Зв'язкову Організації українських націоналістів Ганну Іваницьку 10 років примусово лікували в тюремній психіатричній лікарні
Директорка школи – полька – дуже не любила українських дітей. Коли хтось вертівся, особливо на задній лаві, кричала: "Siedz´ cicho! Ty ruska ss´winio! Ty kabanie ostatniego rze˛du!" ("Сиди тихо! Ти руська свиня! Ти останній кабан!" – Країна). Тато казав не зважати – вчитися. А була добра вчителька-полька. Водила на прогулянки. Навчила гарної маршової пісеньки, яку досі пам'ятаю: "Jak dobrze nam gle˛boka˛ noca˛ we˛drowac´ jasna˛ wste˛gom szos". ("Як нам добре пізньої ночі мандрувати лентою доріг". – Країна). До школи у Судовій Вишні ходила щодня по 5 кілометрів – туди й назад. Інколи брала коня. Доїхавши до міста – пускала його додому. Зимою в завірюху часом підвозив брат Антосьо на залубнях (санях. – Країна). У старших класах їздила на братовому ровері.
З квітами зустрічали братів з України – як почалася війна. Вони були в благеньких шинельках. Могли підняти шматок газети із землі й крутити собі махорки. Тато приглядався до них. Він був у російському полоні в Умані 1916 року як січовий стрілець. Там їх добре годували. А тут прийшли якісь бідаки. Ми стали відчувати "братський чобіт": худобу позабирали. Корови ревли з голоду. Найбільшим потрясінням був вивіз батькового брата Григорія з родиною – у Сибір. Ми з ними жили в одній хаті. Тата забрали на будову окопів у Шегинях. Скоро він занедужав: з'явився якийсь нарив на стегні. Зробили операцію, але рана не заживала. Помер у 45 років.
Взяли мене у Вчительський семінар у Яворові – без іспитів, бо мала похвальну грамоту зі школи. Навчання велося українською. Чверть учнів були дівчата. Жила в монастирі сестер Василіянок. Вдома бувала тільки на канікулах. Раз на місяць брат привозив із дому продукти – масло, борошно, хліб, крупи, яйця. Як почали німці вивозити на роботи в Німеччину, то хапали людей на вулицях, особливо в центрі міста. А ми, щоб добратися до семінару, мали перейти через усе місто. Настоятелька монастиря – мати Юлія – нас зранку водила. А після занять ми бічними вуличками ходили, щоб не попастися.
Біля монастиря було єврейське гетто. Одного разу, йдучи додому із занять, почула: "Ганнусю, Ганнусю! Я така голодна". Обернулася – бачу жидівочку Броню, мою односельчанку. Її тато скуповував молоко і возив у місто продавати. Інша коліжанка – Цеся, була із заможної сім'ї, вони врятувалися. Я побігла в монастир, взяла рештки хліба, що мала. Перекинула через дріт.
У нашому семінарі була Люся з Яворова, моя однолітка. Ходила в англійських чоботях, у штанях незвичних. Дуже гарно одягалася. Отець Микола Кушпіт, який викладав релігію і, певно, щось знав, сказав їй: "Як ти можеш так тертися коло німців?" Крім неї, більше не знаю прихильних до німців дівчат. Нас черниці не пускали гуляти, хіба в монастирський сад. Наказували вчитися. Ще у селі боялася з хлопцями на вечорницях танцювати – щоб не завагітніти. Ми не дуже знали, як діти з'являються.
Мала єдине справжнє кохання – Василько. Хлопець із мого села. Теж вчився в учительському семінарі, але у Львові. Зустрічалися на канікулах – то у читальнях "Просвіти", то на виставах, то у церкві. Вперше поцілував через рік нашого знайомства. Я той цілунок "несла до хати", їсти не могла. Ми обоє були в підпіллі. Першим Василька арештували, потім – мене. Не знаю його подальшої долі.
На другому курсі семінару вступила у Юнацтво ОУН. Збиралися вечорами з дівчатами по різних квартирах. Заняття проводили у напівтемряві – так, щоб не бачили керівників. Читали, говорили, слухали про історію України, вчили Декалог (10 заповідей українського націоналіста. – Країна). Мені сказали звернутися в Український допомоговий комітет. Там дали завдання вчити дошкільнят у Судовій Вишні.
Влаштувалася у початкову школу села Сусолів – коли прийшли другі совєти. Просили тікати на Захід, але мені стало шкода лишати маму. Жила з найменшою сестрою Стефцею, тоді – школяркою. Раз повз школу переходили хлопці. Один із них мене знав: "Ганнусю, дай нам зв'язок до Львова". Я не мала паролю. Але хлопці дуже просили, казали, що тікають від облави. Написала записку до Ольги, яка не була задіяна в організації. Вчилися з нею в семінарі. Просила її допомогти хлопцям. Вони мали знищити записку. Але не зробили, як я просила.
Після року вчителювання вступила у Львівський педагогічний інститут. Стою в їдальні по хліб. Підходять двоє військових і перепитують, чи мене звати Ганна Бардин. Я підтвердила. Вони: "Пойдем с нами!" Повели до гуртожитку. Перетрусили всі мої речі. Забрали фото, документи, книжки. Привезли в тюрму Рудок. Черговий сказав: "Ты смотри, она еще и улыбается. Видать, бывалая". Я не знала, що мене чекало. Слідчий Сіміс показав записку, яку я передала хлопцям з УПА. Арештували і їх, і ту дівчину. Я сказала: "Випустіть її з тюрми, бо вона тут ні до чого, а тоді поговоримо. А ще віддайте мені її покривало". Я свого не мала, а було вже зимно. На допити викликали вночі. Слідчий бив по голові, заставляв стояти з піднятими руками, кричав: "Будешь, сука, говорить то, что нам надо?!" Я сказала: "Більше не почуєш ні слова", ще й кулаком стукнула по столу. Дали іншого слідчого – на прізвище Сіробаба. Той уже не бив. Сидів в одному куті стола, я – в іншому, ставив різні питання, а я мовчала. Потім приходив районний прокурор, показував газету "Вільна Україна" і говорив: "Аничка, видишь, Украина вильна, а ты не хочешь с нами разговаривать".
