Олександр Алієв 11 днів був у полоні з Надією Савченко
Пішов у Полтавський військкомат на початку березня 2014-го, коли оголосили першу хвилю мобілізації. Записали в журнал і відпустили. Увечері 18 березня телефонують: "Чи не передумав служити?" Сказали, що наступного дня чекають. Зібралося до сотні добровольців. Розділили в підрозділи, мене і ще 17 поставили охороняти вхід у військкомат. Були хто в чому – в камуфляжі, в цивільному. Друзі та волонтери з Полтави й Харкова зібрали гроші й закупили нам форму та екіпіровку – комплект камуфляжу, берці й кепку українського виробництва. Зброї не було. Волонтери хотіли все публічно передати, запросили журналістів. Військкомат відмовився прийняти допомогу. Начальник вимагав прибрати камери. Тоді волонтерство було за дикість.
16 травня 11 добровольців попросилися в зону бойових дій. У військкоматі сказали писати рапорти, що бажаємо служити в батальйоні територіальної оборони Луганщини. Коли на початку червня приїхали в Половинкине (село поблизу Старобільська на Луганщині. – Країна), зрозуміли, що ми – в "Айдарі". Там було 150 бійців. Базувалися на колишньому м'ясокомбінаті. Дехто спав під навісами, у наметах. Я з кількома – у колишній морозильній камері. На стінах – радіатори. За 30 метрів – саперний склад із боєприпасами. Трьох полтавців узяли кухарями на кухню, мене і ще вісьмох – у караул. Охороняли перший і другий пости – в'їзні ворота й кулеметну точку.
Перший наш бій був у ніч на 16 червня за місто Щастя на Луганщині. Його пішли визволяти 72 бійці – на кого вистачило зброї. Було кілька кулеметів і автоматів Калашникова. Ні з ким нічого не узгоджували. Бо якось так виходило: щойно інформація потрапляє "нагору", одразу ж зливається сєпарам. Нам на караул залишили два автомати, пістолет і підствольний гранатомет без стволу – в Тараса Синяговського (кулеметник "Айдару", нині – депутат Полтавської міськради від ВО "Свобода". – Країна).
Під час бою за Щастя стояв на першому посту караулу. Вночі почали повертатися машини з пораненими. Під час вивезення їх обстріляли. Окрім наших, везли пораненого сєпара. Це був молодий хлопець. Надали йому медичну допомогу. Але він не вижив.
Наступного дня після визволення Щастя до нас приїхала машина Міноборони. Усім бійцям роздали зброю та боєприпаси – від пістолетів до автоматів і гранатометів. Того ж дня три десятки бійців перекинули на блокпост через річку Сіверський Донець на виїзді зі Щастя. Де ворог, ми не знали. Було відчуття, що ми – останні, далі з наших нікого немає. Згодом дізналися – попереду був ще один блокпост. Але зв'язку з ними не мали, які там сили розташовані – не знали. В гості йти не наважились, бо в "зеленці" постійно вешталися сєпари.
Надія Савченко з'явилася на початку червня. Знав її за позивним "Куля". Було видно, що має добрий військовий досвід. Міцна, з чоловічим характером, ходила в тільняшці. Мала гарний ніж – чорний "Скіф". Увечері 16 червня прийшла в наше розташування. Каже: "Хлопці, бачу, що ви – нормальні". Запам'ятав її фразу: "Звідси нас назад в Україну не випустять". Наче щось відчувала. Але ніхто не перепитав, що мала на увазі. Ще було з десяток жінок – бійці, медики, штабістки. У бій просилися всі. Віті Заверусі з Вінниці було 17. Просила дати автомат. Плакала, коли оформили в штабі паперами займатись. Але потім взяли її вже 18-річну як стрілка.
