"Медична служба Хоттабича" врятувала понад вісім тисяч поранених на фронті
На Майдані з'являвся в кульмінаційні моменти, коли все могло піти прахом. Не бути там здавалося злочином проти нації. Намагався надавати медичну допомогу людям. Хоч не вмію це робити. Я – не парамедик. Після Майдану запропонували взяти під контроль поліклініку в Межигір'ї, щоб не розкрадали. Всі ці роки ключі від неї були в мене. Обладнання не вкрали. Нещодавно ключі передав коменданту Межигір'я.
Поряд із Межигір'ям, у Нових Петрівцях, формували перший батальйон Нацгвардії. Я і волонтер Армен Нікогосян возили гвардійців у поліклініку підлікувати зуби. Вони пережили Майдан узимку, ще й ночували в наметах на території "учебки". Тому часто хворіли. Так поліклініка Януковича послужила народу. Коли батальйон рушав на Донбас, до мене підійшов комбат: "Ви ж їдете з нами?" Як сказати "ні"? Це як пацана взяли на "слабо". Тим паче я – з Маріуполя. Для себе сформулював – я на війні, щоб якнайменше української крові увібрала земля Донбасу.
Ми приїхали туди екіпіровані найкраще з усіх медиків. Медичний штаб Майдану віддав Нацгвардії реанімобіль, яким рятували поранених під час революції. З поліклініки Януковича взяли запас ліків, перев'язки, апарат штучної вентиляції легень. Прибули у штаб АТО в Ізюмі.
Допомагали пораненим у першому збройному зіткненні цієї війни. Кілька понівечених вогнем бетеерів із десантниками поверталися від Краматорського аеропорту. Ми зустрічали їх поблизу Слов'янська. Тоді вперше побачили спотворені тіла, БТРи з роздертою на шмаття гумою, залиті всередині кров'ю. Витягували з них поранених. А їхні побратими казали: "Це через ваш Майдан загинули наші хлопці". Але то були емоції. Часто зустрічаю їх. Тиснуть руку. Тоді в армії не було зв'язку й розуміння, де своя територія, де чужа і що відбувається. Відсутність комунікації завжди веде до загибелі людей.
Літо 2014-го стало динамічне. Крім нашого екіпажу, на ділянці фронту не було нікого. Аж наприкінці літа, восени почали з'являтися патріоти на напівмертвих машинах, які лише нагадували санітарний транспорт. Ми активно наступали. З'явилася ілюзія, що все скоро закінчиться. Роботи вистачало. За день евакуйовували по 20 поранених і з десяток загиблих, проїжджали по 900 кілометрів. Пам'ятаю лише тих, із ким дружив або спілкувався, а потім бачив пораненим. Це щастя, що інших мозок не запам'ятовує. Інакше всі вже збожеволіли б.
Волонтерами сильно не покомандуєш. Бо зробили крок, який уже вартує вдячності. Щоб працювати професійніше, необхідна залізна дисципліна. Людей потрібно навчати, атестувати. Тоді виконуватимуть завдання по максимуму. Поки що маємо підготовлену техніку, водіїв і цивільних у ролі парамедиків. Їх замінити майже неможливо, бо рівень знань інших – ще нижчий.
Часто згадуємо Савур-Могилу, Іловайськ, Дебальцеве. Але люди, які опинилися в оточенні біля Шахтарська, пережили не менш страшне. 1 серпня 2014-го РНБО оголосила, наші війська "розрубали" ДНР і ЛНР на дві ділянки. Проклали коридор мало не до російського кордону. Насправді лише наступного дня вперед відправили 25-ту бригаду. Хтось мав іти за нею. Зачищати, ставити блокпости й контролювати територію. Цього не зробили. Були чутки, що підрозділи не готові, їм не привезли провізію і запаси озброєння. А 25-та пішла вперед. Дійшла до Шахтарська й потрапила на пристріляну ворогом ділянку. Трималася кілька днів, доки не закінчилися продукти, вода, боєзапас. Бійці активованим вугіллям цідили дощову воду й сечу, аби втамувати спрагу. Були серйозні втрати. Зі строю вивели близько сотні людей. Ми їздили до них, забирали поранених. Потрапляли під вогонь.
2014-го не мали жодного екіпажу, який не помилився би й не заїхав на ворожу територію. Бувало, й на 15 кілометрів. Коли вивозив поранених з оточення біля Шахтарська, пропустив поворот і заїхав у якесь селище. На борту – поранений. Восьма ранку. Біля магазину бойовики п'ють пиво. А в мене український прапор у машині. Заїжджаю в глухий кут, розвертаюся і знову їду повз них. Не встигли зорієнтуватися. Але, видно, подзвонили кому треба. На виїзді з села на мене чекав уазик із кулеметом. Вдалося завернути за будівлю, й вони не змогли мене розстріляти. Коли вискочив на ґрунтівку, їхав 150 кілометрів на годину. Наздогнати нереально.
Поблизу Донецького аеропорту завжди були наші екіпажі. Понад половину поранених під час найтрагічніших подій вивозили саме вони – майже 140 за кілька днів. В аеропорт заходила бронетехніка, висмикувала поранених, а далі ними займалися ми й такі, як ми. Доставляли в лікарні в Селидовому, Покровську, Костянтинівці (міста на Донеччині. – Країна). Там працювали ще медики "Правого сектора" й військові медичні екіпажі.
