У 24 роки партія направила мене головувати в колгоспі. Три роки в гумових чоботях місив болото. Як випускника факультету міжнародних відносин 1958 року поїхав на місяць у складі делегації Радянського Союзу до Штатів. Нью-Йорк, Сан-Франциско, Вашингтон. Пізніше, коли став дипломатом, Нью-Йорк полюбив. Баштами-близнюками милувався. Водив на них гостей з України, ми підіймалися на горішній 102 поверх на оглядовий майданчик. Заввідділом науки ради міністрів УРСР Трофімов був заскочений, що там усі конструкції - з нержавійки. Каже: "А нам в Україні всього 20 тонн на весь рік нержавійки дають".
Дуже перевіряли на надійність перед тим, як відпустити за кордон. Найстрашніше для дипломата було мати родичів репресованих або за кордоном. У мого друга тітку дівчиною вивезли в Німеччину, він її ніколи не бачив. Але його не роботу не взяли й зробили невиїзним.
Кімнати переговорів під час генеральної асамблеї ООН - це маленькі кабінки, в яких можуть розміститися не більш як п'ятеро людей. Усі гудуть: одночасно багато президентів зустрічаються віч-на-віч. Це школа компромісів.
Коли домовлялися про візит Кравчука до Канади у червні 1991 року, не знали, який прапор вивішувати. Державна символіка затверджена ще не була. Конгрес українців Канади наполягав, щоб синьо-жовтий. Канадці мене запитують: "А який у вас прапор насправді?" Кажу: "Синьо-жовтий". - "Добре. Тільки нам потрібне офіційне підтвердження". Дзвоню в Нью-Йорк своєму заступникові Віктору Крижанівському: "Готуй листа канадському міністерству закордонних справ, що ось такий у нас прапор". Ми не мали права таке робити, але врятувала мова: написали "національний", а не "державний". Англійське "national" означає "державний". Кравчук про це й не знав. Його тоді не цікавило, який прапор.
Кравчук відповів: "Заколот відбувся в Москві й до України ніякого стосунку не має"
Гості високого рівня в Україну чи Білорусь могли приїхати тільки через Москву. Я запросив президента Генасамблеї ООН Ґвідо де Марко до Києва. Візит призначили на 22 серпня 1991 року. 19 стався ГКЧП. Де Марко телефонує й запитує, що йому робити. Кравчук відповів: "Повідомте, що заколот відбувся в Москві й до України ніякого стосунку не має". Ґвідо де Марко приїхав. 24 серпня Верховна Рада проголосила незалежність. Гість брав участь в офіційній вечері від уряду й перший привітав Україну. Це не збіг. Це - величезна дипломатична робота.
Із Леонідом Кучмою зустрівся вперше, коли був послом у Польщі, а він - прем'єром. Кучма вів переговори з прем'єр-міністром Польщі Ганною Сухоцькою. Не подобалася його манера розмови: скаже фразу й зупиняється. Не знаєш - чи він закінчив, чи продовжуватиме. Сухоцькій було незручно - не знала, що говорити. Але коли Кучма став президентом, адаптувався досить швидко.
У Вашингтоні журналісти діставали Кучму запитаннями про ядерну зброю України. Він був гендиректором "Південмашу", де змайстрували страшну ракету. Американці назвали її "сатана", завдовжки як залізничний потяг вагонів на 40. Її розмістили в ешелоні, що постійно курсував залізницею. Із супутника важко було визначити, де вона. Це наша українська вигадка. Коли журналісти допекли Кучму, він сказав: "Ну що ви до мене чіпляєтеся? Подякуйте, що я до вас приїхав, а не мої ракети прилетіли". Усі одразу принишкли.
Японія, зустріч із імператором. Я їду в машині разом із президентом. Нас супроводжує ескорт мотоциклістів. Це - найвища почесть у світовому дипломатичному протоколі. На жовте світло світлофора ескорт зупиняється й чекає на зелене. У нас світлофори повимикали б.
Моя дочка на канікули щороку приїздила в Женеву. Я її вчив: "Лєна, тебе можуть пригощати будь-чим, ніколи не відмовляйся". У нас серед дружин дипломатів було модно маніритися: "Я цього терпіти не можу". Але вихована людина спробує шматочок - воно ж їстівне, якщо пропонують. Не смакуватиме - тоді не їж. Тут такт має бути.
Радянські прийоми завжди мали багатий стіл. Ми в ООН дбали, щоб була українська кухня. Самі робили домашню ковбасу. Я ніколи на прийняттях нічого не їв. У дипломатії головне - бесіда. Ти ж не поїсти приїхав. Міг узяти склянку віскі й тримати її для годиться.
Араби на прийняттях спиртне не подають. Раз Саудівська Аравія влаштувала прийом на Мангеттені. Випивки нема, тільки безалкогольні напої. Я дивлюся, що люди віскі тримають. Питаю знайомого, звідки? Він каже: у барі. Бармени з-під поли давали охочим. Я себе так картав: сім років прожив у Нью-Йорку й не знав цього.