На блокпосту з Тарасом Синяговським чергували цілу ніч. На ранок 17 червня заступила інша зміна. Ми лягли відпочити. За годину піднімає Сергій Мельничук (засновник і перший командир "Айдару", зараз – народний депутат від групи "Воля народу". – Країна) і каже їхати в бій. Наша розвідгрупа закріпилася в гольф-клубі поблизу села Весела Гора. Сєпари їх виявили й почали вибивати. Мельничук автівкою по п'ятеро возив нас на місце перестрілки – десь 20 бійців. Розвідника Валентина Лихоліта на позивний "Батя" одразу поранили в руку. Це був мій перший серйозний бій. Врізалися в пам'ять запах свіжої трави й свист куль. Разом із кількома бійцями лежали на схилі біля дороги у височенній траві між асфальтом і "зеленкою". Чую шум – за кілька метрів падає граната. Не встиг зреагувати. Просто дивився, як вона котилася. Розірвалася. Дивом осколками нікого не зачепило.
Кулеметник сєпарів випускав у наш бік довгі черги. Вони почали нас обходити, щоб затиснути в кільце. Троє наших автоматників і кулеметник Синяговський перебігли на інший бік дороги – у лісосмугу і прикривали нас. Через високі хащі не бачили ворога напряму. Дістали гранати з підствольних гранатометів. Визначали, звідки стріляють, і кидали туди. Після шостої чи сьомої гранати вогонь припинився. Тільки хотіли просуватися далі, як по нас почали гепати наші ж дві гаубиці. Думали, там досі сєпари. Ми почали відступати. Через "зеленку" виходити до блокпосту страшно. Не розібравшись, могли жахнути свої ж. А попередити ніяк: номерів мобільних немає, рацій – тим паче. Бачимо, по дорозі йде "Куля" і кричить, щоб ми не стріляли в неї. Вийшли на асфальт. Вона подзвонила на блокпост: "Не стріляйте, бо ми повертаємося". Обговорювали бій. Рахували, чи всі вижили. Нас питали: "Полтавчане, ваши все есть? Харьковчане? Сумчане?" Ми перегукувалися й відповідали. Окрім "Баті", поранених не було.
Прийшли до блокпосту. Перекурили, поповнили боєкомплекти. Хвилин за 15 поїхали зачищати гольф-клуб. П'ятеро бійців сіли на танк, ще два БТРи вирвалися далеко вперед. З нами на танку була і Савченко. Заїхали у гольф-клуб, забрали зброю, вибрались на асфальтовану дорогу. На перехресті Надя зістрибнула з танка, щоб обдивитися покинуті сєпарські машини. Попереду щось горіло, ми поїхали подивитися. Це догоряли два наші БТРи. Навкруги – купа сєпарів. Ми почали стріляти. Раптом бачу в небі два стовпи чорного диму – у наш танк попали з гранатомета. Водій чомусь не припинив руху. Ми були як жива мішень. Зістрибнути теж не варіант – навколо трава по плече, поруч – сєпари. З правого боку в нас влучило ще раз. Коли отямився, побачив, що з п'ятьох на танку тільки троє. Полтавець Толя Головченко впав. Я вишу на активній броні (захисні коробки з тротилом, що відбивають потрапляння снарядів. – Країна). Болить усе. Не можу зрозуміти, куди саме поранений. Лунає ще один вибух. Знову отямився вже лежачи на асфальті. Активна броня таки розірвалася. Осколками пробиті обидві ноги, рука, є поранення в скроню. На обличчі кров уже засохла, праве око не розплющується. Зміг уколоти собі антишок, намагався забинтувати ногу. Підбігли троє сєпарів. Повалили, стягнули нашпигований осколками бронік. Зв'язали руки. Хотіли, щоб ішов за ними, а я не міг – ноги не рухалися.
Бойовики взяли під руки й поволокли до газової заправки. Біля неї били руками, ногами, прикладами. Вдавали, що розстрілюють. Спускали курок пістолета, хоча була вийнята обойма. Бачив, що притягли Толю Головченка. Кілька сєпарів переключилися на нього. Під час побоїв гасили об мене недопалки. Але мені було абсолютно пофіг. Мав сильний шок. До того ж подіяв укол, і я не відчував болю. Хотів попросити, щоб пристрелили. Зупинила думка, що більше не побачу дружину й дочку. На цьому знепритомнів.
