"Для українців свобода важливіша за теплі домівки й дешевий газ"

Культура має таке ж значення, як і Збройні сили

– Щойно приїхала з Києва до Львова. Перед тим була в Дніпрі – там у Центрі культури розповідала, як наш музей "Територія терору" працює після 24 лютого. У столиці бачилася з рідними й друзями та заснувала благодійний фонд. Поєднала роботу з відпочинком, – розповідає культурологиня Ольга Гончар. Спілкуємося 5 жовтня.

Ким мріяли бути в дитинстві?

– Будете сміятися – музейницею. Свій перший музей, краєзнавчий, створила в бабусі на горищі. Зібрала всі "експонати", що були в хаті. Запрошувала туди бабцю, діда й сусідів. Усі казали: "Добру справу робиш".

Чому переїхали з Броварів до Львова?

– Перемогла в конкурсі на посаду директора музею "Територія терору". А ще отримала проєктну роботу на Міжнародному конгресі ПЕН (культурна і правозахисна громадська організація, що об'єднує українських журналістів, письменників, науковців, видавців, перекладачів, правозахисників. – Країна), який відбувався у Львові. Ці дві вакансії заманили мене.

 

Почуваєтеся львів'янкою, яка народилась у Броварах?

– Львів'янин, на мій погляд, той, хто зміг реалізуватися в місті Лева. Тож я броварчанка, яка професійно реалізувалась у Львові.

Не відчували себе чужорідним тілом у галицькому просторі?

– Відчувала. Львів – це сукупність великої кількості чужорідних тіл. Тут у всі часи жило багато національностей, переселенців із різними ідентичностями, які знаходили свою нішу в культурній столиці Галичини. Львів – сприятливе середовище для таких людей, як я. Він сприйняв мене, а я – його.

Чого броварського вам бракує у Львові?

– Погоди й річки. Часом важко без Дніпра й Десни. Тоді їду втамувати спрагу до Києва чи Дніпра. Усе решта влаштовує. Маю тут улюблену вулицю – Вірменську. Там неодмінно зустрінеш когось із друзів.

Чим унікальний музей "Територія терору"?

– Небайдужим до історії свого народу українцям там варто побувати, бо він розповідає про тяглість зла на нашій землі. Про те, як ми йому опиралися й лишалися людьми.

Маєте екскурсії, що розкривають цю тезу?

– Є історії українців із заходу нашої держави, яких репресували й депортували. Це оригінальні голоси, що їх можна почути на аудіо й відеоносіях. Є оригінальні речі, які передали в нашу колекцію: бандура, паспорти, документи дисидентів. Маленькі речі розповідають великі історії, як люди виживали, співпрацювали, дружили й поверталися в Україну. Маємо багато фото й оригінальних документів доби совєцького терору.

У вашій колекції є імена відомих дисидентів?

– Ми свідомо уникали гучних прізвищ. Хоча маємо інтерв'ю відомого історика Айрона Вайса. Робили ставку на історії дисидентів, які вони ексклюзивно розповіли нашому музею.

Яка вразила найбільше?

– Намагаюся нікого не виокремлювати, адже всі наші герої однаково важливі. Утім, вразили слова доньки дисидента й автора книжки "Янівське пекло" Якова Гоніґсмана. Вона сказала: "Ви не уявляєте, наскільки ваше покоління має більше свободи, щоб вільно працювати, думати й говорити правду". Вона за віком годилася мені в бабусі. Подумала тоді, що вона має рацію: мої діди ще були не вільні й обмежені у свободах, а я стала директоркою музею, який колись був совєцькою тюрмою. Про це хочеться розповідати іноземцям: українці так затято опираються російській агресії, бо не хочуть втратити свободу. Ми знаємо, що таке жити за тоталітаризму, й не хочемо це повторити. Для українців свобода важливіша за теплі домівки й дешевий газ.

Чи музей пристосований до умов війни? Є дистанційні екскурсії?

– Крім інтерактивних екранів і плазм, маємо аудіогіди українською та англійською мовами. Їх можна отримати в музеї чи завантажити на телефон замість живого екскурсовода. Ковід ніби готував нас до великої війни і вніс чимало корективів у роботу.

Як виникла ідея Музейного кризового центру?

