Часто ми уважніші до почуттів чужих людей, ніж до рідних

Читати навчилася ще до школи. Було одним із найяскравіших вражень дитинства. Писати почала лівою рукою. Однак мене перевчили на правшу. Зараз можу це робити обома.

Казки вигадувала з молодших класів. Малювала до них ілюстрації. Мала "Казки Сходу", вони спонукали писати щось подібне. Батьки хотіли, щоб я стала юристкою. Розуміла, що працювати з паперами – нудно. Бажання бути журналісткою переважило.

 

Я викладала дітям історію мистецтва в художній галереї, яка співпрацювала з відомими ілюстраторами. Разом із засновницею Іриною Івановою ми зрозуміли, що бракує красивих українських книжок для малюків. Подумали: скільки можна возити їх із-за кордону? Ірина запропонувала нам із художницею Поліною Дорошенко написати про її тварин – вона має багато собак і котів. Так виникла "Маєчка".

Діти тонко відчувають брехню і фальш. Кожну ситуацію та сцену намагаюся зобразити психологічно правдоподібно. Мають відчувати: ця історія могла статися з ним чи з кимось із його друзів. У дитячих творах не повинно бути зайвих прикрас. Не люблю сюсюкання.

У "Маєчці" зобразила острах суспільства перед безпритульними тваринами. Часто вважають агресивними. Думають, що їх треба позбутися. Хоча вони можуть стати повноцінними членами сім'ї та бути вдячними за нашу любов до них.

Свого пса взяла з притулку. Я хотіла коргі. Але донька заперечила: "Його й без нас хтось забере. Допоможімо тому, хто у скруті". Так у нас з'явився Тедді. Співчуття до тварин робить дітей людянішими. Історії про них – ненав'язливий майстер-клас, як бути небайдужими.

Книжка "Розшукується Зіна" – про увагу до близьких, як важливо цікавитися ними, знати звички, смаки та вподобання. Собака Зіна втікає з дому, але ніхто не може згадати, що вона любила й куди могла піти. Часто ми уважніші до почуттів чужих людей, ніж до рідних. Не завжди знаємо, що їх турбує й чим переймаються. Коли Зіну знаходять, її ніхто не сварить. Мій меседж: хоч би що ти зробив, родина – місце, де тебе приймуть і зрозуміють.

У книжці "Що таке відпустка?" собаки хочуть завадити господарям їхати на відпочинок. Зрештою таки вирішують їх відпустити. Адже радість зустрічі переважить сум розлуки. Це важлива алегорія. Вона про вміння дітей давати свободу дій батькам. Їм треба ходити на роботу, відпочивати, мати особисте життя.

Не можна замовчувати дійсність. Діти не потребують надмірного прикрашання реальності. Письменники, які це роблять, тримають їх у капсулі гіперопіки. Вони отримують великий розрив: учора було про квіточки і пташок, а нині батьки розлучаються чи хтось помирає. Для них це шок – цього не писали у книжках.

Фантастика – як приправа до страви. Трішки можна додати. У моїх творах тварини розмовляють. Без цього елемента оповідання не мали б бажаного казкового ефекту.

Захотіла оживити героїв картин. Обирала полотно та створювала історію про нього у співпраці з музеями України. Серію назвали "Книга про картину".

Намагаюся точно відтворити час, про який пишу. Не лише словесно. Коли готували з командою до друку "Перше мереживо Стефанії", переглядали голландські листівки XVI–XVII століть. Ілюстраторка малювала автентичні каміни, кахлі й саме мереживо на комірі дівчини. Довелося з'ясувати, як одягалися її рідні, які в сім'ї були звичаї та порядки. Вписувала сюжет в історичний контекст. Не схибити допомагала мистецтвознавиця Діана Клочко.

