Большевики смерділи – страшне. Голодні. Один у кишені мав пшеницю, їв по кілька зерен

Ванда Горчинська прожила з чоловіком 53 роки три місяці і шість днів

Ходила до польської школи, вона була безплатна. Заняття починалися з молитви. Вчили готувати різні страви. Мені це в підпіллі пригодилося, бо вміла і котлети зробити, і зупу зварити.

З мене хотіли зліпити польку. Дали стипендію, щоб далі вчилася. Але війна всі плани перекреслила. Та й не вийшла би з мене полька. У старших класах роздали анкети з питанням "Ким хочете стати". То я написала: збуєм. Так називали народних месників. Мала бунтівний характер. Хлопець Ладзьо таку пісеньку співав про мене: "Катерина Горга, скотилася з горба, з гори на долину і вбила дитину". Тоді всі газети писали про жінку, яка своє дитя вбила. Я терпіла-терпіла, а тоді зловила його і потовкла в клумбах біля школи.

Як перший раз прийшли большевики, ми всі вийшли на вулиці дивитися. Смерділи – страшне. Голодні. Один у кишені мав пшеницю, їв по кілька зерен.

 

Подруга Стефа Заремська познайомила зі своїм дядьком Ярославом на псевдо "Арсен". Він був повітовим господарчим (очолював повіт – адміністративно-територіальну одиницю в структурі Організації українських націоналістів. – Країна). Вчився на кравця. Старший від мене на три роки. Своїй дівчині купив черевички й кожушок. Вона то прийняла, а потім з іншим почала крутити. "Арсен" на мене став заглядатися. Я його лікувала, робила масажі. Почали зустрічатися. Але в нього закохалася моя керівниця "Лет". Донесла на мене, що я повстанця назвала на прізвище, а не як треба – на псевдо. З того часу я до "Арсена" охолола. Бо коли вона мене вичитувала, він стояв, як пастух, очі опустив. Не заступився.

Свою першу штафету (записку. – Країна) понесла у сусіднє село до зв'язкової Марійки, на псевдо "Вій". Вони разом зі своїм хлопцем жили у криївці. Марійка завагітніла, народила. Чоловік вчинив самогубство, щоб не здатися живим. Вона перед арештом віддала сина матері.

Німці хотіли вивезти на роботи. Багатші сім'ї вони не чіпали, ті платили великий контингент (натуральний податок. – Країна). Ми були бідні, когось із хати мусили дати.

Працювала санітаркою в лікарні. Одного разу знайомий каже: "Ходімо в уряд праці, виробимо тобі аусвайс (посвідчення особи. – Країна). Я й пішла. А мене закрили на вісім діб, взяли на етап. До залізничної станції вели поліцаї. Один на прізвище Максимець каже: "Йди цією вуличкою і тікай". Але другий поліцай, Ложечка, зловив мене і привів назад. Німак сильно побив пістолетом по голові. Доїжджаємо до Тернополя. Максимець порадив сховатися в туалеті. За годину вийшла. Пішки добралася до Прошови (місто за 18 км від Тернополя. – Країна). Поїздом дісталася до Копичинців. Ще довго ховалася, не ночувала вдома.

У Копичинцях було гетто. Одна єврейка підбігла до нас із дівчатами. А за нею – п'яний німець із пістолетом. ­Застрелив її. А знайомі Геня і Естер – врятувалися. Їх тричі везли на розстріл, але щоразу втікали. Мабуть, платили поліцаям. Потім їх переховував підпільник Славко у конспіративній хаті ОУН. Після війни виїхали в Польщу, далі – в Італію, а потім – в Ізраїль. Торік їхні діти і правнуки приїжджали в Копичинці. Власники хати, де вони колись жили, впустили їх подивитися. На місці гетто якраз знімали покрівлю з будівлі. Знайшли пов'язку із зіркою Давида. Вони розплакалися. Естер вже померла. Геня ще жива, читає українською.

Пішли ми з хлопцями вбивати одного москаля. Він був хворий на сифіліс. Спеціально заражав наших дівчат. Лежав у лікарні, де я працювала. У той вечір закрите фанерою вікно в його палаті мала відчинити санітарка. Ми кинули гранату, але не догледіли, що вікно закрите. Загинули двоє наших хлопців, рідні брати. Ще одного поранили. Відтоді я перейшла у глибоке підпілля.

"У Святвечір за кутею, повстанча родино, не забудьте пом'янути тих, що за Україну буйні голови зложили із проклятим катом", – такими словами починалися Різдвяні вітання 1945 року нашого пропагандиста "Кобзаря". Далі у тексті йшли побажання для кожного повстанця. Про мене писав: "Домовині" бажаю, щоб жила у ріднім краю, щоб повстанців лікувала і ніколи не втомлялась".

Із "Казкою" ночували у селі Перемилів у господаря, який допомагав підпіллю. Прийшли туди четверо повстанців. Над ранок усі вийшли, а один лишився. Лягає до мене. Я його як копнула ногою. Вибіг із хати. Розповіла провідникові "Семку", що сталося. Він викликав того "Гайворона" і дав йому прочухана.

У селі Щидлівці жила провидиця. Падала на землю і починала говорити не своїм голосом, різними мовами. Я боялася до неї ходити, аби не розказала, що мій батько – поляк. Одного разу прийшлося потрапити. Заходжу, а в неї якраз напад. Повстанці обступили, спостерігають. Вона каже: "Прийшла людина лядської крові!" Я похолола. Та ніхто на ті слова не звернув уваги. Пізніше в її хаті большевики постріляли повстанців, а її відправили у Сибір.

