Приставом Подільської поліцейської дільниці в Києві Петро Михайлов став 1872 року. Відтоді вважав, що на Подолі всі й за все мають йому платити. Адже зарплатню мав мізерну – 15 рублів на місяць. На ці гроші сім'ю не утримаєш, бо лише за дрова слід віддати 18 – за куб. А курка на базарі – рубль, гуска – рубль, кіло ?масла – так само рубль. Ну як ?прожити?
Дефіцит сімейного бюджету Михайлов долав так. Зранку вирушав на Житній базар, розташований на підконтроль?ній йому території. За собою вів конячку, запряжену в чималенький возик. І доки не наповнював його доверху городиною, фруктами, сиром, сметаною, м'ясом, ковбасою, горілкою, цукерками, не заспокоювався. Та й навіть коли вже нікуди було класти, хапав гусака чи півня й ніс у руках. Грошей ніколи не платив. Якщо ж якась безголова торговка заходила до поліцейської дільниці по розрахунок, Михайлов обурювався:
– Ти з розуму зійшла! Хіба не знаєш, що пристави не платять? – супив брови й тупав ногою.
Перелякана селянка тікала.
Інколи пристав відряджав підлеглих йому городових на засідку. Про затри?ман?ня злочинця не йшлося. Поліцейські чекали, коли сусідньою вуличкою повертатиметься з пасовиська худоба. Отоді треба було вискочити із засідки й загнати корів на подвір'я дільниці. Далі пастух біжить до господарів худоби. У дільниці їх зустрічає Михайлов і вимагає викуп. Торгуватися? Собі дорожче, бо час доїти корову. І не було, щоб подоляни не заплатили.
Ловіння кишенькових злодіїв Михай?лов теж перетворив на прибутковий бізнес. От приводять до дільниці схопле?ного на гарячому. Поряд схвильований потерпілий.
– Красти надумав? – гримає пристав на злодія. – Та я тебя до Сибіру відправлю, каналья! На каторзі згною! Хлопці, обшукайте його.
Поліцейські нишпорять, але кишені кра?дія порожні. Бо всі гаманці й годин?ники, які він поцупив протягом дня, уже вміло перекинули до своїх кишень.
– Що це означає? – обертається Михайлов до ошелешеного потерпілого. – Ви оббрехали невинну людину!
Збитий із пантелику, той щось лепече. А пристав "наїжджає" далі:
– Запам'ятайте: на моїй дільниці не існує злодійства. Я зобов'язаний допитати вас і встановити вашу особу. Пройдімо до кабінету.
Там, за закритими дверима, відбува?ється інша розмова.
– Ти оббрехав людину. Він тобі цього не подарує. Він тебе по судах затягає. Знаєш, скільки дають за брехню?
– Що ж робити? – хапається за серце потерпілий.
– Відкупитися.
Починається торг. Михайлов уперто збіль?шує суму, мовляв, інакше той доб?ро?дій не згодиться, а потерпілий збиває ціну.
– Гроші залиш мені, – наказує пристав, коли доходять згоди, – спробую сам його вмовити. Можеш іти, тільки більше не оббріхуй людей.
Далі Михайлов кличе до себе крадія й кричить, що наступного разу не буде його захищати. Той просить повернути йому хоча б один гаманець.
– Що? – обурюється пристав. – ?Вернути речові докази? Не маю права. Геть звідси!
А тоді починається розподіл добра: половину Михайлов забирає собі, решту ділять підлеглі.
Киян обурювало не те, що пристав брав хабарі – це видавалося нормальним. Бо що то за влада, яка не бере? Люди бунту?валися, що Михайлов не знав міри й обдирав до останньої копійки. Посипа?лися скарги. Здирника звільнили через 10 років служби, 1882-го. Слідство вели свої ж київські поліцейські. У руки правосуддя вони віддали колегу 1886 року.
Суддя запитав, що спонукало пристава брати хабарі.
– Не хотів кривдити людей, що приносили подарунки, – пояснив той.
Тож суд визнав винними городян, які несли підношення. А Михайлова відпустив. Щоправда, на роботу в поліцію його більше не взяли
3 
1
Коментарі