– Із перших днів війни я була на зв'язку з Олесею Міловановою – директоркою Луганського обласного краєзнавчого музею. Вона опинилася в окупації 24 лютого. Запитала: чим можу допомогти їй і музею? Людям бракувало грошей на базові речі – їжу, воду й медикаменти. Були проблеми з виплатою зарплат. Почали патронувати кілька напрямків. По-перше, надавали індивідуальну фінансову допомогу музейникам, які залишилися працювати в Україні. По-друге, в партнерстві з музеєм "Шевченківський гай" організували допомогу у вигляді пакувальних матеріалів та евакуаційних боксів. У перші дні купували й відправляли ліки в міста, куди не доїжджала гуманітарка. Утім, основний наш фокус – індивідуальна фінансова допомога музейникам. 863 музейні працівники отримали разову матеріальну допомогу від 100 до 200 євро. Загалом роздали 61 тисячу євро.

За якими критеріями обираєте тих, хто потребує допомоги?

– Маємо моніторингову групу, яка обдзвонює музейників. Ті заповнюють анкету, де вказують свої життєві обставини й просять надати допомогу. Кризовий центр допоміг понад 100 музеям у 10 регіонах країни.

Де берете кошти?

– Першими меценатами були "Пінчук артцентр", громадська організація "Київське Бієнале", MistOst e. V. Berlin, Sigrid Rausing Trust. Крім того, наші партнери з громадської організації "Інша освіта" отримали грант від Європейської комісії. Із цього все почалося. Згодом нас підтримали українська компанія Elementum Energy, міжнародна фундація Aliph. Потім були акції українських митців в Амстердамі, кошти від яких перерахували нам. Такі аукціони відбулися в Парижі, Лондоні, Бельгії, Венеції. Недавно "Галерея 101", "Зелена канапа" і Арт-центр Павла Гудімова "Я-Галерея" робили доброчинний аукціон у Загребі. "Дім Франка" у Львові проводив благодійну екскурсію й перераховував нам кошти. Також донатили небайдужі.

З якими труднощами стикаєтеся?

– Інколи потенційним донорам важко пояснити, що люди такі ж важливі, як експонати. А то й важливіші. Головне – їх зберегти, бо вони створюють сенси. А ще – музейники надто скромні й часто бояться просити про допомогу. Війна змушує вчитися це робити.

Навіщо створили ще й Фонд культурної спадщини України?

– Щоб збирати й роздавати кошти на підтримку культури. Після 24 лютого ми з колегами зрозуміли, що на сорокамільйонну країну мають бути фонди, які цим опікуються. Приватні, державні, великі й малі. Музейний кризовий центр координує допомогу між меценатами й адресатами, а благодійний фонд опікуватиметься безпосередньо збором коштів для цільового використання. Створили його, щоб бути інструментально сильнішими й ефективнішими. З погляду податкової звітності й організації роботи він дієвіший.

Бухгалтера маєте?

– Поки що нас двоє – я і мій партнер Максим Давиденко. Знаємо, що ідеї люблять ентузіастів, однак розуміємо, що штат доведеться розширяти.

Як вас змінила війна?

– Нарешті можу працювати на повну й ніхто не каже: "Ну ти ж дівчинка". Стала сміливішою, швидшою і щасливішою в кожному моменті. Більше ціную прості щоденні радості життя. Ранок, сонце світить, пташки співають, іду на улюблену роботу працювати на своєму фронті для перемоги України.

Радник Офісу президента Олексій Арестович назвав українську культуру маленькою і зневажливо відгукнувся про випускників Києво-Могилянської академії. Як оцінюєте це?

– Нехай краще говорить те, в чому розбирається. Він радник із питань культури? Здається, ні. Я ж не коментую політичних змін у країні чи перебігу бойових дій.

Міністерство культури часто дивує своєю позицією. Оберігає музей росіянина-українофоба Булгакова, замість того щоб підтримувати українських діячів.

– Маємо посилювати вплив громадського сектора. Саме це й робимо з 24 лютого. Українська культура тримається завдяки сильному громадському сектору, лідерам у регіонах і міжнародній підтримці, здобутій до війни. Треба розвивати цей напрямок. Важливо, щоб був не один Український культурний фонд, який обвалився й не забезпечив підтримки музейникам, хоча мав би це зробити пріоритетно. Мають бути приватні ініціативи й об'єднання, які проявлять себе ефективніше за державний сектор.

Які найбільші проблеми й виклики культурних організацій у час війни?

– Їх багато. Бюджетне законодавство обмежує нашу діяльність за воєнного стану. Якщо хтось підтримує з-за кордону, то неможливо переказати кошти на казначейський рахунок, який нас обслуговує. Щоб це зробити, треба мати партнерську громадську організацію чи благодійний фонд. Казначейські рахунки обмежені в можливостях. Може платити зарплату, комуналку й за охорону. Якщо ж захочемо купити якийсь генератор, то це може затягнутися на пів року, а той потрібен завтра.