Прийшла до пораненого повстанця в село Тудорів. На лівій руці мав гангрену. Рука, як кишка. На курсах вчили, що в таких випадках треба ампутувати кінцівки. Я виварила скальпель. Змазала йодом і різала по живому. Знеболювальних не було. Оклигав. Невдовзі покликали до іншого хлопця. Коліно розтрощене. Рана давня. Каже: "Як не вилікуєш, то вб'ю і себе, і тебе". Пішла до провідника: "Не посилайте мене на такі роботи. Вилікувати не зможу".

 

Багато подруг у підпіллі загинули. Більшість підірвали себе гранатою, щоб не здатися ворогові. Так зробили дівчата на псевдо "Орися", "Ліс", "Бистриця", "Юрчик", "Казка". Моя провідниця і найкраща подруга "Мрія", Михайлина Голіната, була у криївці, коли чекісти її виявили в селі П'ятничани Чемеровецького району Хмельницької області. Закидали гранатами. Повитягували тіла повстанців. Вона дивом вижила. Повезли її в тюремну лікарню. Прооперували. Коли прийшла до тями, розірвала шви і стекла кров'ю.

Ночувала у вдови, яка помагала підпіллю. Зранку стук у двері. Відчиняю – на порозі двоє військових. Надворі ще з десяток. Питають прізвище. Кажу, що звуся Юлія Сагайдак. Повели мене до голови сільради. Сказав, що не знає мене. То вони виламали прути з живоплоту й грабини і били мене. Зв'язали руки та ноги, кинули на віз і повезли в Копичинецьку тюрму. Там страшно били, після кожного удару падала.

Слідчі понапивалися напередодні 8 березня. Викликали мене на допит. Чоловік 12. Кричали: "Роздівайсь, бандерівська курво!" В одну мить стала перед ними, як мати на світ народила. Закривала руками груди і нижню частину тіла. Вони били по руках і кричали: "Стой смирно! Как перед своими стояла. Мы тебя сегодня ничего спрашивать не будем, а будем тебя пытать так, чтоб ты помнила 8 марта!" Потекла мені кров із правого вуха, носа і статевих органів. Це їх зупинило.

У підвалі Чортківської тюрми було нас 60 душ. Одна жінка сиділа шість місяців, багато знала. Я не могла повірити, що господиня хати мене продала. А вона каже, що як та прийде підписувати документи у справі, переконаєшся. І точно. Перед судом заходить і до мене так награно: "Вандзю, і ти тут?!" Я відповідаю: "Хай вам за все Бог заплатить". Повстанці її сильно побили. А через рік убили, бо здала криївку з хлопцями. Троє їх там полягло.

У Красноярську повантажили нас на баржу – політичних і рецидивістів. Останні дорогою підкупили конвой, почали грабувати і насилувати дівчат, деяких – гуртом. Усе вимінювали в портах на горілку. Один офіцер Червоної армії не витримав і взявся наводити порядок. Наші хлопці йому помагали: робили собі зброю – витягали цвяхи з нар і кріпили до палиць. Втихомирили тих зеків. Особливо буйних закрили в каюті. Решту дороги мучилися від дизентерії. Бо поїли нас водою з Єнісею, а їсти давали сухарі й сушену рибу. Я злягла на два тижні з температурою 40.

Таких слабих, як я, лишили в таборі Дудінка (100 км від Норильська, Красноярський край. – Країна). Там захворіла на водянку. Живіт розпух. Лікар думав, що я вагітна. Потім схудла так, що не була схожа на жінку. Як трохи полегшало, виводили відгортати сніг.

У всі радянські свята мене на три дні саджали в бур (барак посиленого режиму. – Країна). На день давали стакан води і 300 грамів хліба. Але на роботи не виганяли.

Чоловіки в таборі повбивали всіх сексотів. Потім кілька хлопців одягнули вишиті сорочки і заспівали повстанських пісень. Конвоїр із вежі розстріляв сімох. Хлопці оголосили страйк у травні 1953-го. Підняли ­червоно-чорний прапор. Ми їх підтримали, вивісили чорний прапор. Не виходили на роботу. Голодували дев'ять днів. По гучномовцю невпинно лунало: "Выходите, вам ничего не будет!" Через деякий час нас почали поливати кип'ятком. Потім прийшли солдати з ломами і сокирами. Земля була закривавлена.

Після повстання мене відправили в місто Тайшет Іркутської області. Режим там був легший. На день давали 200 грамів каші, 300 грамів хліба і півлітри баланди. Правда, адміністрація кашу крала, а замість крупи підсипала траву. Ми вже нічого не робили, лише себе обслуговували. Заготовляли дрова, щоб прогрівати бараки. Комарі були такі, що в туалет сходити не могли. З панчіх шили захисні капелюхи.

Після звільнення жила з батьком і сестрою в поселенні Уркан Амурської області. Матері вже не застала. Три роки працювала на пароплаві, з якого видобували золото. Вирішила відвідати рідні Копичинці. 14 січня приїхав із відпустки туди мій колишній сусід, якого знала з дитинства. Він також був засуджений на 25 років. Сказав, що хоче зі мною женитися. Довго не думали. На Водохреще розписалися і в той же день обвінчалися. Поїхали жити до нього в Інту. Він працював на шахті, добре заробляв. А я гляділа хату і дітей ростила.

Побудували хату в Копичинцях. Нас не приписували більше чотирьох років. Туди поселили мою сестру Стефу. Доглядала за нашими дітьми – Ярославою та Ігорем. Ми хотіли, аби вони вчилися в українській школі. Самі ще деякий час жили в Інті. Потім повернулися на батьківщину.

Прожили з чоловіком 53 роки три місяці і шість днів. 2013-го на Благовіщення поховала його. Добрий був чоловік і батько.

×