Це буде довга війна, але вона має закінчитися ліквідацією Росії

2

НА ВІЙНІ ГОЛОВНЕ – РУХАТИСЯ. ЯКЩО СТОЯТИМЕШ НА МІСЦІ – ЦЕ СМЕРТЬ, СТВЕРДЖУЄ ЗАСТУПНИК КОМАНДИРА БАТАЛЬЙОНУ "ОУН" БОРИС ГУМЕНЮК

НА ВІЙНІ З ЧЕРВНЯ. КРАЩЕ ПОЇХАТИ В ЗОНУ БОЙОВИХ ДІЙ, НІЖ СИДІТИ ПЕРЕД ТЕЛЕВІЗОРОМ І ВМИРАТИ ВІД РОЗРИВУ СЕРЦЯ.

Я НІКОЛИ ДОТИ НЕ ТРИМАВ У РУКАХ НАВІТЬ МИСЛИВСЬКОЇ РУШНИЦІ. Тепер розумію, що все життя внутрішньо готувався, щоб стати воїном. Я – чоловік, батько, син, громадянин, поет, письменник. Але все це потім. Раптом зрозумів, що я – солдат, тобто вбивця. Вперше взяв автомат до рук у червні, коли приїхав у батальйон "Азов" – починав із нього. Він стояв тоді в Бердянську (Запорізька область. – "Країна"). За день навчився заряджати-розряджати і збирати-розбирати автомат Калашникова, цілитися. Стріляти одиночними та чергами. Наступного дня вже вмів працювати в парі. Ідеальний підрозділ на війні – це 12 чоловіків: гранатометник і другий номер, кулеметник і другий номер, снайпер, наводчик і шість автоматників. Вони можуть виконувати завдання будь-якої складності.

ПРИЇХАЛИ З МАЙДАНУ 20 НОВИХ ХЛОПЦІВ. А командири "Азова" кажуть: "Наш батальйон уже сформований. ­Немає куди брати". Всі – у плач. А серед них і зовсім молоді, і 65-річні дядьки. А в нас ще ж багато людей на полігонах: у Ніжині, Вінниці, Тернополі, Львові, Івано-Франківську, на Волині. Прикинули, що можемо 300 бійців набрати. Вирішили створити ще один окремий батальйон. Підійшли до командира "Азова" Андрія Білецького. Каже: "Хлопці, я – за. Ми прикриваємо Маріуполь і весь південь Донецької області. Наш батальйон – це всього 500 чоловіків. Нам допомога завжди потрібна". Буде ­щасливий, якщо в нас вийде створити свій. Розмовляв про це майже з усіма заступниками Авакова (міністр внутрішніх справ. – "Країна"). Всі одне й те ж: "Ні. У нас є 32 батальйони і 33-го ми не будемо створювати за жодних обставин, бо не можемо його укомплектувати".

ОДИН МІЙ ДРУГ ТЕЛЕФОНУЄ ГЕЛЕТЕЮ (міністр оборони. – "Країна") І ПЕРЕДАЄ МЕНІ СЛУХАВКУ. Говоримо про надання нашому батальйону статусу при Міністерстві оборони, а він: "Ні, ні і ні. У нас вже є "Айдар", і ми не знаємо, що з ним робити". Всі інші добровольчі батальйони підпорядковані Міністерству внутрішніх справ. Виходить смішна ситуація: щоб захищати батьківщину, треба стати міліціонером. Бланк заяви про вступ до батальйону "Азов" звучить приблизно так: "Прошу прийняти мене на роботу в Міністерство внутрішніх справ на посаду міліціонера". Якщо людина має судимість, то пише: на посаду водія, конюха чи кухаря. Люди у формі, які привезли нам зразки цих заяв, пояснювали: "Ви будете воювати, але, за законом, раніше судимий не маєте права тримати в руках зброю. Якщо хтось спитає, чому тримаєте кулемет, кажіть: я – кулеметник другий номер, подаю міліціонерові патрони. А він відлучився і попросив мене свій кулемет потримати".