Із 24 лютого опановуємо нові знання: діяльність громадських організацій, благодійних фондів, оподаткування, розмитнення, прийняття на баланс, звітність. Без цього ніяк. Крім того, багато знищено. Зокрема адміністрацій, які здійснювали організаційно-­фінансову діяльність. Частину людей культури вбили росіяни, частина виїхала за кордон чи стала внутрішніми переселенцями. Розпалися ефективні управлінські команди. Інфраструктура порушена. Багато хто змушений виживати замість професійної діяльності. Загальна тенденція скорочення коштів на культуру – це проблема. Нам сказали: "Буде важко, тому подавайтеся на гранти". Багато музеїв розбомблено, експонати викрадено. Є люди, які не виходять на зв'язок. Не ясно, чи вони живі, чи виїхали. Є розуміння, що ворог полює на людей культури. Він хоче знищити всіх, хто створює українські сенси.

Хто має підтримати культуру, щоб подолати ці проблеми?

– Усі. Культура така ж важлива, як і Збройні сили. Це одна з наших ліній оборони. На ній тримаються наші ідентичність та історія. Те, ким ми є, були й будемо. Тому культурою не можна легковажити.

Українцям вдалося позбутися взорування на російську культуру як панівну?

– Ми у процесі. Еволюція має етапи. Це не могло статися миттєво. Однак це неминуче відбудеться, адже це одна із запорук перемоги в гібридній війні. І ми – на правильному шляху. Чи довгий він буде? Хочу, щоб люди, які живуть в Україні, нарешті усвідомили, що вони мають говорити українською. Щоб вона була в їхньому житті повсюдно: на телебаченні, в кіно, рекламі й побуті. Хочу, щоб більше цікавилися своєю історією. Зокрема тим, що Росія в нас украла. Тоді вони зрозуміють, що там нічого немає, крім краденого.

Ілон Маск, чиї старлінки допомагають українським воякам мати інтернет-­зв'язок, запропонував мирний план, за яким Україна має віддати Крим Росії.

– Думаю, йому, як і Арестовичу, варто займатися своїми професійними справами й не лізти у сферу міжнародних відносин. Маю сказати, що для багатьох Україна на карті світу з'явилася тільки після 24 лютого. До того її сприймали як частину Росії. Масштаби рашистської пропаганди настільки значні, що люди можуть не усвідомлювати цього. Можуть не розуміти, що "великая русская культура" й російські ракети – те саме. Багато хто з іноземців досі не вірить, що звірства росіян у Бучі й Ірпені – це правда. Нормальній людині важко сприйняти, що такий треш можливий у ХХІ столітті. На нас чекає велика робота з представлення України та правдивої версії подій за кордоном. Масштаб "русского мира" великий, і боротьба з ним тільки почалася.

Ваш родич, художник Михайло Войченко, був репресований, брав участь у Норильському повстанні. Коли дізналися про це?

– 2020-го, під час карантину. Був час на самозаглиблення й самопізнання. Найбільшим шоком було те, що він чекав на етапування в тій самій тюрмі №25, на території якої згодом постав музей "Територія терору". Коли бачу такі збіги, розумію, що я на тому місці, де маю бути. Знаючи про репресії рідної людини, легше збагнути страждання інших – пропускаєш крізь себе історію, яка збільшує емпатію до незнайомців.

За що його репресували?

– Михайла заарештували в Чернівцях за участь у націоналістичному гуртку. Його створили органи МГБ, щоб виявити й арештувати українських патріотів. Після відбуття терміну він повернувся до Броварів. Моя мама згодом розказала, що поряд із Михайлом у Броварах жив сусід, який удавав друга, а виявився стукачем.

Маєте формулу успіху?

– Упевненість у собі та своїх людях, гнучкість у побудові й зміні команд та розуміння, що все змінюється й завтра так не буде. Моя життєва формула: тримай при собі свої віру, любов і упертість.

Коли востаннє плакали?

– Коли почався наш контрнаступ. Відео зі звільнених територій розчулило до краю.

Як зазвичай минає ваш день?

– Я завжди на зв'язку. Занурена в усі месенджери й листи. Зазвичай це багато комунікації. А ще щодня це вибір цікавого одягу. Сукні чи костюма. Після початку великої війни мене тягне на яскраві кольори. Тепер це зелений різних відтінків. Маю речі в кольорі хакі. Чому зелений? Мабуть, тому що це колір життя. Такий собі гімн життєствердності під час війни.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×