Із німецьких університетів виганяють за списування
– Я потребую спілкування, живої кінестетичної енергії – торкатися, слухати, відчувати обійми. Жоден зум цього не передасть, – каже Ксенія Фукс. Підключається до розмови через відеозв'язок із Німеччини. Країна три місяці тримає суворий карантин.
– Сидимо по домах. Єдина розвага – супермаркет. Навіть у гості ходити заборонено. Це випробування. Чекаю травня. Сподіваюся приїхати до Києва на Книжковий арсенал.
Як опинилися в Німеччині?
– 2009-го закінчила Донецький національний університет, хай би він згорів. Там не було навчання. Це один із найкорумпованіших вузів в Україні. Нам постійно натякали: "Ну, якщо що, можна заплатити". Неповага до студентів. Розвиватися не давали. Я була найкраща на потоці – отримувала президентську стипендію. Коли мала переїжджати за кордон, попросила індивідуальний графік. Відповіли: "Дамо, якщо матимете одну з трьох причин – ви помираєте, виходите заміж чи народжуєте".
На останньому курсі отримала стипендію на мовні курси й перевелася на дистанційне навчання. А потім залишилася вчитися в Німеччині.
Чим німецька освіта відрізняється від української?
– Все починається з інфраструктури. В Університеті медіа в нас були останні новинки техніки, своя фото- та кіностудія, радіо, комп'ютерні класи на найновіших "маках" із найкращим програмним забезпеченням. Навчатися цікаво. Хороші оцінки отримуєш за знання. Спробуєш списати – виженуть із вузу.
До студентів професори ставляться, як до рівних. Підлаштовують навчальний процес так, щоб слухачам було зручно.
Ви потрапили з гірших умов у кращі. Складно було стати частиною того суспільства?
– Звісно. Я пережила всі складові культурного шоку. Спочатку – азарт і радість туриста. Після заглиблення у процес – депресію. Коли все приймаєш, все одно переживаєш незручності. Вже потім адаптовуєшся і знаходиш баланс.
Німецькі студенти не одразу мене сприйняли. Я для них була дівчинкою з Ост-блоку, як вони казали. Мусила доводити. Є певна кількість обов'язкових предметів, решта – на розсуд студента. Коли обрала деякі з вищих курсів, мене стали вважати крутою. Жвавіше спілкуватися.
Що стало причиною депресії, яку описали у книжці?
– Психологічні проблеми були давно. Накопичувалися. А потім я дійшла до точки неповернення. Війна сильно зачепила. Додалося знущання в рекламній агенції у Штутгарті, куди пішла працювати. Змушували мити вікна, виносити сміття. Казали: "Це в тебе краще виходить, ніж дизайн". Перед зустріччю з клієнтом казали, що в мене штани не того кольору, й відправляли перевдягатися в чорні. Мовляв, такий дрескод. Один документ могла переписувати десятки разів. А потім начальник все одно казав, що десь помилилася. Я працювала багато за малу зарплату – отримувала 1200 євро на місяць. Більша частина цих грошей ішла на оплату житла.
Почала шукати іншу роботу. Мене ніде не хотіли брати, бо бачили зломлену людину без жаги до життя. Я поїхала в Донецьк. Наприкінці квітня 2014 року була однією з останніх пасажирів Донецького аеропорту. Ніколи не забуду: ми з батьком ішли гарним яскраво-помаранчевим залом і мали відчуття спустошеності. Вже була недобра атмосфера. Тато сказав: "Щось не те".
А за місяць я побачила в німецьких новинах палаючий будинок у Донецьку, в якому провела все життя. Там жили рідні. Мені просто знесло дах. Дзвонила своїм, але ніхто не брав трубки. Невдовзі я опинилась у психлікарні. Там почала писати книжку. Взяла псевдонім, щоб не наражати на небезпеку родичів.
Чому ви обрали цей псевдонім?
– Фукс – з німецької лисиця. Це моє прізвисько зі студентських часів. До того ж пов'язано з "Маленьким принцом". Коли приїхала в Німеччину, на всю литку зробила татуювання цього звіра. Моє перше.
