"Дядька арештували. Тітку закрили в хаті й підпалили"

Німців сприймали як рятівників від радянської влади

Восени 1939-го в село прийшли "асвабадітєлі". Мені тоді йшов сьомий рік. Наша хата стояла біля лісу – тато був лісничим. Зайшли троє чоловіків у формі. Запам'ятав одного – високий, блідий, мав непривітне й негарне обличчя. Вони забрали в батька пістолет, який йому видав пан для служби, й подалися до лісу.

Усю ніч чули постріли. Вранці пішли на те місце. Побачили, що чоловіки просто стріляли по деревах. Були п'яні. Горілки набрали в поляка Торки, в якого мій батько служив. За кілька днів того пана першим із села відправили в Сибір. Було холодно, та його везли на підводі в самій білій сорочці.

 

1940-го з нашого села вивезли багато людей. Хто мав кілька гектарів землі, дві корови чи двох коней, тих вважали куркулями. Бувало, забирали й учнів старших класів. Люди швидко зрозуміли, що це "визволення" – не для них. Правда, були й ті, хто вітав радянську владу. Це переважно незаможні, яким не було що втрачати.

Більшовики були людьми іншого виховання та культури. Розказували, як один солдат прийшов на базар купувати огірки. Казав продавцю: "Что ты мне даешь зеленые? Давай желтые". Це були етнічні росіяни з півночі Росії. В Україні мало на чому розумілися. Тут їх сприймали за дикунів.

Наша сім'я готувалася, що до нас прийдуть. Дядьки по матері забрали нас із батьками в місто Березне до родичів. Нас там ніхто не знав. Зупинилися на хуторі Шаманиха за 5 кілометрів від міста в тітки Марії. Вона була незаміжня й жила з матір'ю – нашою бабою.

На хуторі я пішов у перший клас. Повчився кілька днів, потім школу закрили. Не стало вчителів – когось звільнили, когось заслали, а когось розстріляли. Того року до школи більше не ходив.

Ми були в родичів, коли 1941 року прийшли німці. Виходили на дорогу дивитися, як колонами їхали машини. Місцеві зустрічали їх із квітами. Сприймали як рятівників від червоного нашестя. Нацисти чомусь були в піднесеному настрої, весь час сміялися.

Після відступу радянських військ у нашому районі лишився чоловік, який був головою райкому партії при совєтах. Ходили чутки, що він доніс на нашу родину німецькій окупаційній владі. Ніби ми займаємося бандитизмом і підривом влади на місцях. Першими прийшли до материної сестри – тітки Ганни.

Тітка з дядьком Микитою мали 10 дітей. Виховували їх в українському дусі – читали "Кобзар", на свята співали народних пісень. Дядька німці арештували на подвір'ї. Ганну закрили в хаті й підпалили. Згоріла заживо. Син Льоня був удома. Арештували. Потім розстріляли, як і його батька. Решту дітей забрали до інтернату.

Потім німці навідалися до материного брата – дядька Степана. Він був старостою села. Брав участь у Першій світовій. Пробув кілька років у німецькому полоні. Там вивчив мову. Його арештували із дружиною Оленою. Обох розстріляли. Їхніх дітей – Андрія та Марії – вдома не було. Коли ті дізналися, що німці зробили з батьками, подалися в партизани.

Батько переживав за родину. Вирішив тікати. Посадив нас на воза й повіз за річку Случ до діда. Залишив там із матір'ю, а сам вирішив повернутися – забрати корову і швейну машинку "Зінгер". Та на світанку до хати нагрянули німці. Батька арештували. За два тижні ми дізналися, що його розстріляли. Мати залишилася сама з чотирма дітьми. Найстаршому братові було 13 років, а найменшому – 2.

Дід боявся нас лишати в хаті на ніч, бо думав, що прийдуть німці. Ночувати йшли до лісу. Стояла рання весна. Ми набирали з дому теплих речей. У лісі розводили багаття. Лягали до вогню ногами. Одного разу ковдра почала тліти. Ми вчасно прокинулися.

"Не знаю, що зі мною буде. Але так тривати більше не може", – сказала якось мати. Разом повернулися на хутір до тітки Марії. Окупаційна влада вже не лютувала. До того ж німець, який наказав нашу родину репресувати, був незадоволений, що батька розстріляли. Він йому довіряв, вважав, що це був наклеп. Нас не чіпали. Життя потроху ввійшло у звичайне русло – розводили кролів, ткали, пряли, працювали на городі.

Молодь, яка пішла в підпілля, 1943 року ще не називали Українською повстанською армією. Казали на них "наші хлопці" чи "партизани". Армію, що налічувала 100 тисяч воїнів, утримували місцеві люди. Кожен вважав своїм обов'язком допомогти.

Коли партизани брали Березне, у глуху ніч оточили місто возами й узяли в облогу. Спалили будівлю німецької адміністрації. Знищили списки людей, яких мали відправляти на роботи в Німеччину. Після того німці боялися далеко виїжджати. Хіба в найближче село – набрати продуктів у місцевих.

У партизанах були мої двоюрідні брати й сестри. Часто приходили до нас. Хтось із дітей завжди караулив на вулиці, щоб попередити про небезпеку. Ми їх годували, давали харчі. А вони приносили нам самвидав.

1945 року, вже як прийшли більшовики, двоюрідного брата Андрія, сина дядька Степана, хтось здав. Вказав на хату, біля якої була криївка. Хату підпалили, криївку оточили. Коли брат побачив ворогів, кинув у вогонь гранату. Двоюрідну сестру Марусю того ж року взяли в полон і засудили до 25 років каторги як ворога народу. Відбувала ув'язнення в Республіці Комі. Після звільнення повертатися додому їй заборонили. Змушена була переїхати в Білорусь. Двоюрідний брат Володя після таборів одружився з полячкою. Залишився жити в Казахстані.

Після війни я пішов до школи в Березному, за 5 кілометрів від дому. Тому зимою жив в інтернаті. Одна з учительок була родом із Харківщини. До нас її направили як неблагонадійну. Жила з донькою. 19 січня 1950-го в сильні морози Надія Святославівна замерзла в лісі. На похорон матері з Ужгорода приїхала її старша донька Ольга. Лишилася дивитися за сестрою. Ми почали з нею спілкуватися. З часом дружба переросла в почуття.

Вступив до Львівської політехніки на "нафтопромисловість", бо там була підвищена стипендія. На інших факультетах платили 180 карбованців, а я отримував 290.

З Олею розписалися після навчання. Винайняли кімнатку без меблів. На першу зарплату купили стіл, а потім – диван. Через 12 місяців ми винайняли хату-мазанку. Народився син. За рік мені дали однокімнатну квартиру, а через чотири як головному конструктору заводу – чотирикімнатну.

1979 року в дружини почалися мігрені. Лікарі пов'язували це з кліматом. Порадили виїхати на деякий час. Рік вона жила в Каневі на Черкащині. Припущення медиків підтвердилися. Мене направили на завод "Сільмаш" у Білій Церкві. Там 20 років працював головним конструктором.

1992-го були у Львові на святкуванні Дня Незалежності. Біля оперного театру йшла колона учасників Української повстанської армії. Співали "Подай, дівчино, руку на прощання". Дружині вона так сподобалася, що підійшла й попросила, щоб їй дали слова. Розпитали, звідки ми, й подарували пісенник. З часом до нас звернувся тодішній голова Білоцерківської станиці вояків УПА Теодор Дячун. Сказав, у Львові йому розповіли про жінку, яка цікавиться повстанськими піснями. Запропонував Ользі Несторівні очолити хор при станиці. Колектив налічував 30 учасників.

×