Вони підозрювали симуляцію й направили мене у п'ятий відділ психлікарні у Львові. Поставили діагноз "реактивний психоз". Помістили в палату, де були і хворі дівчата, і такі, як я – підпільниці, які мовчали. Познайомилася з двома. Анна Кушнір повстанцям варила їсти. Катерина Корівчак була зв'язковою. Ми з ними тільки переглядалися. Говорили тихенько лише в туалеті. Біля нашої палати завжди чергували охоронці. Була у нас красива дівчина. Постійно повторювала: "Любив мене". Мала хлопця з підпілля, через нього її арештували. Вона збожеволіла. Раз уночі я підкралася до неї і спитала її ім'я. Вона відповіла: Поліна Іванчук. Її дуже били доглядачки. Там, мабуть, вона і померла. А була ще злодійка, забирала у всіх хліб. Я раз затиснула її між двома ліжками і так била, що аж сорочку на ній порвала. Вся обслуга кричала: "Аничка с ума сошла!" Більше вона дівчат не ображала.
Ми страшно голодували. Передачі носили, але нам їх не давали. Ні м'яса, ні риби не було. Родичам не дозволяли відвідувати нас. Моя сестра за таку можливість дала лікарці півсвині. Стояла далеко від мене. Ми не могли поговорити – я лише кивнула їй.
Біля розбитої шибки лежала дівчина. Вона померла від запалення легенів, бо з вікна сильно дуло і сипався сніг. Я теж захворіла. Плечі вкрилися фурункулами. Гній просочував сорочку.
Найстрашнішими були електрошоки. Просила Бога не про життя, а лиш би не заговорити. Клали на тапчан, в уста вставляли гумову паличку, до скронь приставляли пластинки і подавали струм. Непритомніла, сорочка мокріла. Десь після 15-го сеансу лікарка Ластовецька сказала: "Больше шоков нельзя ей давать – не выдержит". Але завідувачка кагебістка Камінська вирішила інакше. Пізніше дізналася з документів, що було 33 електрошоки.
Після майже трьох років "лікування" скеровують у "тюрму на Лонцького". Ведуть на допит. Там два військові, щось питають. Я відвертаюся, підходжу до столу, беру газету – думаю, хоч почитаю. Дзвонять у психлікарню: "Что ж вы ее прислали? Она сумасшедшая". Садять на поїзд і везуть у Київ – на пересилку. Там поміщають у камеру-одиночку. Блощиці падають зі стелі, зі стін. Цілу ніч бігаю і струшую їх із себе.
Привезли у Казанську психлікарню. Це була спецтюрма для тих, кого і судити нема підстав, і випустити не можна. Високий мур, вишки з автоматниками. Виводили у сад на прогулянки. Було краще, ніж у Львові. Не били, не "лікували". Дозволяли писати рідним. Мама вислала Кобзар і я читала його вголос. Водили у майстерню, де ми шили, вишивали. Жили у великій кімнаті – ліжок більше десятка. Були латишки, литовки, грузинки. Здружилася з трьома Ганнами із Західної України. Якось захворіла росіянка Наташа – перестала їсти, митися. То я з ложечки її годувала, брала з собою в душ. І вона повернулася до тями. У Рози Абрамівної був некроз кінцівок. Її кинули в іншу кімнату вмирати. Ми з дівчатами стали її доглядати. Вона віджила.
Коли випустили з тюрми-лікарні – поїхала додому. У потягу сиділа, як мишка, усього боялася. Не відчувала радості, кругом – чужина. В Москві не знала, як перейти з Казанського на Київський вокзал. Заплатила якійсь жінці, щоб перевела. У Львові зустрілася з братом Антоном і матусею, сестрою Антосею і її донечками – Влодзею й Лесею. Вони розповіли, як нашу наймолодшу Стефцю арештували, привели додому і били у стодолі на очах у матері. Хлопці їй помогли втекти з КПЗ. В підпіллі вийшла заміж за провідника Миколу Рака – "Кріля". Повінчалися таємно в селі. Народила сина. Його передали виховувати чужим людям. А вона загинула десь у підпіллі. Нашу господарку забрали в колгосп. Арештували дружину брата Антона і сестру Марію. Іншу сестру – Антосю – з дітьми і батьками чоловіка вивезли у Сибір.
Почувала себе заблукалою, непевною, боялась сідати у трамвай. На вулицях часто оглядалася – чи бува ніхто не стежить. Стала на облік у психіатричну лікарню. Це давало можливість вижити, уникнути другого арешту. Поселилася у брата. Працювала друкаркою. Мала мізерну зарплату. Потім поступила в університет і влаштувалася на завод "Кінескоп". Одного разу викликають на прохідну, питають за одну людину. "Ви мене питаєте? Та ви краще знаєте. Щоб то було перший і останній раз. Я більше до вас не вийду!" – кажу. Думали, що я буду співпрацювати. А я хотіла спокійно трудитись. Отримала навіть медаль "Винахідник СРСР".
Ольга, якій я записку передала через повстанців, знайшла мене 1991 року – після того як прочитала статтю про мене у газеті "За вільну Україну". Зустрілися, поговорили. Ніхто нікого не звинувачував.
3 
1
Коментарі
1