Як вибралися з депресії?
– Опинилася в лікарні у кризовому стані. Не могла контролювати емоції. Була спроба суїциду. Коли стан стабілізувався і почалася робота з психологами, виявилося, що депресія була симптомом на тлі емоційно нестабільного розладу особистості межового типу. Лікувалась у трьох клініках – це забрало не один рік. А потім – нескінченна психотерапія та пігулки. Розлад особистості – діагноз на все життя. Якщо не опікуєшся собою, може статися рецидив.
У Німеччині лікарні не нагадують медзакладу. Великі кімнати з балконами, де можна покурити, подивитися DVD, пограти в ігри. До роботи з хворими комплексний підхід: мистецтво, музика, спорт, психотерапія. Це дає змогу швидше нормалізувати стан. Лікування покривало страхування.
А робота над книжкою допомагала?
– Щоденник – це теж терапія. Тоді я цього не знала. Але відчувала, що легшає. Потім захопило так, що писала безперервно.
Почала російською. Швидко зрозуміла, що треба робити українською. Та й друзі з літературного середовища порадили: перелаштовуйся. Допомогли з перекладом.
Відвідувала курси з літературної освіти. Там прочитала перші свої уривки. Слухачі казали: текст сильний. Відправила рукопис на конкурс видавництва "Смолоскип". Отримала диплом лауреата. Думала, до мене звертатимуться всі видавництва, але цього не сталося. Я сама їм писала. Більшість не відповіли. Інші казали: "Нам не підходить, тема складна", "Там сексу немає, вбивств". А я хотіла не просто видатися, а запустити соціальну кампанію, щоб на основі книжки будувати діалог із суспільством про важливу проблему.
Погодились у видавництві "Темпора". Директорка сказала: "Це справді проблема, про яку не пишуть. Видаємо". Перший договір підписала на Різдво 25 грудня. Ця дата в мене на номері машини – 2512.
Чому видавці ігнорують такі теми?
– Запам'яталася одна відповідь: "Україна не готова до таких книжок". Досі це здається надто особистим. Книжки про депресію не хочуть видавати, хоча 60 відсотків військових мають психологічні травми. Казали також: "Нащо так відкриватися? Тебе ж потім закидають помідорами, як психа". Цього не було, хоча кожну презентацію починала словами: "У групах анонімних алкоголіків прийнято вставати та казати: я – колишній алкоголік. Так от, я – колишній псих".
Як ви, живучи в Німеччині, волонтерите на Донбасі?
– Зараз тільки культурно. Бо немає такої гострої матеріальної потреби, як п'ять років тому. Коли почалася війна, в кожному німецькому місті заснували громаду чи спілку. Передавали все, що можна. Я доправляла військовим оптику й інше оснащення. Багато допомагали дітям – речами, харчами, памперсами. Це тривало, доки нам не сказали: вже не треба.
2016 року з друзями заснували в Німеччині журнал Gelblau. Вирішили писати для українців про Україну й Німеччину. Спочатку видавали за власний кошт. А потім створили громадську організацію "Українське ательє культури та спорту".
Влаштовували покази українських фільмів, брали участь у фестивалях культур. Звісно, на стендах була гастрономія – вареники, сало, борщ. Але поряд і журнали поставили. Доки людина випивала чарку й закушувала салом, ми їх підсовували та розповідали, що Україна – це не Росія.
Ви отримали німецьке громадянство?
– Маю українське. Чула, що в Раді збираються розглядати законопроєкт про подвійне громадянство. Якщо його ухвалять, прийму й німецьке. Воно цікавить мене лише з точки зору свободи пересування.
Та в Німеччині прекрасно живеться і з українським паспортом. Маю посвідку на проживання. Багато хто каже: ти не перестанеш бути українкою, якщо зміниш громадянство. Але я таки хочу брати участь у політичному житті моєї країни. Обирати, а не дорікати іншим.
Я почуваюся тут комфортно, але не можу довго не відвідувати Україну. Через карантин востаннє була в серпні, а до того їздила майже через місяць.
