Ми на порозі турбулентності. Нинішньої зими стане зрозуміло, чи втримаємо суверенітет
На зустріч у львівському кафе "Вероніка" на проспекті Шевченка Юрій Михальчишин заходить бадьорим кроком. Він у білій "шведці" й джинсах. У руці барсетка. На жарт про офіцерську виправку пояснює:
– Набув у спецпідрозділі. Служу в окремому загоні спеціального призначення Національної гвардії України "Азов". Місце дислокації – Маріуполь.
Що подвигнуло свого часу піти в СБУ – адже спеціальної підготовки у вас не було?
– Як аналітик і політолог міг бути корисним спецслужбі по "лінії захисту національної державності", яка, по суті, є політичною контррозвідкою. Маючи досвід політичної діяльності й системного аналізу, запропонував свої знання в час кадрового дефіциту – 2014-го.
За два роки мою посаду в Департаменті захисту національної державності скоротили, іншої не запропонували. Припускаю, що це стало зручним способом позбутися патріотично налаштованих та ідейно мотивованих кадрів. Це була хвиля, коли з керівних ланок відходили офіцери, "заточені" на протистояння Росії.
Яке враження справляє ця структура зараз, на чолі з новим керівником Іваном Бакановим?
– Українська спецслужба потребує навіть не реорганізації, а реанімації. Діяльність Баканова могла би бути важливою, щоб започаткувати ці зміни.
Деякі призначення вважаю успішними. Першим заступником голови СБУ та керівником Антитерористичного центру став генерал-майор Руслан Баранецький. Він активно проявив себе на початку війни. Заступником голови став ще один фаховий офіцер, генерал-майор Анатолій Дублик.
Юрій замовляє чай.
– У СБУ працюють 27 тисяч працівників – це більше за спецслужби Об'єднаного Королівства, Франції та ФРН разом узяті. В Німеччині з населенням понад 80 мільйонів Служба захисту конституції протистоїть загрозам ісламського фундаменталізму, лівого й правого тероризму – 3,5 тисячі співробітників.
Чому ви пішли зі "Свободи"? У "Вікіпедії" сказано, через незгоду з концепцією виборчої політики.
– 2014 рік показав помилковість рішення "Свободи" увійти в тимчасовий уряд. Співпраця з "Батьківщиною" й "Ударом" відбувалася не за формулою "1+1+1", а "2+половинка". "Свобода" і була цією половинкою. Молодшим партнером, слабшим союзником. А на різких поворотах історії слабші завжди вилітають.
Це було ваше рішення?
– Ну, вигнати мене важко. Перехід на роботу до СБУ став комфортним приводом. Відмова від членства в політичній партії – це вимога закону для держслужбовця.
Обійшлося без скандалів?
– Ми все-таки зберігаємо організаційну культуру, певну шляхетність у цих справах. Згадую фільм "Зелена миля", один з улюблених: "Що відбувається на "Милі", залишається на "Милі".
Спілкуєтеся з керівництвом "Свободи"?
– Олега Тягнибока не бачив з 2015-го. Зустрілися на весіллі товариша, "свободівець" одружувався. Привіталися. Цим і обмежилися.
Ви часто з'являєтеся на каналі ZIK. Вам не ставлять на карб, що той належить Вікторові Медведчуку?
– ZIK був прикладом того, як регіональний проект зростає і впливає на медійний ландшафт. У 2015–2017 роках він справді творив альтернативу. Я віддавна товаришував із львів'янами, які були в керівництві телеканалу.
Коли почалося ток-шоу "Народ проти", я приглядався, взяв участь у другому сезоні як співведучий-резонер. Та я ніколи не працював на ZIKу й не отримував зарплати. Це дає свободу оцінок і відчуття моральної незобов'язаності.
Формально канал належить львів'янину Тарасу Козаку, якого я теж знаю не один рік. Так, ця людина в орбіті впливу Медведчука. Але я сприймаю ZIK як майданчик для інформаційно-психологічного впливу.
Партії націоналістичного спрямування, та ж ВО "Свобода", на останніх виборах зазнали поразки. Не здається, що на часі створення нової націоналістичної партії?
– Організаційна криза націоналістичного руху очевидна. Вона почалася не вчора. Програш 2014 року "Свободи" й "Правого сектора" повинен був стати тривожним сигналом. Сукупно ці партії, з їхніми тодішніми результатами, потрапляли до парламенту.
Націоналістичний рух має шукати ефективнішої комунікації з виборцями. Наприклад, лідерство серед антисистемної молоді захопив проект Анатолія Шарія (блогер, проросійський пропагандист. – Країна). Це реальність. Ігнорувати її неправильно й небезпечно.
