"Гроші завжди пахнуть. Але іноді цей запах нестерпний"

Війни не можна було уникнути

Перші пів року після інституту були кайфом і водночас мукою. Робота захоплювала, але утримувати сім'ю не виходило. Тому підприємництво було питанням виживання. Через пів року загинув старший брат. Вирішив: буду ставитися до його дітей, як до своїх. Також відчув відповідальність перед батьками – тепер я старший. Усе це стало поштовхом у кар'єрі.

За тиждень знайшов майбутніх партнерів, запропонував створити компанію. Займалися чим тільки можна – цінними паперами, виробництвом борошна, брухтом. Кожен новий бізнес з'являвся еволюційно – як розвиток якоїсь ситуації, продовження думки.

Починали працювати втрьох, у нас не було підлеглих. Я вів облік. Але не міг систематично контролювати обіг грошей, постійно виникала недостача. Знайшов бухгалтера – і питання вирішилося. Коли купили вантажівку, переживав, що водій її розіб'є. І лише після того, як це сталося, ситуацію відпустив. Більше ніхто машин не розбивав. Такі випадки наче тренували мене, щоб навчився простіше ставитися до життя.

Сьогодні виробляємо комплектуючі для металургійних компаній, переробляємо вторинні полімери. Даємо нове життя підприємствам: купуємо виробництва у стані банкрутства чи ліквідації, реконструюємо, відновлюємо комунікації, оформляємо землю та шукаємо нових власників. Фасадні алюмінієві системи продаємо в Україні, пробуємо постачати на експорт. Коли 2019-го почали шукати новий бізнес, звернули увагу, що споживання алюмінію швидко зростає. Два роки пішло на старт, торік вийшли на прибуток.

По суті, я ніколи не працював у звичному розумінні слова. Погано знався на людях і припустився багатьох помилок. Довгий час не бачив різниці між управлінцями та власниками. Вважав, що створити бізнес може кожен, знайти партнерів теж просто. Вибирав приятелів, з якими потім розходився. Навчання в бізнес-школі допомог­ло відповісти на запитання: який бізнес я хочу.

Приблизно з осені 2021 року зрозумів, що війна з Росією неминуча. У лютому це вже добре відчувалося. 23 лютого подзвонив знайомий і сказав, що російські війська приведені в повну бойову готовність. Подумав: "Завтра, швидше за все, й почнеться".

 

Наш бізнес зупинився за один день. Люди не вийшли на роботу, і це зрозуміло – продукція не першої потреби. Вирішили почекати день-два. А потім усі меткомбінати припинили роботу, нам теж не було сенсу працювати. Порти заблоковані, продукції на експорт не відправиш. Із полімерним бізнесом аналогічно – місцеві покупці розбіглися. У Харкові почалася евакуація.

Сьогодні працюємо відсотків на 10. Менеджерський персонал – по всій Україні. В онлайн-режимі проводимо зустрічі, конференції. Бухгалтерія частково в Харкові, частково на заході країни. Замовників полімерної гранули шукаємо по всій державі. Маємо купу товару для металургії. Комбінати кажуть: "Везіть, але заплатимо завтра". Відповідаємо: "Спочатку гроші". Минулого тижня продали 5 відсотків місячного обсягу алюмінієвих систем. Це в Харкові бомбардування, а в інших регіонах продовжують будувати. Частину своїх складів перемістили до Центральної України. Працівникам видали 50 відсотків зарплати за березень.

Усі заходи влади на підтримку бізнесу формально правильні, але без механізмів реалізації. Взяти, наприклад, релокацію. Підприємці подали понад тисячу заявок. А які контакти, кому писати – Верховній Раді? Наприклад, швейне виробництво відносно легко перемістити в іншу область. Для серйознішої промисловості на це знадобиться рік-півтора.

У рамках релокації пропонують старий фонд, який іще треба готувати до роботи. Під ливарне виробництво потрібна потужність 2 мегавати, знайти такі майданчики на Західній Україні складно. Крім того, необхідна санітарна зона – ливарка завжди розміщується на певній відстані від житлових будинків. Печі довелося б розібрати та збудувати наново. Ще одне питання – персонал. Хтось із працівників переїде, хтось не погодиться. Отже потрібно шукати нові кадри. Загалом перевезення ливарної компанії обійдеться в пів мільйона доларів. А запрацює виробництво на новому місці не раніше, ніж через рік-півтора.

Пільгові кредити 5–7–9 більше нагадують піар-акцію, а не підтримку. Ми намагалися торік отримати – не вийшло. В Україні кредитуватися складно, навіть маючи майно та хорошу кредитну історію.