Чого українського найбільше бракує?
– Людей, мови та культурного життя. У Києві та Львові стільки подій, що аж не знаєш, куди піти. Гурт "Бумбокс" приїжджав у Німеччину кілька років тому. Виступав у камерному залі в Мюнхені. Це не можна порівняти з виступом, де на фестивалі 15 тисяч людей. Інколи сумую за рідною бруківкою. Не вистачає львівської кави. Люблю гори, катаюся на лижах. Банош на верховині поїсти можна тільки в Україні.
А які речі в Україні дратують?
– Через них живу в Німеччині. Це ставлення до своєї праці, сумнозвісний бізнес по-українському. Українці часто керуються принципом: не наї… ш, не проживеш. Навіть у культурних, літературних сферах натикаєшся на таке. У комунальних і банківських сферах – суцільний трешак. У 25 років треба було вклеїти фотографію в паспорт. Не змогла приїхати в Донецьк, бо вже йшла війна. Вимагали довідку переселенця, посилали від інстанції до інстанції. Це були і гроші, і нерви.
Книжка "12 сезонів жінки" – про важливі суспільні проблеми.
– Я прихильниця четвертої хвилі фемінізму. Це про взаємоповагу між гендерами, права, вибір. Хотілося написати про проблеми, які досі існують в українському суспільстві, але їх не обговорюють: побутове та психологічне насилля, сексуальна освіта. Вона кульгає на обидві ноги. Бо це табу. Звідси й гомофобія. 2021 рік, а я досі чую, як чоловіки відгукуються про лесбійку: "Та то в неї мужика нормального не було". Про що вони? Цього ж не обирають. У цих питаннях українське суспільство досі нездорове.
Як із побутовим і психологічним насильством дає раду Європа?
– Є багато центрів для матерів із дітьми, де їм дадуть притулок. Якщо дитина некомфортно почувається з батьками, з певного віку може мешкати в соціальному житлі.
Німецькі жінки іноді здаються аж занадто емансипованими, перегинають палицю. Не треба кричати на чоловіка, який допоміг і відчинив двері. Подякуй і йди далі. Доходить до абсурду – чоловіки бояться виявити увагу, щоб не наразитися на агресію.
Тягне на малу батьківщину?
– Ні. Хочеться, щоб там були правильні прапори і правильні люди. Тоді поїду. Я бачила в Донецьку багато страшного. Щоб ці картинки покинули мою голову, спочатку треба побачити інші. Востаннє їздила 2016-го. Пробула тиждень, а відходила майже рік. Після того не могла спати й чути феєрверки. Мені поставили ще один діагноз – посттравматичний розлад.
Що робили в ту поїздку?
– Фотографувала окупований Донецьк. Ходила вулицями з камерою, щоб у Німеччині зробити виставку. Мене попередили: "Якщо твоє життя чогось варте, щоб ми тебе тут більше не бачили".
"Ксюша – це як запланована несподіванка. Йдучи з нею шукати пригод, можна бути впевненим в одному – вона буде вчасно вдома, щоб погодувати кроликів. Наче тендітна квітка, яка росте під лампою розжарювання, накрита скляним ковпаком, захованим у скриню, зачинену у сейф і закопану глибоко в землю, в місці без координат", –
Антон Власенко, 28 років, 3D-дизайнер
Робить більше, ніж наважаться попросити
– У Ксенії енергії на легіон. Відколи ми почали співпрацювати, моє творче життя пішло прогресивним шляхом. І не зважаючи на відстань, вона справляє емоційно-лікувальний ефект на друзів. Єдине, про що шкодую, – не познайомилися раніше, – каже ілюстраторка Катерина Дорохова, 35 років.
– Позаторік я акредитувалася на Франкфуртський книжковий ярмарок. Нервувала: інша країна, мови не знаю, їду сама. Але страхи зникли в аеропорту, коли Ксенія мене зустріла. Опікувалася мною, дбала, щоб я не загубилася та не пропустила жодної цікавої події. Зробити для людини більше, ніж наважаться попросити, – це про Ксенію Фукс.
3 
1
Коментарі