Чи не вбачаєте небезпеки в тому, що за створенням націоналістичної сили можуть стояти спецслужби інших держав?
– У внутрішні справи України системно втручаються спецслужби всіх іноземних держав – від Росії до США. Тому лінія роботи, що в СБУ називається "захист національної державності", або колишня "лінія "Т", потребує докорінного перегляду. Слід протидіяти вербувальній роботі, проводити профілактичні заходи щодо найактивніших представників деструктивних напрямків у політикумі.
Націоналізм різний, персоніфікований різними постатями.
– За останні 15 років я маю приятельські відносини з усіма більш-менш помітними людьми в цьому політичному сегменті.
Микола Коханівський – це націоналізм? Дмитро Різніченко та його партія "Новий вогонь"?
– У жодному випадку. Це люди, які в певний період своєї громадсько-політичної роботи використовували елементи націоналістичної риторики.
Іноді складається враження, що сучасні націоналісти виступають, зручно вмостившися на плечах Бандери. Чи не досить хапатися за його камінний рукав або бронзовий чобіт Шухевича?
– Відчуття плечей гігантів було важливим на етапі становлення. Цей етап давно пройдено, зокрема, коли націоналісти були в парламенті. Навесні 2014 року мали усвідомити – треба змінювати підходи, перебудовуватися кадрово. Нескінченно експлуатувати старий капітал і неправильно, і неефективно.
На цьому тлі помітна тенденція – є націоналісти, а є державники. Для останніх головна цінність – держава, а для націоналістів – процес боротьби.
– Такі дискусії тривали в середовищі української воєнної еміграції після програних Визвольних змагань.
Десь у Подєбрадах?
– Так. Або у Відні. Або в окупованій поляками Галичині. Відповіді на ці питання звучали по-різному. Хтось видавав журнал "Розбудова нації", хтось їздив домовлятися з литовською військовою розвідкою про паспорти для нелегалів-бойовиків. Той досвід показує, що цей шлях украй бадьорий у плані гострих відчуттів. Проте не дуже ефективний щодо конкретних результатів державотворення.
2014 року ви казали, що у партії "Самопоміч" ефективна передвиборча кампанія – за рахунок і грошей, і технологій. Чому зараз це не спрацювало?
– Дитяча хвороба самозакоханості. Сказавши "а" 2014 року, треба було одразу говорити "б", "в" та інші літери українського алфавіту. Переїздити до Києва центральному апарату, формувати там своє представництво, долучатися до процесу державотворення. Не нехтувати пропозицією для лідера партії перейти на роботу в уряд.
Крім того, "сміттєва криза" остаточно підкосила міф про ефективну політичну силу, що виявилася нездатна вирішити проблему локального масштабу.
Які їхні перспективи – і партії, й очільника?
– Думаю, очільник, скинувши баласт у вигляді партії та колишніх своїх зброєносців, спробує відштовхнутися ногами від дна і ще поборотися за вплив на процеси роздержавлення комунального майна у Львові.
У вас немає планів ще раз позмагатися за посаду мера?
– Амбіції – річ змінна. Головне, почуватися на своєму місці, навіть у постановці задач. Тобто розуміти доцільність конкуренції з тим же Андрієм Садовим. Чи його броненосцями і рогоносцями. Думаю, позмагатися можна.
Як оцінюєте нинішню владу? Вона добуде до кінця свою каденцію?
– Влада демонструє вкрай нестабільні орієнтації і сигнали. Треба зрозуміти, як збирається вирішувати базові проблеми держави. Швидкий мир за всяку ціну? Це їх поховає. Розпродаж залишків державних підприємств і землі? Це наблизить їх до соціального конфлікту.
Чи вдасться Україні – попри вектор на лібералізм, демократичність, націленість на Європу – стати національною державою?
– Ми оточені державами, що роблять ставку на національний характер політики. Польща, Угорщина, Словаччина, Румунія – це держави, які чітко задекларували бажання будувати національний дім, а не просити місце в кімнатці загальноєвропейської комунальної квартири. Тож логіка така – побудова національної державності.
Якщо говорити про впливи Росії – де вони найбільше відчутні, в яких сферах життя, регіонах?
– Сьогодні не треба говорити про загрозу російських танків у Львові. Вони віртуально вже тут.
У цих процесах можна виокремлювати діяльність Федеральної служби безпеки, Головного розвідувального управління РФ?
– Вплив ГРУ демонструє ефективна операція із захоплення Криму. А вплив ФСБ – провал "русской весны" в Одесі та Харкові.
