У п'ятиповерхівці на околиці Красногорівки живе один чоловік
14 грудня, 18:40
– Господь Всевышний, помоги пунктам в дороге, береги их от напастей и козней врагов, – молиться боєць 93-ї механізованої бригади 51-річний Віктор Шпоть на позивний "Капелан".
Везе своїм Volkswagen Transporter до розташування підрозділу в районі села Кримське Новоайдарського району на Луганщині. Надворі –17°С, мете сніг. Їдемо пагорбами й долинами, підіймаємось і спускаємось обмерзлою дорогою.
– Здесь еще нормально ехать, а дальше дорога, побитая танками. Боюсь, застрянем.
Віктор Шпоть підібрав нас неподалік Бахмута. Мікроавтобус волонтерів Бориса Пенчука та Сергія Герчака, з якими їхали, злетів у кювет. Від удару обірвалася вихлопна труба, захист двигуна, пробитий кузов. Із замету витягли військові на ЗІЛі. "Капелан" дорогою розповідає, що повертається з міста Першотравенська Дніпропетровської області. Був на сесії міськради.
– Депутатом став 2014-го. На прохання вірян. Маю паству 80 людей у церкві "Нове покоління" і реабілітаційний центр для наркоманів та алкоголіків, – каже. – В армію пішов добровільно. Згадав, як в Афгані по горах бігали. Зрозумів: настав час знову взяти в руки автомат. Віра дозволяє.
Одна понтонна переправа через Сіверський Донець не працює – знесла течія. Біля іншої зупиняємось. Натягуємо на передні колеса ланцюги. Проїжджає колона військових вантажівок і гусеничний ПТС (плавучий транспортер для перевезення мостів. – Країна) заввишки 3,3 м і шириною 2,6 м. Вантажівки ковзають схилом донизу.
– За мостом треба виїхати на підйом метрів на 70. Обриви по боках. Господь нам допоможе, але дивіться в обидва боки. Якщо буде зносити, вискакуйте з машини. Там обрив 10 метрів, – каже "Капелан".
На середині підйому стоїть ГАЗ-66 – "шишига". Ковзає колесами по снігу. Навколо метушаться два десятки солдатів з автоматами. "Капелан" об'їжджає їх.
– Бачив їхні обличчя? В шоці, бо їх простий бус об'їхав, – говорить.
Волонтери чекають, доки знімемо ланцюги й віднесемо до підніжжя. Піднімаються слідом.
15 грудня, 9:33
– У нас на кухні головне – градусник і йод. Вдруг комусь буде хреново, – сміється 20-річна Маргарита Голімбовська, кухар 93-ї бригади. Порається разом із 23-річною Іриною Шевчук.
Кухня – колишній харчоблок дитячого табору. Стіни облуплені, діри в стелі закриті ватними куфайками. Замість скла у вікнах – пластикові коробки. Температура +5°С, з рота йде пара. На стіні – листок з інвентаризаційними номерами всього приладдя на кухні. На них печатки й розмашисті підписи. Поряд – меню на кожен день. Сьогодні на обід – борщ, рис із м'ясом, консервовані овочі, ковбаса, сир і чай.
При вході праворуч – бак із водою. Далі – накритий клейонкою великий стіл, буржуйка. На дальній стіні – газова плита зі стелажем. Біля неї армійський "самовар" для нагрівання води. Пахне гречкою й смаженою цибулею.
– Найбільше не вистачає піци й суші, принца на білому коні й нормальних условій. А ще – щоб хлопці були рішучіші. Щоб ми не робили тут всьо самі. Починаючи від топіння й закінчуючи рубанням дров. Бо хлопці кажуть: нам це не треба, – розповідає Маргарита.
Вона родом із села Глибівка Новоушицького району на Хмельниччині. Одягнена в білу хутряну жилетку й чорні теплі лосини.