Щоб написати цікаво, треба знати подробиці. На картині Тетяни Яблонської "Занедужали" зображена середня донька художниці Оля. Щоб оживити цю картину, спілкувалася з молодшою донькою Яблонської – Гаяне Атаян. Ходила до неї в майстерню. Бачила малюнки Олі. Гаяне розповідала про квартиру, в якій сім'я жила 1953 року. Все, що було доти відомо, – що зображена на картині Оля хворіла. Виявилося, це ставалося тоді, коли її мати їхала у відрядження. Вона поверталася – й Оля одужувала.

Робила майстер-клас "Перевдягни картину". Вирізала окремо обличчя героїні й одяг із сучасних журналів. Коли діти перевдягали Стефанію із XVII століття у вбрання з Vogue чи L'Oficielle, вона перетворювалася на нашу сучасницю. Картина автоматично ставала ближчою й зрозумілішою.

Довго думаю, але швидко пишу. Можу виношувати ідею твору місяцями. За чимось спостерігати, щось нотувати. А коли задум визрів, пишу лавиноподібно.

Дбаю про естетику книжки. Прискіплива в цьому. Неодмінно простежу за дизайном. На якому папері друкуватиметься, який буде корінець і чи матиме лясе. Пильную яскравість кольорів. Коли була директоркою, їздила на друк кожної книжки. Не дай Боже, "пережарять".

Частіше пишу ручкою. Переважно вранці. Тоді голова світліша й легше думається. Маю ввійти в певний стан. Хтось називає це медитацією. Краще, коли мене в цей час ніхто не смикає. Хоча все відносно. Згадую картини Яна Вермеєра. Здається, що вони дихають тишею та спокоєм. Насправді він мав майстерню в малому будинку, де галасували восьмеро його дітей.

Часом люди спантеличують. В опитуванні про те, чому не купують і не читають книжок, більшість відповіла: не бачить сенсу. Вони керуються тезою, що успішні – не завжди розумні. Мовляв, при посадах блатні "господарі життя", які нічого, крім чекової книжки, не читали. Але інформаційна епоха змінює критерії успіху.

Людський мозок досить лінивий. Любить використовувати одні й ті ж алгоритми. Втім, коли заглиблюєшся в якусь складну книжку, створюєш нові нейронні зв'язки. Відтак легше оперуєш новим. Починаєш мислити креативніше.

Креативність завжди буде актуальна, незалежно від фаху. Професій, які автоматизуються, дедалі більшає. Вони заміняють "просту" людину. Та живої логіки, ерудиції і творчого підходу ніхто й ніщо не компенсує. Саме на них тримаються винаходи, без яких майбутнє неможливе.

Легкі тексти – це фастфуд. З'їв і забув. З якісними інакше. Справжня література – це читання між рядків.

Успіх – це поєднання вдалої ілюстрації та щирої історії. А ще не має бути менторського тону. Автор не повинен розповідати, як жити. Дає сюжет, а читачі самі зроблять висновки.

Під час локдауну втратила роботу. Засмутилася. А потім створила онлайн-лекторій із вивчення історії мистецтва. Уперше стала незалежною. Раніше боялася це собі дозволити. А потім нові можливості й ініціативи почали знаходити мене.

Зазвичай книжку для дитини обирають батьки. А має бути навпаки. Це один зі способів залучити до читання. Коли нав'язують, це сприймається як щось примусове. А малюк має відчути свою важливість, вчитися визначати найкраще. Коли книжки обиратимуть діти, а не батьки, матимемо читацький бум.

Професія письменниці дає змогу спілкуватися. З одного боку, це забирає чимало енергії, з другого – дає відчуття місійності. Що я зробила щось хороше для дітей і воно недаремне.

У 23 роки записала в щоденнику: до 30 матиму свою книжку. Не уявляла, про що вона має бути. Мрія перетворилася на план і стала реальністю. За кілька місяців після 30-річчя презентувала на Книжковому арсеналі першу книжку. Відтоді вірю, що успіх треба планувати й іти до нього. У січні складаю план на рік. У грудні розумію, що більшість задуманого здійснилася.

Література має багато форм близькості. Це можливість бути поруч із недосяжним, в іншій епосі. Торкнутися людей, з якими розминувся. Подорожувати крізь простір і час. Зазирнути в майбутнє.

×