Дві моделі побудови роботи з агентурою. І різні концепції фактора ризику й готовності на нього йти. Там, де вони не ризикнули і де крали більше грошей, ніж дозволяє "совість чекіста", там програли. Де було більш-менш нормально з бухгалтерією і з "холодними головами", там їм вдалося досягти успіху. Проміжний результат – десь 50 на 50 – робота "зелених чоловічків" на Донбасі. Захоплення Слов'янська й управління СБУ в Луганській області – для них було хорошим стартом, але далі загальмували.
Можемо говорити, що Росія впровадила агентів впливу – у Верховну Раду, Кабмін, Офіс президента?
– Наші спецслужби пробували показувати успіхи – арештувавши перекладача Гройсмана Станіслава Єжова (колишній заступник керівника протоколу й помічник прем'єр-міністра України. 20 грудня 2017 року заарештований за звинуваченням у шпигунстві на користь Росії – був інформатором ГПУ Генштабу РФ. Його на початку вересня цього року видали Москві у рамках обміну. – Країна).
Його, здається, випустили.
– Так. Гуляє вулицями Києва й крутить нам усім велику дулю. Так от, у Департаменті контррозвідки СБУ є ціле Управління контррозвідувального захисту органів влади. Яке має оперативні позиції в міністерствах, державних комітетах, парламенті. І той факт, що в законодавчій гілці влади є плеяда політиків не просто орієнтованих на Росію, а таких, які за всіма нормами демократичних країн мають бути недопущені до участі у виборах, це є найкращою оцінкою деструктивного впливу.
Росіяни давно тут. У наших міністерствах, спецслужбах, парламенті, телеефірі. Викидати їх доведеться у вкрай неделікатний спосіб, якщо хтось колись захоче це зробити.
Торік я записував останнє, як виявилося, прижиттєве інтерв'ю з Валентином Морозом. Чому так сталося, що навколо нього і в Україні, і у Львові вже в часи незалежності зберігалася майже цілковита мовчанка?
– Скажу про галицький вимір. Тут не люблять незручних і яскравих особистостей. Здавна є серйозні проблеми у взаєминах пересічних і непересічних представників інтелектуальної еліти. Як сказав філософ Микола Шлемкевич, "галичанство – се раціонально організована пересіч". І це не вирок, а констатація. Ті, хто вибивається за певний середній рівень, тут сприймаються ледве не як особисті вороги. З часів Івана Франка до епохи Валентина Мороза підтвердженням тому є колективна змова мовчання довкола таких фігур.
У цьому сенсі як вам ведеться у Львові?
– Я себе не зараховую до титанів праці і велетнів думки. Але мої взаємини важко назвати безхмарними. Інша річ, я не потребую комфорту у відносинах із тими, хто вважає себе інтелектуальною, культурною, політичною елітою. Наше завдання – впливати на оперативну обстановку – виходить за межі традиційних уявлень про шлях до успіху.
Які сценарії завершення війни вам бачаться?
– Інерційний – це продовження теперішнього плину подій до серйозної внутрішньої кризи в Росії.
Сценарій капітулянтський – впровадження Мінських угод і провокація внутрішньо-політичного конфлікту в Україні.
Сценарій агресивно-наступальний – підготовка до збройного відвоювання втраченого Донбасу і Криму, про який вже починають забувати.
У своєму становленні Україна вже пройшла "точку неповернення"?
– Це надто оптимістичні оцінки. Ми перебуваємо на порозі серйозної турбулентності, що може завершитися черговою втратою суверенітету. І це буде зрозуміло нинішньої зими.
Ваше місце в найближчі часи – у Верховній Раді, в спортивному залі, в окопі?
– Відчуваю себе потрібним і ефективним. Хоча говорити про масштабний вплив на процеси не доводиться. Треба шукати можливості нарощувати такі впливи, вони не обмежуються посадою. Гадаю, проукраїнська частина політикуму, бізнесу й силового блоку про себе ще заявить.
Ви казали про необхідність створення міністерства пропаганди.
– Як і міністерства гібридної війни. Неможливо вести ефективну війну проти гібридної загрози, користуючись понятійним апаратом ХІХ століття. Не обов'язково називати міністерство інформполітики – міністерством пропаганди чи міністерством правди, як в Орвелла. Але формувати свою правду – і на минуле, і на майбутнє – життєво необхідно.
Як формувати, якщо все – і насамперед інформаційний простір – належить олігархам? Котрі не мають сентиментів до української ідеї.
– Поки що Youtube безкоштовний і у Facebook можна писати не за гроші. Знаходити й гуртувати людей теж можна. З цього треба починати. Так, це банальне просвітництво, гуртківщина початку ХХ століття. Але без цього кустарного рівня ми не перейдемо рубіж.
1 
1
Коментарі