– Вийшла в магазин за хлібом. Зустрічаю знайомого з військкомату. Каже, давай на контракт. А я думаю, чому б і нє. Обіцяв, що служитиму в часті в Кам'янці-Подільському. А переправили в 93-тю бригаду. Отак і попала, а шо тєрять?
Удома в Маргарити залишилися батьки й молодший брат. Вчиться у військовому ліцеї Кам'янця-Подільського.
До їдальні забігає чоловік із засмальцьованими руками в синій цивільній куртці. Сідає біля розбитого радіатора. Каже, паяє його третій місяць.
– Дівчата в нас хороші, – показує пальцем у бік Ірини.
– Танчик, заткнись. Ти тут взагалі не їси, тільки дістаєш нас, – каже Ірина. – Вас тут чотириста, а нас у батальйоні шестеро – я, Рита, Аліна, "Кнопа", Оля з мінометки й "Мальвіна".
"Танчик" відмахується. За кілька хвилин вибігає за машинним маслом.
– Насправді він хороший. Єдиний, хто дрова рубає, – каже Маргарита, коли двері зачиняються. Бере на руки великого білого кота. Той пручається.
10 хв. Ірина готує засмажку на плиті. Витирає мокрі руки об кофту й дістає смартфон. Показує отриману від семикласниці з Києва есемеску.
– Діти пишуть телефони на обороті малюнків. Ми взяли вчора і подзвонили. Попали на дівчинку Соломію. Така рада була. Розпитувала, як ми тут живемо. Потім написала "Щасливої служби. Дякуємо, що захищаєте нас", – зачитує повідомлення. Від холоду в Ірини червоні руки.
Вона приїхала із села Михайло-Лукашеве Вільнянського району Запорізької області. Наймолодша у родині. Має сестру й чотирьох братів. У підрозділі її називають "мама".
– Я своїй мамі сказала, що йду на контракт, а вона посміялася. Коли прийшла з документом, сказала, що не відпустить. А де я ще роботу знайду? Працювала барменом в завєдєнії при дорозі. То там страшніше, ніж тут. У мене навіть раз стріляли. А тут спокойно все, – розповідає Ірина. – Маю мрію – відкрити свій магазин і торгувати. Люблю з людьми общаться.
15 грудня, 13:00
– Ви віник бачили на сходах? Ану бігом почистити взуття, а то 20 буків всиплю, – каже медик 57-річна Євдокія Попович на псевдо "Степанівна".
На дверях медпункту в двоповерхівці на околиці села Кримське на Луганщині висять два оголошення: "Тут спілкуються українською мовою, з язиком ідіть до логопеда" та "Вхід із брудним взуттям карається. 20 буків". Зустрічає в чорній хустці. Півроку тому загинув її знайомий – командир 9-ї роти 23-річний Володимир Цірик "Оса".
"Степанівна" обнімає волонтерів Бориса Пенчука й Сергія Герчака. Вони привезли їй картину "Україна переможе" художниці Олесі Тимченко та необхідні для медиків речі.
У хаті повно людей. На кухні товчуться журналісти, волонтери й бійці. Пахне пиріжками й ліками. "Степанівна" запрошує до сусідньої кімнати. Посеред неї – операційний стіл. Під вікном завіска. Стара коричнева шафа заставлена коробками з таблетками й медичними інструментами.
Євдокія Степанівна родом із села Грабовець Богородчанського району на Івано-Франківщині. Працювала в лікарні. Називає себе партизаном-медиком, бо досі не оформлена офіційно. 2014-го організувала з другом-лікарем два медпункти на передовій у селі Піски на Донеччині. Один розбомбили, другий працював. Після виїзду звідти 93-ї бригади перевезла його до Кримського. Бійці називають її "мамою".
– Приймаю не лише військових, а й місцевих. У селі лишилося півтори тисячі людей. До амбулаторії треба їхати через річку. То до мене приходять усі бабки й мами з дітьми. Знаю, хто сєпар, а хто живе чесно. Самі розповідають. Прямо як контррозвідка, – сміється Євдокія Степанівна.