Лежав у реанімації Луганської обласної лікарні – коли отямився. Весь у катетерах, з горла стирчить трубка для дихання. Навпроти – такий самий Тарас. Йому вийняли кулю за сантиметр від серця, відрізали частину легені. Сказав, що ми тут – три дні, я кілька разів отямлювався, намагався говорити, вставати.
Один медик говорив, що ми – виродки і нас треба прикути наручниками до батареї. Інший тихцем дав мені мобілку. Сказав, що на рахунку є 80 гривень, але наказав заховати – щоб ніхто не бачив. Я набрав дружину. Сказав, що живий і розповів, де перебуваю.
Щойно отямився й почав більш-менш рухатися, нас виписали й перевезли до обласного онкодиспансеру. Не мав, що одягти. Форма лежала навпроти ліжка в пакеті, уся просякнута кров'ю. Її з мене зрізали ножицями. Медсестра знайшла мені чиїсь труси, закутала у простирадло. Окрім форми, в пакеті був одяг якогось сєпара. У його кишенях знайшов прострелену пачку від цигарок, ліхтарик, кілька патронів, іконку й планку від медалі з колорадською стрічкою. До іншої лікарні перевозили під конвоєм. Один із бійців побачив у мене уламок медалі. Подумав, що я вбив сєпарського військового і зберігаю її як трофей. Хотів розстріляти, уже клацнув затвором автомата. Я встиг сказати, що в пакеті два комплекти форми і що речі – не мої.
У диспансері почалися допити. Біля вхідних дверей сиділи двоє військових-охоронців. Щодня приходила молода рудоволоса жінка. Імовірно, ФСБшниця. Питала, хто ми, з якого підрозділу, які маємо військові завдання. Це ж питали і про Надію Савченко. Зрозумів, що її теж захопили. Не били. В диспансері був два дні.
Пішки привели в розташування сепаратистського батальйону "Зоря". Базувалися вони чи то на території військкомату, чи то в частині. Нас із Синяговським зачинили в кімнаті 2 на 3 метри. Двоє ліжок із матрацами, подушками і ковдрами. Посередині – важкий металевий стілець. На вікнах замість скла – ґрати й лист фанери. Мерзли. Надворі було прохолодно, почалися дощі. Годували тричі на день. Якість страв залежала від кухарів. Охоронці приносили їжу й казали, що сьогодні готує зміна, яка нас не любить. Тоді давали ріденький борщик. Інший раз заходили мовчки, й ми мали на обід перше і друге. Найчастіше давали макарони-ракушки й суп із ними. Те саме їли сєпари.
Савченко тримали в цій самій будівлі на другому поверсі. Охоронці говорили між собою: "Блин, задолбала она. Идти конвоировать ее – хуже не придумаешь". З їхніх слів зрозумів, що до Наді підходили не менш як утрьох. У кожного заряджений автомат, знятий із запобіжника. Боялися, що одного вона просто "вирубить".
За кілька днів почув, що Надію кудись забрали. Раз чи два на день нам дозволяли вийти покурити й давали цигарки. Під час перекуру спитав про "Кулю" в охоронців. Один сказав, що броньованою інкасаторською машиною її вивезли до Луганської СБУ.
Усі звинувачення Надії Савченко, які їй закидала Росія, – вигадка чистої води. На моїй сторінці у Facebook є пост від 17 червня. Виставив фото двох бійців зі спини – Юрія Крижбевського й Анатолія Головченка поряд із РПГ на нашому блокпосту. Підписав "Блокпост, 13 кілометрів до Луганська". Зробив його до першого бою. Невдовзі була сутичка. Після неї відкоментував світлину: "Вийшли з бою. Багато адреналіну. Страшно". Це було о 8.05. За 15 хвилин ми із Савченко вже їхали в другий бій. За 40 хвилин нас поранили й захопили в полон. Згодом Росія звинуватила Надію у вбивстві журналістів. За свідченнями у справі, вони загинули о 10:30. Надія вже годину, як була в полоні. Я надав це фото її адвокату, Гельсінській спілці.