З моменту поранення людина має за годину отримати кваліфіковану допомогу. Це називається "золота година евакуації". 2014-го ми часто вивозили поранених із-під вогню. Потім це робили військові. А ми забирали з точки, що не обстрілювали. Зараз ці точки узгоджені, бо війна статична. Стандартний екіпаж – дві людини: водій і парамедик. Інколи беремо ще кваліфікованих лікарів.
2014-го був дефіцит лікарів на передовій. Військові зверталися до нас. Хтось мав катастрофічний грибок на ногах, хтось – проблеми зі шлунком, алергію, бо закусали воші. Хтось дрібні скалки з-під шкіри виколупував і починалося запалення. Ми пояснювали, що не медики. Але не відмовляли. Нас називали "примушувачами до життя". Багато працюємо з мирним населенням. У Зайцевому, Майорську й інших селищах на лінії зіткнення об'їжджаємо літніх людей. Допомагаємо. Зброю в руки не беремо. Не виключаю, що колись доведеться.
Війна скрізь однакова. Серед наших військових – багато "беспредельщиков" і навіть злочинців. Армія – віддзеркалення суспільства. Коли ми ввійшли в Дебальцеве, рівень підтримки населення був десь 50 відсотків. Як залишали місто – 20. Доки тримали його, бачили все: розграбовані військовими будинки і квартири, за ніч розбирали й вивозили заправки, станції шиномонтажу. Забагато пили. Інколи стріляли в цивільних. Були зґвалтування. Але коли ми звідти пішли, там стало набагато гірше. З нашого боку були люди, які подалися захищати батьківщину і, за нагоди, поживилися. З боку бойовиків – усі прийшли поживитися.
Щотижня подаємо звіт Міноборони про виконану роботу. Щомісяця додаю цифри й викладаю у Facebook, щоб бачили люди, які фінансують нас. Рік і три місяці ситуація на передовій не змінюється. За місяць виїжджаємо на допомогу 100–130 разів. Але за рік наша організація виросла. Працюємо на більшій площі фронту. Раніше були до 130 поранених із ділянок біля Зайцевого, Майорська й Авдіївки. Сьогодні – стільки ж, але додаються ділянки біля Торецька, Світлодарського напрямку й далі. Згортати місію зараз навіть не передчасно, а злочинно.
Маємо понад вісім тисяч виїздів у зоні АТО. Покриваємо понад третину фронту – близько 200 кілометрів. Є сім реанімобілів. Намагаємося привезти з-за кордону ще кілька. Деякі машини вже в Україні, але не можуть пройти митницю. Наше декларування не дає преференцій для зони АТО. На Донбасі частина машин пройшли митницю, але не відповідають екологічним вимогам. Тому їх не можна законно поставити на облік і експлуатувати в Україні. В АТО з цим проблем немає. Весь транспорт "умовно в законі". Звідти не виїжджає.
Щодня в зоні АТО є 30 людей із нашої команди. Парамедики, водії й "обоз" – ті, хто готує їжу, доглядає за технікою. Без обозу не обійтися.
У нас стовідсоткова гарантія на техніку. Не виїжджає, якщо є найменші сумніви, що не довезе пораненого й екіпаж. Інша перевага – мотивація. Військові медики не завжди мотивовані. Когось призвали, змусили. 2014-го й позаторік, бувало, водії санітарного транспорту ламали машини, щоб не виїжджати за пораненими. Я запитав найвідчайдушнішого нашого рятівника: "На чому тримається твоє бажання допомагати іншим?" Відповів: "Забагато зла зробив у житті. Настав момент, коли можу частину спокутувати".
Постійно аналізуємо фінансові надходження. Якщо 2014-го і 2015 року одна евакуаційна місія (рятувальна операція. – Країна) обходилася в 1200 гривень, то тепер – приблизно в 4 тисячі. Більше людей задіяно. Раніше на день мали кілька виїздів, а зараз добу-дві може нічого не відбуватися. А потім починається робота, що виправдовує всі витрачені гроші. Усе подорожчало: пальне, запчастини. 2014-го була надзвичайно висока активність у Facebook. 80 відсотків до нашого фонду надходили від простих людей, які надсилали по 50–100 гривень. Тепер таких мало. Через Facebook збираємо лише 20 відсотків. Народ зубожів. Але є меценати, які утримують реанімобілі.
Часом виникає враження, що про все давно домовилися й поділили. Але ніхто не хоче бути вісником поганих новин. Узяти відповідальність на себе й сказати: "Так, ухвалили таке рішення". Бо буде народний протест. Проти влади підуть навіть ті, хто намагається не помічати війни. Ніхто не хоче бачити на чолі держави зрадників. Інколи здається, наші воїни гинуть тому, що всю країну треба привчити: та хрін з ним, з тим Донбасом. Аби швидше все затихло. Єдиний вихід – щоб люди із псевдореспублік захотіли повернутися в Україну. А єдине, чим можна переконати їх – брати й будувати наше майбутнє.
1 
1
Коментарі