Військова служба правопорядку почала вилучати передані волонтерами в АТО автомобілі. Забрали в 93-ї кілька машин, стоять у ВСПшників. Хай би хтось, хто видав той указ, приїхав сюди на передок, пройшовся крайніми позиціями. Якби не мої джипики, які вже розсипаються, хлопці не отримували б ні посилок, ні допомоги. Третій рік війни, а кращого немає. Президенту вигідно, щоб усе це тягнулося. Свій бізнес продав? Ні. Мій син живе у Штатах, час від часу кидає мені їхні новини. Новообраний президент Трамп продав бізнес, ще не обійнявши посаду. Подруга працювала в українському посольстві у Вашингтоні. Там не їздять із таким супроводом, як наші президенти й міністри. Український посол їздить крутіше.
Заходять двоє бійців із добровольчого корпусу "Правий сектор". Розповідають "Степанівні", що завели її Renault Kangoo.
– Не знаю, коли все це закінчиться, – жінка переминає в руках хірургічні рукавички. – Наша влада шкодить більше, ніж Росія з Путіним. Мовчу про електронні декларації. Але МВФ дає гроші, а вони розкрадають.
15 грудня, 19:33
На півдорозі до Авдіївки перед машиною вибігає заєць. Мчить перед капотом зі швидкістю 38 км/год.
– Скільки їжджу, постійно їх бачу. Військові не стріляють, бо від кулі з "калаша" від зайця одні вуха лишаються. А мисливської зброї немає, – каже Борис Пенчук, 52 роки.
Заєць звертає в хащі, коли трохи відстаємо від нього. За чотири дні бачимо зайців, лисиць, орлів, фазанів і перепілок.
16 грудня, 11:00
На будівлі військово-цивільної адміністрації міста Красногорівки за 20 км від Донецька висить пам'ятна табличка керівникові ОУН Василю Булавському (перший провідник ОУН Донеччини у 1941 році. – Країна). 1943 року загинув у місті. Її встановили кілька місяців тому місцеві депутати від ВО "Свобода".
За два роки з міста виїхали майже 10 тис. жителів. Красногорівка опинилася на лінії розмежування між українськими військами й позиціями ДНР. Роботи немає, бо шахти залишилися на окупованій території. Щоночі над містом літають снаряди.
– Найближчі позиції противника – за 1,5 кілометра в селищі Старомихайлівка, – розповідає доброволець Валерій із позивним "Ярмол".
Їдемо центральною вулицею, яка тягнеться із заходу на схід. Тротуарами назустріч прошкують поодинокі люди. Дехто із санками. У білих мішках тягнуть дрова й гуманітарну допомогу. Їх роздають у штабі олігарха Ріната Ахметова.
– Всі будинки, де живуть проукраїнські жителі, позначені тризубами на фасадах (позначила поліція для себе. – Країна). Через обстріли закрили три з п'яти шкіл. Не працює ринок, бо розбомбили позаторік. Єдина влада – поліцейські й кілька працівників військово-цивільної адміністрації, – розповідає "Ярмол".
На околиці просить їхати швидше. Дорога прострілюється з кулеметів і мінометів. – Скільки місцевих не питаємо, чому не робили Майдан, кажуть: "Ми працювали". З їхньої мовчазної згоди все й закрутилося. А тепер бігають за гуманітаркою.
На околиці селища стоїть п'ятиповерхівка. Тут живе одна людина – 58-річний Микола Петрович. Частина квартир згоріли під обстрілом у серпні 2014-го. Фасад з боку лінії розмежування продірявлений і закіптюжений. Замість вікон і балконів – діри. Всередині провалюється перекриття. На купі лежать меблі, шафи, ванни й кухні. На деяких стінах залишилися картини, на стелі – люстри. На одному з диванів сидить біло-рудий персидський кіт.