НАС У ЗОНІ АТО ЗНАЮТЬ ЯК БАТАЛЬЙОН "ОУН". Формально ж ми – зведений батальйон територіальної оборони міста Ніжина. Мер разом із підлеглими на свій страх і ризик прийняв рішення про його створення. Але свого батальйону в них немає, от ми ним і стали. Наш батальйон на повному матеріальному й технічному забезпеченні українського народу. Коли вперше їхали на Донбас, була проблема – чим заправити мікроавтобуси. Реально не мали грошей. На сьогодні вирішено питання з пальним, із харчуванням, значною мірою – з амуніцією. Все це роблять волонтери, український народ. Дали нам вантажну машину ГАЗ-66. Обшиваємо її металом – робимо "бандерамобіль".

ДЗВОНИТЬ ХЛОПЕЦЬ: "БУВ У НАЦГВАРДІЇ. ПОРАНИЛИ, ТА ВЖЕ ОДУЖАВ. ТЕПЕР НЕ ХОЧУ ДО НИХ ПОВЕРТАТИСЯ. Хочу у вашому батальйоні воювати". Намагаюся зрозуміти психологію добровольців. Чому людина, знаючи, що загине, йде на цю війну? Що це за дух – козацький, самурайський?

РЕАЛЬНО У ВІЙСЬКОВИХ ДІЯХ БЕРУТЬ УЧАСТЬ ЛИШЕ КІЛЬКА ДОБРОВОЛЬЧИХ БАТАЛЬЙОНІВ. З півночі Луганської області стоїть "Айдар", з півдня Донецької – "Азов", біля нього "Шахтарськ" і добровольчий корпус Яроша (керівник "Правого сектора". – "Країна"). Поруч із нами воює батальйон "Дніпро-1", також на фронті батальйон "Донбас". Можу назвати ще два-три, які воюють. Всі інші, як Івано-Франківський і Тернопільський батальйони, – мєнтовські. Вони перебувають у зоні АТО, але це глибина тилу в 100–200 кілометрів.

НЕПРАВИЛЬНО, КОЛИ НАШИХ ВОРОГІВ НАЗИВАЮТЬ СЕПАРАТИСТАМИ. Якби мова йшла про них, ми б із ними за тиждень покінчили. Ми воюємо з регулярними військами сусідньої країни. Це дуже добре навчені російські найманці, вишколені. Воюють на куражі й добре стріляють. Якщо підемо з ними кістка в кістку, то наші шанси 50 на 50. Щоб покласти їх тисячу, треба наших тисячу покласти.

НАШ БАТАЛЬЙОН ЗАРАЗ СТОЇТЬ У СЕЛІ ПІСКИ ЯСИНУВАТСЬКОГО РАЙОНУ, ЗА 3 КІЛОМЕТРИ ВІД ДОНЕЦЬКА. Спимо й варимо їсти в хаті, у якій нам дозволив жити її господар – чоловік років 65. Сам перебрався в гараж, бо у нього це – умовно безпечне місце. Ходить у плавках по двору. Часто запрошує до себе, а ми через паркан пригощаємо його кавою, сухпайками чи консервами. Питаємо, за кого він. Каже, за мир.

ЗА 2 КІЛОМЕТРИ ВІД НАС СИДИТЬ СНАЙПЕР. Просто так піти до туалету не можна, треба бігти, і дуже швидко. На війні головне рухатися. Якщо стоятимеш на місці – це смерть. Від пострілу снайпера не рятує бронежилет чи каска. Куля через броню прошиває людське тіло навиліт. Коли засікають місце, де сидить снайпер, артилеристи й мінометники починають туди бити.

КОЛИ РИЄШ ОКОП, ОДНОЧАСНО ЛЮБИШ ЗЕМЛЮ І НЕНАВИДИШ. Розумієш, що це – 50 відсотків твого захисту. Але й знаєш: є 50-відсоткова імовірність того, що цей окоп стане твоєю могилою. Однак поки що нічого кращого за окоп не придумали. У ньому загинути можна лише, як щось летить зверху. По нас стріляють із "Градів", мінометів, крупнокаліберних кулеметів. Починають із 17.00 – і до 23.00. Хлопці жартують: "Після вечірнього намазу". Вдень майже не стріляють. Чому так, пояснити не можемо.

КОЛИ СТАЄ ДУЖЕ СТРАШНО, відбуваються неконтрольовані мозком процеси. Від стресу організм стискається, потім розслабляється. Буває, навіть дорослі чоловіки впісюються і вкакуються. Ніхто з цього не сміється. Це – фізіологічні процеси.

