"Як сюди попав, усі російською говорили. Тепер на українську перейшли"

У Кагарлицькій колонії засуджені вирощують овочі й доглядають свиней

– Якби не колонія, цього села давно не було б, – біля 2-метрового бетонного паркану, яким обнесена Кагарлицька виправна колонія № 115 у селі Зікрачі на Київщині, зупиняє свій старенький велосипед 63-річний Віктор Усопенко.

Він приїхав із сусіднього села Слобода провідати тітку – сестру матері.

– У селі осталося 32 жителі. Всі вже старі. Газу немає, каждому треба дров на зиму заготовить. Добре, якщо у дворі є дід, шо може сокирою помахать. А як баба стара сама осталася? Хлопці з колонії таким помагають. Кому город перекопають, кому картошку посадять. Торік дід помер. Діти його десь у Росії, а тут даже не було кому яму на кладовищі вирити. Так заключонні викопали і труну на кладбіще віднесли. Тут же немає маніяків, грабіжників чи ґвалтівників. Сидять тільки ті, шо по неосторожності вбивство совершили. У жизні всяке бува, і од цього ніхто не застрахований.

Віктор Іванович заправляє в сині шкарпетки широкі холоші штанів, щоб не потрапили в ланцюг велосипеда. За кілька метрів махає на прощання.

Колонія – довга двоповерхова будівля з білої цегли. На подвір'ї ростуть високі сосни з бляшаними інвентаризаційними номерами, прикрученими шурупами до стовбурів. Біля клумби із зимоцвітами і хризантемами зупиняє бричку засуджений 53-річний Сергій. У нього чорне кучеряве волосся, білі рівні зуби, ямочка на підборідді. Білий в чорних яблуках кінь Сірко витягує шию і скубе траву на газоні.

– Я збив на смерть двох людей, – Сергій говорить тихо, дивиться в землю. – Того дня після роботи заскочив привітати друга з днем народження. За компанію випив грамів 100 коньяку. Сів за руль, бо треба було забрати дружину з роботи. На переході хотів проскочити на червоне світло. Коли помітив на дорозі двох дівчат, уже було пізно – об'їхати їх не міг і загальмувати не встиг. Через кілька годин померла одна, а наступного дня – друга. Їхніх облич і крику ніколи не забуду, сняться майже кожної ночі. Мені дали сім років, уже два відсидів. Тепер замість свого Lanos'а управляю бричкою. Вожу овочі і корм скотині на фермі. Робота неважка. Дуже хочеться сходити в кіно й попити зеленого чаю в якомусь кафе. Але перше, що зроблю, коли вийду на волю, піду в театр.

– А чого кроваті не застелені? Вікна чого зашторені? Кімната должна буть світла. Скільки можна повторять? Говориш одне, а він по-своєму робить, – вичитує начальник відділу комунально-побутового забезпечення 33-річний Руслан Поночовний днювального Віталія, 26 років.

У кімнаті для тривалих побачень чоловік квапливо застеляє простирадло на широкому двоспальному ліжку. Засовує подушки в наволочки і кілька разів підкидає їх у повітрі, щоб були пухкі. Кімната невелика. Крім ліжка, в ній письмовий стіл, шафа і два стільці. На стіні висить маленька картина з осіннім пейзажем. Поряд термометр, показує +19°С.

– Та нічого, не спіши так, – каже начальник. – Слєдующі відвідувачі заселяться через 2 години, ще встигнеш.

Віталій виструнчується біля дверей. Має орлиний ніс і великі карі очі.

– Купив машину і через півроку попав у колонію, – розповідає. – Піз­но ввечері повертався додому. Біля пішохідного переходу на дорогу вибіг п'яний чоловік. Коли вийшов з авто, він вже був мертвий. Себе винним не вважаю. Був не п'яний, їхав зі швидкістю 50 кілометрів.

Руслан Поночовний зупиняється і принюхується. Чути, як у кімнаті навпроти шкварчить олія на сковорідці. Пахне домашніми котлетами.

Побачивши фотоапарат, жінка у червоному оксамитовому халаті закриває обличчя кухонною лопаткою. На лобі – зморшки, у фарбованому каштановому волоссі – сивина.

– Мій син майже год назад збив хлопця на переході. Тоді ожеледиця була страшна, не зміг остановити машину. Збив людину, за це дали чотири роки. Півроку відсидів. Я до нього кожен місяць приїжджаю. Привожу щось домашнє – курочку, ковбаски чи котлєток. Саші тут нравиться.

На вулиці кремезний чоловік у чорній олімпійці лежачи піднімає перед грудьми 50-кілограмову штангу. На металевий стрижень нанизані підшипники й колісні диски від старих тракторів. Поряд валяються гирі з підшипників.

– Він весь час тут занімається, – розповідає головний інженер колонії Олександр Юрченко, 30 років. – Фотографіруваться не буде. Він двох дітей збив. Не хоче, щоб їхні батьки побачили його в газеті.