Тхне паленим упереміш із каналізацією. В кімнаті на другому поверсі одна з кімнат уціліла. На стінах приклеєні дитячі малюнки, стоїть розбита шафа, ліжко – перевернуте. "Ярмол" розповідає, що на Петровича двічі нападали бойовики. Били молотком і різали ножем.
– Время от времени сюда прилетает. Жду, когда наконец этот дом сложится и смогу уехать. Потому что так дальше жить нельзя. Отапливаю буржуйкой на дровах. Воду ношу от колонки, – каже Микола Петрович.
Показує вдалині телевежу.
– За два года никто так и не дал мне ответ, почему она действует. А я скажу – потому что принадлежит Ринату Ахметову. Передает 30 российских каналов и два сепарских. Украинские вообще не тянут. А наша стоит неизвестно где. Что, у Украины нет возможности подорвать ее?
16 грудня, 17:24
Село Павлопіль Волноваського району розкидане на обох берегах річки Кальміус. Гребля утворює водосховище. Нижче дамби за півкілометра з правого боку річку оточують скелі від 5 до 30 м заввишки.
В селі до війни жило 624 людини. За цей час більшість виїхали. Бойовики підірвали міст, який сполучав береги. Замість нього українські військові встановили тимчасовий понтонний.
За селом – позиції морпіхів із 36-ї бригади Збройних сил. Ввечері звідти лунають кулеметні черги й вибухи мін.
– Це льогка стрілкотня, стандарт, – каже морський піхотинець Денис, доки волонтери розвантажують авто. – Тільки сильно фонаріком не світіть, бо може залетіти.
– Я двічі в сорочці народився, – виносить із бліндажа пробитий шолом. Куля калібру 5,45 увійшла спереду, а вийшла ззаду. Голови не зачепила. Спереду акуратна дірка розміром із півнігтя, ззаду – з металеву гривню. – Чудом вижив.
До волонтерів підходить командир роти. Просить не називати його.
– Денис вообще фартовый. Две недели перед тем осколки посекли его бронежилет. А на нем – ни царапины. Теперь это. Сейчас отправляем его в отпуск и на реабилитацию. Пусть месяц отдохнет.
Шолом обіцяють передати до музею.
16 грудня, 20:20
– Попередня бригада як виїхала звідси, то повиривала навіть розетки. Заявили нам: купили за власні гроші, – розповідає розвідник на позивний "Бандера".
Показує спортзал, який бійці облаштували в будівлі колишнього заводу на околиці Волновахи на Донеччині. Під стіною стоять привезені волонтерами три штанги. Поряд – саморобні дошки для качання пресу. У кутку висить груша з обмотаного скотчем поролону. Частина гантелей – ресори й диски від коліс.
– Викручуємося як можемо. Ми ж розвідники, фізична форма важлива, – каже "Бандера".
Веде на третій поверх. Казарми солдатів облаштували в колишніх офісах. Під стінами – лежанки, посередині стоять буржуйки. Працюють телевізори, є мережа Wi-Fi.
Під стіною бородатий чоловік грає у комп'ютерну гру World of Tanks. Воює на танках часів Другої світової з іншими гравцями.
– Іду на бойові – там стріляють. Приходжу – і тут рубаюсь. Вся жизнь – суцільна війна, – сміється. – Свій попередній акаунт із танками продав за 55 тисяч гривень. Якщо грати цілодобово, то тут заробляв би більше, ніж в армії.
17 грудня, 20:00
Вечеряємо із зенітниками ковбасою та сиром у бліндажі неподалік Маріуполя. Їхні позиції засекречені. Саме розпочинаються бої на Світлодарській дузі. Бойовики атакують позиції українських військ.
– Починається новий виток війни, – каже один з офіцерів.
Із Facebook дізнаємося про п'ятьох убитих і більше десяти поранених українських воїнів. Офіцери нервують.
– Командиры машин, собраться! – лунає в темряві команда.
Щойно від'їжджаємо, батарея виходить на бойове завдання.
3 
1
Коментарі