Зарегульованість бізнесу як була, так і залишилася. Лише бажання щось робити мало, потрібно ще отримати дозвіл. У мене в автомобілі була підозра на пошкодження датчика. На СТО сказали: якщо підтвердиться, то не зможуть допомогти. Бо необхідні деталі не внесені у список критичного імпорту і в Україну не постачаються. Ця ситуація зачіпає багато бізнесів, зокрема й наш. Алюмінієвий профіль купуємо за кордоном. Для цього потрібно придбати валюту. Немає її – немає фасадів, нових будівель. І таких ланцюжків маса.

У державі складні часи. Не працює економіка місяць – мінус 6 мільярдів внутрішнього валового продукту. Пережити можна. А якщо буде мінус 12 чи 30? Звідки брати кошти? Тільки з бізнесу, що працює. Надходження від іноземних донорів не зможуть перекрити потреби країни.

Товариш хотів зерно з елеваторів із зони бойових дій перевезти на захід країни. Звернувся на залізницю, відмовили. Експедиторські компанії виїхали в західні області й за кордон, а в нього ліцензії на перевезення немає. Відповідно, замовити вагони й відправити продукцію не зміг. Що треба зробити? Дозволити все. На час війни запровадити повну дерегуляцію та відсутність ліцензій. Щоб від чиновників мало що залежало і бізнес міг виживати.

Кафе й готелі на заправках у Західній Україні запрацювали лише останні два тижні. А раніше стояли закриті. За моїми даними, справа – в заборонах місцевих адміністрацій. Єдине місто, що працює, як треба, – Дніпро. Заїжджаєш і бачиш, що війни немає. І це створює атмосферу. Так, бойові дії тривають. Але середовище проживання теж має бути. Щоб можна було не тільки читати новини, а й будувати плани на майбутнє.

Після війни Україна поверне втрачені позиції за рік-два. А потім почнемо розвиватися. Питання – в домовленостях. Усі попередні спроби реалізувати в нас "план Маршалла" були невдалими, бо не було мирного договору з Росією. Захід не вкладатиме коштів у невизначеність.

Від початку війни в мене виник образ України: Христос для людей. Маємо усі попередні гріхи світу взяти на себе, щоб урятувати людство. І одночасно стати повноцінною європейською державою. Наша мета – перемогти у війні, а в Заходу – зберегти себе. Не впевнений, що Захід захоче вкладати в нас гроші без фінансової вигоди. Вони повинні все порахувати, їхні інвестиції мають бути застраховані. Так функціонує весь світ: усі гроші, що виділяються, закладені в якусь математичну модель. Інакше в цьому немає сенсу. Німці заявляють офіційно, що з Росією настав час кінчати. І водночас збільшують закупівлі газу.

Війни не можна було уникнути, але можна було підготуватися серйозніше. Ще в листопаді могли призвати резервістів, купити зброю та обмундирування, провести навчання. Це завадило б ворогу окупувати стільки територій.

До Росії більше не поїду. Принаймні поки не зміниться режим. І доки росіяни не усвідомлять, що сталось і чому. Російських товарів теж не купуватиму. "Ашан" не пішов із їхнього ринку – більше туди ні ногою. Для свого підприємства купували більшу частину алюмінію в Росії, там він дешевий. Ще частину везли з Азербайджану. Вирішили з партнерами, що російського більше не братимемо за жодною ціною. Гроші завжди пахнуть. Але іноді цей запах нестерпний.

Націоналізація російської власності – така ж добра ідея, як і швидкий вступ до Євросоюзу. Це складні механізми, серйозні юридичні речі. Поки в цьому питанні політики більше, ніж життя. У принципі це може бути предметом домовленості з тією ж РФ. Хочете зняти санкції – поступіться якоюсь кількістю грошей.

Протягом п'яти років ситуація в українській економіці зміниться. Сільське господарство поки що в нас сировинне, але можемо більше продукції переробляти. Тонна металу, що продається на експорт, коштує близько тисячі доларів. А танк вагою 63 тонни – 23 мільйони. Це і є додана вартість. Важке машинобудування, на жаль, втрачено – ринок доведеться завойовувати. А на озброєнні можна заробляти вже тепер, бо в нас усе є – експертиза, заводи, технології. Можна активно застосовувати міжнародне партнерство: на наше танкове шасі ставити сучасну натовську гармату.

Україні вкрай потрібні безпілотники, ракетне озброєння і ППО. Західні партнери в потрібній кількості нам цього не дадуть. Єдина можливість – виробляти самим. Розробок у нас багато, але серійними вони не стали. Бо підприємства оборонпрому малорухливі. Туди потрібно залучити приватний капітал. Чому б заводу Малишева, що випускає танки, не співпрацювати з приватними підрядниками? Немає різниці, для кого робити автоматику, шасі — трактора чи танка. Харків відомий фахівцями з розробки систем управління, Дніпро – ракетами. Цим потрібно скористатися.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×