– За-го-ру-ль-ко! Іди поможеш хлопцям капусту в машину занести, бо без тебе не подужають, – кричить начальник городньої бригади Павло Санченко засудженому в чорній куртці й червоному картузі, що разом із чотирма чоловіками ножем зрізує головки капусти метрів за 100 від білої "Газелі".

Загорулько показує на коліно. Замість нього до Санченка біжить інший засуджений. Кілька разів перечіплюється через залишені в землі капустяні корінці. На бігу хапає мішок із овочами, з розгону кидає в багажник. Там майже все закладено картоплею і головками капусти.

– Хоч і холодно на вулиці, та начальник замерзати не дає, – представляється Олександром. На вигляд має років 35. – Капусту треба бігом зрізати, листя обібрати, у мішок скласти. А тоді тягнеш його на плечах до машини метрів 200. Який холод! Тут нам жарко, як у сауні.

Павло Юрійович тупцяє біля машини.

– Усі засуджені тільки за урожай і думають. Хочуть швидше все з поля зібрати, щоб у снігу не колупатися. Вже другий тиждень капусту збираємо, а кінця ще не видно. Садили її розсадою майже місяць. Воду привозили бочками. А тоді з відрами бігали, щоб кожну капустинку полити. Все прийнялося. Один із засуджених Олег тут вищий клас показував. Поки всі два рядки зроблять, він п'ять проходив.

Розказував, що в дитинстві його батьки гектар городу мали. Так він йому надоїв, що поклявся більше ніколи на землі не робить. Вивчився, зайнявся бізнесом і батькам запретив на городі горбатиться. Городину їм у супермаркетах купував і кожен місяць машиною привозив. А в колонії знов довелося за сапу й лопату братися.

– Бахіли вам давати? Чи у вас взуття чисте? – ветлікар колонії 36-річний Анатолій Бутенко відчиняє важкі дерев'яні двері ферми, де живуть 50 свиноматок із поросятами.

Підлога посипана вапном для дез­інфекції. Загороди чисті, вистелені свіжою соломою.

– Свиня виношує поросят три місяці, три тижні і три дні, – розповідає Анатолій.

Він у камуфляжних костюмі та бейс­болці. Рум'яний і круглощокий. Відчиняє скрипучі металеві дверцята. Ловить 2-тижневе порося. Свиня підводиться, рилом штовхає Анатолія в коліна і незадоволено рохкає.

– Через два дні після народження поросятам видаляємо зуби, щоб свиню не кусали. Як цього не зробити, вона їх кусатиме і рідше годуватиме.

За свинофермою біля побіленої вапном дерев'яної буди 47-річний Олег гладить під шиєю дворнягу Шахту. У неї чорна спинка й рудий живіт.

– Це я її тут приютив і такою гарною виростив, – натягує на очі коричневу спортивну шапку. Його синій ватник пахне пральним порошком, а чорні черевики припорошені пшеничною дертю. Він у колонії два роки, працює на фермі. – Тепер Шахта помагає корів із пасовища зганяти. По кругу за ними бігає і всіх до одної приводить.

Розповідає, за що потрапив до колонії.

– Повертався з роботи додому, і на повороті в мене врізалася машина. У ній їхали діти директора одного крупного донецького підприємства. На місці обоє загинули. Винні були вони, бо мчали на червоне світло. Але крайнім зробили мене. Я навіть адвоката не наймав, захищався сам – був впевненим у своїй правоті. Та нічого довести не зміг, бо в нашій країні правий той, у кого є гроші. На волі в мене дружина і троє дівчат. Рідко приїжджають, бо далеко. Але часто дзвонять. Почую їхні голоси, і зразу легше стає. До аварії 25 років працював у школі, вчителем трудового навчання. Недавно прийшов лист зі школи, що ждуть мене і тримають місце.

За свинофермою двоє чоловіків у 100-літровому закопченому казані на саморобній пічці готують пшеничну кашу для телят.

– Кашу варимо два рази на день, – каже львів'янин Володимир. Він – учитель фізкультури, відбуває покарання півроку. – Готується вона 3 години. Потім ще стільки ж холоне. Рідні не приїжджають, бо потреби немає. Кожен день з 17.00 до дев'ятої вечора вільно можу користуватися телефоном. Телята мене вже знають. Тільки появлюся з повним відром, у рядочок стають і мукають. Поки не погодуєш, не замовкнуть. Раз навіть пологи довелося приймати. Ветлікар поїхав у район, а корова вже лежить і телиться. Перерізав пуповину, телятко насухо витер і поклав у ящик із соломкою.

– То тепер, вуйку, як вийдеш, можеш гінекологом стати, – сміється другий чоловік, розмішуючи кашу в казані.

– Тут більше половини засуджених – східняки, – продовжує Володимир. – Як я сюди попав, вони всі російською говорили. Сказав їм: "Хлопці, ви ж запорозькі козаки. Треба нормальною мовою говорити, а не кацапською". Вони на українську зразу перейшли, а я тільки поправляв. Тепер кожного можна хоч на мовний конкурс відправляти.

