали їх товкти – й це вплинуло на підняття бойового духу.

Коли виїжджаємо, то в 90 випадках із 100 нас обстрілюють. Але завдяки їхній неточності ми у строю. Одного разу наприкінці березня нашу батарею засікли й розбомбили повністю. З п'яти машин, які ми сховали в лісосмузі під Миколаєвом, ми знайшли лише від двох запчастини. Після цього на завдання виїжджає максимум дві машини.

Динаміка постійно висока, за день можемо вразити 10–15 цілей. Не встигли одну ціль відпрацювати, як уже приходить маяк про нову. Потрібно швидко перекотитися на іншу вогневу позицію. Якось із нами поїхали журналісти, то вони не встигали знімати матеріал.

Із відкритих позицій не працюємо. Самі ­стаємо окремо від бойових машин, адже кожна заряджена 40 реактивними снарядами. Пакет "Града" направляється в бік противника. Якщо ворог влучить у бойову машину, то буде самоспрацювання боєприпасів – і вони полетять неприцільно, але в бік противника.

Спочатку йде пристрілка: вилітає "пташка", щоб зробити коригування. По них наводжу й орієнтую техніку, тоді даю команду "Вогонь". Іще дим іде з труб, а ми вже змотуємось і летимо назад. Переважно працюємо по великих цілях. Малі відпрацьовує точкова артилерія. Наша мінімальна ціль – 300 на 200 метрів. Таку площу вражає одна машина. Близько п'яти разів працювали по Чорнобаївці. Результати нашої роботи не раз показували в новинах. Але кількості знищеної ворожої техніки саме нашим підрозділом я не рахував.

Для артилерії час доби не має значення – однаково часто працюємо вдень і вночі. Погода також суттєво не впливає. Звісно, гарно, коли сонце світить, але це недобре для нас, тому що літають дрони противника й можуть засікти. Не так дошкуляє мороз, як вітри. 2014 року в мене був спостережний пункт на териконі, то там через сильний вітер неможливо було встояти. Проте до різних погодних умов ми готуємося. Я взяв валянки, рукавиці й кожух, бо серце вже не так кров ганяє, як у 20 років. На передовій ніхто не дивиться, який ти вигляд маєш. Головне – вижити й не замерзнути.

На завдання виїжджаю на непримітній автівці, ніби звичайний дядько. Цю машину подарував товариш із рідного міста, й вона виручає весь підрозділ. Іномарки низькі й не витримують бездоріжжя, а на цю я причепив гак і, якщо десь застряне, то чіпляю її за бойову машину – й поволокли. Вона аж по самі вуха в болоті, але їде. До того ж ця машина невибаглива, на неї немає жодних нарікань. Іноді в неї треба вкладати. Але без цього ніяк.

Кажуть, що боги війни – це артилерія, але я вважаю, що справжні боги – це піхота. Вони найбільш бойові, й на них найбільше навантаження. Так, нас обстрілюють, у нас влучають, але не стільки, як у піхоту. Завдяки їм тримаються рубежі. Коли з нами сидить хтось із піхотинців, ми ніколи не хизуємося бойовими здобутками.

Велике щастя, коли щоразу бачиш побратимів живими та здоровими. Після обстрілу чи після зміни ми збираємося за чаєм. Це вже диво, коли маємо таку можливість. А взагалі, є постійне відчуття, що все тіло стиснуте, як м'яч. У такому напруженні весь час. Думаю, так у всіх, хто на передовій.

Іти на бойове завдання жодного разу не було страшно. Я морально готовий до екстриму, бо колись працював у державній пожежній охороні і взагалі нелегке життя прожив, щоб чогось боятися. Але хто скаже, що не страшно помирати, той дурень. Коли йдуть конкретні обстріли, страшно всім. Нас двічі обстрілювали авіабомбами: одного разу скинули п'ять, іншого – дві. Коли вже закінчується, то береш себе в руки й починаєш підбадьорювати інших. Є люди, з якими я воював, вони проходили обстріли, а за пів року здавалися морально. Таких відправляємо на певний період додому.

Навесні працювали з Херсонського мосту. 7 травня вороги нас засікли й почали гатити з усього можливого – танків, бронебійної артилерії. Ми під'їхали під міст, а з нього вже став сипатися бетон. Наша бойова машина почала працювати самостійно. Ми вже обнялися та попрощалися. Тоді серед наших було троє поранених. Один – важкий, непритомний, інший – середньої важкості. Третьому хлопцю влучило по голові, була сильна кровотеча. У метушні я не знайшов нічого іншого, як носовичка, і притиснув його до голови товариша. Тримав, доки не доїхали до штатних медиків. Наступного дня той побратим повернувся у стрій. Не захотів лягати в госпіталь.

Що 2014 року, що тепер немає тих радянсько-­армійських наказів "стой там – иди сюда". У нас все по-простому. Я одразу всім побратимам сказав: "Панове, я для вас не майор. Хочете, кажіть на мене Микола Володимирович, а найпростіше – Володимирович". Позивний "Сивий" – для бойової роботи. Робота з людьми – це складніше, ніж чорне й біле. Мають бути взаємопідтримка та власний приклад. Дивлячись на твою роботу і ставлення до неї, люди відповідно реагують. Треба снаряди вантажити чи окопи копати, я стаю нарівні з усіма. І якщо, може, якийсь молодий хлопець хоче ухилитися від роботи, то вже нікуди не дінеться, бо соромно, що я в такому віці працюю, а він – ні. Проте особливо акцентувати увагу на вихованні немає коли. Є конкретні завдання, які треба виконувати.

У передмістя звільненого Херсона заїхали двома машинами. Через вікно кричимо місцевим: "Слава Україні!" Вони спочатку злякалися, адже під окупацією росіяни їх перевіряли цими словами. Потім я дістав синьо-жовтий прапорець, а люди витягли свої. Плакали й вони, й ми. Розумієш, що є заради чого й кого воювати.

До мене підбігла дитинка й обійняла. Потім каже: "Почекайте, не йдіть". Принесла плетені обереги. Один постійно висить у моїй машині.

Іноді з Миколаєва телефонує жінка, в якої ми займали дачу в Зеленому Гаю. Ми здружилися, запрошує нас із побратимами в гості. Ці люди можуть порівняти ставлення українських воїнів і росіян. Та сволота спеціально їздила по городах танком, щоб люди нічого не садили.

У дружини свій "бойовий статут" – ми повинні двічі на день списатися чи зідзвонитися. Якщо немає можливості зателефонувати, пишу коротко – "Все добре. Працюю". Цього достатньо, щоб дружина побачила, що я живий-здоровий.

Маємо вигнати ворога з нашої землі – це завдання-мінімум. Нам чужих земель не треба, маємо повернути свої. Потім усе відбудуємо, вшануємо пам'ять побратимів і посестер, які загинули. Щоб не повторювалося, маємо захиститися від Росії за допомогою світової спільноти. Після перемоги станемо країною НАТО та Євросоюзу. А розпад Росії неминучий, він уже висить у повітрі. Але, коли це буде, важко прогнозувати. Невдячна ця справа – віщувати.

×