Про втечу не було й мови. Прострелені ноги, поранення в голову. Ходив із паличкою. Синяговському дісталося ще більше: мав розрізану грудну клітку, відрізану частину легені, пошматований біцепс.
Бойовики казали, що в Україні нас із сім'ями вже помістили в чорний список. Якщо повернемося, нам капець. Якщо відпустять, краще одразу тікати до Росії.
Раз прийшов Плотницький (нинішній так званий прем'єр ЛНР, тоді – командир батальйону "Зоря". – Країна). Cпитав повне ім'я та адреси – нібито для обміну. Поцікавився, чи потрібно нам щось із речей. Я попросив перев'язати Тарасові руку, бо в нього кровоточила рана. Бинт просяк кров'ю. Собі – цитрамон. Мав сильний головний біль, який не припинявся. Після цього прийшов лікар. Тарасові поверх його бинта наклали трошки нового, мені дали пігулку. Виявилося, це було зроблено для красивої картинки. Незабаром з'явився журналіст з якогось обласного російського видання. Почав знімати нас на поганий цифровик, питав про умови утримання.
Більшість сєпарів були місцеві. Говорили, що, як діди 1941-го, піднялися на захист рідної землі. Один сказав: "Можешь говорить по-своему, как тебе удобно, я понимаю украинский". Я йому: "По какому, по-своему? Всю жизнь говорю по-русски. Учился в русской школе. У меня дед азербайджанец, половина родни – русские. А против вас воюю потому, что Россия забрала Крым. Поэтому я, как деды в 41‑м, пошел защищать родную землю".
Про плани обміну не знав. У День Конституції (28 червня 2014 року. – Країна) у супроводі охорони з автоматами привезли під приміщення, де раніше була Луганська облдержадміністрація. Крім мене, було ще кілька полонених. Нас віддали якомусь бородатому мужику з пістолетом. Той посадив у машину. У салоні сидів ще один зі зброєю. Дорогою мовчали. Здивувалися, що бородатий поїхав до нашого блокпосту. Там з усіма вітався й розмовляв. Тільки тоді нам полегшало. Зрозуміли, що нас обміняли. Той мужик із пістолетом виявився переговорником Володимиром Рубаном. 29 червня нас із полону привезли до Старобільського госпіталю. Наступного дня вертольотом переправили в Харківський, а тоді – реанімобілем до Полтавського.
Після повернення до листопада 2014 року безкоштовно лікувався у госпіталі в Полтаві. Потім – у міській лікарні № 5. Далі – за свої кошти. У мене був забій мозку. У голові досі чотири осколки. Через це забуваю імена, цифри. Купив записник, тримаю під рукою, щоб занотовувати все важливе. Без анальгіну й цитрамону з дому не виходжу. Ноги болять на зміну погоди.
Був одним із перших демобілізованих з АТО. Почав збирати документи, щоб отримати статус учасника бойових дій. Боровся понад рік. Тоді в держустановах і військкоматах не було розуміння, що зі мною робити, як оформлювати, що писати. Останній раз із подібними випадками зверталися хіба афганці 20 з гаком років тому.
Написав листа голові Полтавської облдержадміністрації. Хотів, щоб мене взяли на роботу з демобілізованими АТОвцями. Я ж пройшов війну, полон, реабілітацію, оформлення УБД, тяганину з документами. Тоді в Полтаві не було жодного місця, де бійці могли отримати консультацію чи допомогу. Я все це знав. Розповідав, що маю освіту соцпрацівника й досвід роботи з людьми. Мені відповіли трьома листами з різних інстанцій, що потрібної вакансії не існує. Порадили стати в центр зайнятості. Відгукнулися місцеві волонтери з "Батальйону небайдужих". За кошти благодійників орендували приміщення під "Ветеранський центр соціально-психологічної реабілітації учасників АТО". АТОвці своїми руками зробили ремонт. За місяць сюди прийшли понад 60 бійців. З них 15 отримали в нас ще й медичну реабілітацію. Маємо масажні столи, шведську стінку, тренажери.
2 
1
Коментарі