В овочесховищі 43-річний Сергій перебирає картоплю. Велику складає у червоний мішок із сітки, дрібну – на купу. Від фотографа ховається за мішками.

– У мене двоє дітей: синові 8 років, а доньці – 4 місяці, – низько натягує чорну шапку. Руки ховає в кишені, в очі не дивиться. – Вони не знають, що я в тюрмі. Дружина каже, що поїхав у відрядження, повернуся за кілька років. Син спочатку вірив, а тепер думає, що я їх покинув. Якось по телефону сказав: "Пап, скажи правду. Ти собі нову сім'ю найшов?" У мене з повороту влетів син місцевого прокурора, на швидкості майже 200 кілометрів. Він був п'яний. Я наймав адвоката, але він нічого довести не зміг. Мене зробили п'яним, а його – тверезим. Засудили до семи років і виплатити сім'ї загиблого 100 тисяч гривень. Таку суму за все життя не зможу віддати. Тут тільки і розмов про те, що будемо робити, як вийдемо на волю. Майже всі кажуть, що зможуть знову сісти за руль, а я – не зможу. Кожна секунда на дорозі може кардинально змінити життя. І завжди в гірший бік.

80 відсотків сіли за кермо в нетверезому стані

Кагарлицька виправна колонія №115 у селі Зікрачі на Київщині діє 22 роки. Це – установа з полегшеними умовами утримання. Тут немає огорож із колючого дроту, вишок із автоматниками та озброєних охоронців. Нагадує гуртожиток, є 6-, 12- та 16-місні кімнати, лазня і спортивний майданчик.

У Кагарлику відбувають покарання вперше і за ненавмисні злочини. Майже всі 234 засуджені – винуватці ДТП. 80% із них сіли за кермо нетверезими.

Із державного бюджету колонію не фінансують. Торік вона отримала 350 тис. грн прибутку. Цьогоріч цю суму планують майже подвоїти.

Колонія має 1200 га землі. На 890 га сіють пшеницю, кукурудзу, ячмінь, сою, соняшник, садять помідори, огірки, баклажани, перець, картоплю, моркву, буряки й капусту. На фермі вирощують корів, овець, свиней та коней. У 20-гектарному ставку розводять рибу.

Підйом у колонії о 6.00. Після сніданку засуджені працюють до 17.00. Вихідних не мають. За роботу отримують 1250 грн зарплати. Із цієї суми вираховують податки і компенсації постраждалим. Щомісяця сплачують 400 грн за комунальні послуги та харчування. На руки отримують приблизно 500 грн.Через півроку засуджені мають право подавати прохання щодо проживання у селі разом із родиною. Слід надати довідку від власника будинку, який збираються орендувати, та письмову згоду дружини.– Зараз у селі живуть п'ять сімей, – розповідає начальник колонії Віталій Таран. – Вранці й увечері приходять у колонію, щоб відмітитися. Недавно оселився один дєдушка. Ми його Професором називаємо, бо викладав у КПІ, має науковий ступінь. Із першою дружиною розлучився, а в Зікрачах, працюючи в полі, познайомився з другою. Вона до нього з півроку на побачення бігала, а два місяці тому в колонії зіграли їм весілля. Все пройшло скромно – попили чаю з тортиком. Хоч умови в нас не дуже суворі, торік один хлопець намагався втекти. Його знайшли через кілька годин. Сказав, що захотів побачити свою дівчину. Йому до основного терміну додали півтора року.

Колонію опалюють дровами, за рік витрачають 350 "кубів". 2013-го за 1 млн грн купили обладнання для виготовлення паливних гранул із соломи.

Молоко розбирають за півгодини

Магазин, у якому торгують продукцією Кагарлицької колонії, в центрі міста на вул. Стадіонній, 2. Кілограм картоплі тут коштує 3 грн, морква і буряки – по 4, літр молока – 5 грн. Сир продають по 25 грн, сало – по 30, свинячий биток – по 55 грн. Перед обідом у крамниці черга.

– Поставили нижчі ціни, ніж на базарі, – розповідає керівник колонії Віталій Таран. – Покупці штурмують магазин із самого ранку. Як тільки відкрили крамничку, пішов подивитися. Попросив жінок у черзі: "Пропустіть. Я – керівник, хочу на вітрини глянути". Вони мені хором відповіли: "Не пустимо. Тут таких керівників повно".

Жінка у світлій куртці бере головку адигейського сиру, літр вершків, 2 кг сала, половину свинячої голови та дві ноги.

Кладе на касу 200 грн. Ховає в червоний потертий гаманець решту – 15 грн.

– Раз у два тижні затарююся. Із голови роблю сальтисон, а з ножок варю холодець. Сир тут тоже дуже вкусний. Мої внуки головку за день з'їдають. Жаль, що молока сьогодні взяти не встигла. Вже все розібрали.

Магазин працює щодня, крім понеділка, з 9.00 до 17.00. Але по обіді вітрини порожні.

×