ДО НАС НЕ РАЗ ПРИХОДИЛИ ПІДПОЛКОВНИКИ Й МАЙОРИ. Казали: "Ми – бойові офіцери". А коли починався реальний бій, то цей підполковник ховався під ковдру, тримав у одній руці рацію, в другій – мобільний. Дзвонить своєму командуванню й кричить у слухавку: "Врятуй!" Дядько із села з двома судимостями з обов'язками командира справляється краще. Підійде до хлопців, які збилися в купу, і скаже: "Ти стріляєш тут, ти – тут. Ти прикриваєш ззаду, а ви вдвох – із боків".

НА ВІЙНІ ГОЛОВНЕ – СТРІЛЯТИ, ВЛУЧАТИ – НЕ ОБОВ'ЯЗКОВО. Летить у ворога над головою куля – він інстинктивно втягує голову в плечі й у відповідь стріляє погано. Якщо ви не стріляєте, то даєте йому можливість прицілитися і бити навиліт.

ОСНОВНИЙ ТЯГАР ВІЙНИ – на 90 відсотків – витягують наші військові, при всій повазі до добровольчих батальйонів, до яких належу і я. По-перше, їх багато. По-друге, в них танки, гармати, артилерія, авіація. Ми стоїмо в парі з мотострілецькою бригадою. З одного флангу – добровольчий батальйон "Дніпро-1", з другого – добровольчий корпус Яроша. Ми з усіма координуємо свої дії. Але безпосередньо накази зі штабу отримують військові й передають їх нам.

УКРАЇНЦІ НАРЕШТІ ЗРОЗУМІЛИ, ЩО ІНШОГО ВОРОГА, КРІМ РОСІЇ, У НАС НЕ БУЛО. Були якісь моменти з поляками, турками, татарами. Але справжній ворог був у нас один. І от нарешті ми з ним зчепилися. Це буде довга війна, але вона має закінчитися ліквідацією Росії. Якщо зупинимося, це означатиме, що наше покоління чоловіків вирішило зберегтися, перекласти розв'язання цієї проблеми на своїх дітей і внуків.

ОБОВ'ЯЗКОВО ПІДЕМО ПОВЕРТАТИ КРИМ. Як у моєму Криму зустріну першого озброєного кацапика, я його покладу. І другого покладу, і третього.

НЕ ДО ЛИЦЯ СОЛДАТУ ГОВОРИТИ ПРО ВІЙНУ, ЯКЩО НІХТО НЕ ЗАПИТУЄ. Людина, яка бачила смерть друзів і ворогів, ніколи не буде цим хвалитися. Я ж розумію, що коли стріляю, є імовірність, що вбив ворога. Я це переживаю.

У МЕНЕ – ОДИН КАМУФЛЯЖ, РАЗІВ 40 ПРАНИЙ.

ПІСЛЯ ТОГО ЯК НА МАЙДАНІ ПОКЛАЛИ СОТНЮ ПАЦАНІВ, треба було витягти три сотні виродків із кабінетів і поставити під стінку. Всіх начальників міліції, обласних прокурорів, голів судів, усю фракцію комуністів і півфракції "регіоналів", з десяток олігархів. І ніхто б за це не сидів. Сказали б, що це – помста за загиблих. Країна за один день змінилася б назавжди. Кожна тварюка знала б, що не можна іти на державну посаду для збагачення. А так у нашій країні на сьогодні помінялося лише одне прізвище: замість Януковича став Порошенко. Вся ця наволоч, що керувала і грабувала, лишилася далі. Всі ці митники, податківці, прокурори. Всі ті самі схеми залишилися.

ХОЧЕШ КРАСТИ, ІДИ В КРИМІНАЛЬНИЙ СВІТ, оголоси себе злодієм у законі чи блатним, щипачем, домушником. Я тебе поважатиму навіть, бо ти назвався злодієм і це – твій спосіб життя. У тебе є певний кодекс честі. Мені не подобається, як ти живеш, але я можу тебе зрозуміти. Але коли ти, б… дь, вдягнув міліцейську або прокурорську форму тільки для того, щоб кришувати бізнес і збагачуватися, ти заслуговуєш не на суд, а на Коліївщину. І в цій країні, крім мене, так думають мільйони. Сподіватися можна хіба на тих чоловіків, які пройдуть горнило війни, повернуться і наведуть лад. Тому влада і створює свої, ментовські, добровольчі батальйони, які ніколи на передовій не були і не збираються туди. Вони мені не побратими. Вони – звичайні мусора.

×