Коли на стіл ставлять червоне вино, обов'язково треба за годину-півтори витягнути корок із пляшки. Воно має трошки видихнути гази
У липні 1985-го в СРСР введели сухий закон і нашим посольствам заборонили подавати спиртні напої. Після того на зустрічах було гнітюче, як на похоронах. Гості не розуміли: то завжди горілка "Московская", "Столичная", а тут нічого. Наприкінці свого головування у Раді Безпеки ООН я давав обід. Ризикнув виставити випивку. Горілка наша з перцем була, поставили ще "Древньокиївську", віскі, джин, біле й червоне вино. Вина я сам підбирав у Нью-Йоркських крамницях. Посол Франції де Камелярія - француз із грузинським корінням - до вина був падкий. Після прийому виходить надвір - там його оточили зо 20 американських журналістів: "Які напої Удовенко подавав? У них же тепер сухий закон". - "Ні! - заперечує француз. - Усе подавав!". Наступного дня це надрукували в газетах.
Смак до вин і до сирів я набув за шість років життя у Женеві. Шкодував: там 400-500 сортів сиру й море вин, а наш дипкорпус на горілку налягає. Люблю сухі вина. Коли на стіл ставлять червоне, обов'язково треба за годину-півтори витягнути корок із пляшки. Воно має трошки видихнути гази.
Кучма випить може, але на прийомах тримався. Вино тільки пригублював. Ну, бувало, успішна поїздка, повертаємося літаком і можемо там випити вже по-нашому.
Те, що Ющенко часто запізнювався, негативно впливало на імідж України. Якщо прийшов невчасно - зустріч може не відбутися, могло дійти до скандалу. Але Ющенка все ж чекали.
Янукович - дипломатично дисциплінована людина, пунктуальний. За півтора роки президентства виріс, та й українську свою покращив. Те, що може зробити лексичні помилки чи щось наплутати, під час міжнародних візитів майже не помітно. Бо перекладач все одно скаже правильно.
Американські жінки, особливо білі, дуже привітні. Європейки манірніші.
Найбільша із жінок-політиків - Індіра Ганді. До України з нею приїхав молодший син Раджив. Старший загинув в авіакатастрофі. Радживу влаштували візит на авіаційний завод імені Антонова. Індіра каже: "Пане міністре, я вас дуже прошу, тільки не давайте йому літати". Не як політик, а як мати попросила. Коли зустрічалася з трудівниками у палаці "Україна", наш шеф протоколу, який часом випивав, не додивився, що індійський прапор повісили догори низом. Бачу - серед дипломатів напряжонка. По очах Індіри зауважив, що вона теж помітила. Але навіть знаку не подала.
1983-го до Києва приїхав король Йорданії Хусейн. Заходить до мене шеф протоколу: "Проблема. Треба купити подарунок дружині короля". - "І що ти зробив?" - "Та повів їх у "Киянку". Це був у нас такий на вулиці Мечникова господарчий магазин: люстри продавали, посуд - примітив страшенний. "Я йому люстру запропонував. Йорданці подивилися й відмовились". Ще б пак - у Москві дружині йорданського короля подарували норкову шубу. Дзвоню заступнику міністра торгівлі: "Така ситуація. Чи нема в нас каталогу подарунків для начальства?" - "Геннадію, який каталог? Я голову сушу: нема шкарпеток в Україні".
Усе життя мене прослуховували КДБ, ФБР, польська розвідка. Я знав про це
Дрес-код дипломата: може бути старий костюм, але неодмінно біла випрасувана сорочка й чорні начищені туфлі.
Їдемо в аеропорт зустрічати якогось президента. Наш віце-прем'єр в коротенькій курточці. А повинен бути в пальті. Зробив йому в аеропорту зауваження: "Так, - кажу, - не заведено". Він на мене не образився. Побіг і в когось пальто позичив.
У Нью-Йорку мав двокімнатну квартиру – до 30 квадратних метрів - на Мангеттені в новому будинку на 35-му поверсі. Винаймав її за 600 доларів, які виділяла держава на житло. У Женеві була теж двокімнатна, але 50 квадратних метрів. У будинку - басейн і парк на даху.
Постійно стежили, коли працював у Штатах. Не знаю, чи була наружка, але слухали й робили все, щоб не могли підслухати американці. Кабінет службовий: подвійні стеля, підлога, стіни, вікон немає, кондиціонер. Між стінами встановлено пристрій проти підслуховування. Заходив до кабінету вранці, вмикав його, і воно цілий день: "Гуууу", щоб було не розбрати розмов. Америка мене не чула, а Союз усе чув, що йому треба. Але це гудіння завдало шкоди моєму здоров'ю - постійно діяло на нерви. Часом по 12 годин на день працював у тому гулі. Один раз за сім років не ввімкнув ту машину. А потім привчив себе вмикати її автоматично.
Усе життя мене прослуховували КДБ, ФБР, польська розвідка. Я знав про це. Але головне в моїй роботі було не болтать.
У Штатах ми одержували щомісяця тисяч 7-8 доларів зарплати. Усю її здавав Союзу за те, що мені дозволили працювати за кордоном. Підписував відповідні зобов'язання, коли виїздив: "Правила поведінки радянського громадянина за кордоном" і "Пам'ятку для радянських представників у секретаріатах міжнародних відносин". Жив на 1200 доларів, які мені окремо платила Америка, і 600 доларів виділяли на оренду житла. Під час горбачовської перебудови ті побори скасували. Але дипломати звикли заощаджувати, жили на копійки, а на припасене почали купувати собі квартири й лишалися в Штатах.
6 
35413
Коментарі