Найпідготовленішими до роботи в умовах повномасштабної війни виявилися хірургічна база й екстрена допомога.
У медзакладах, що мали хірургічні відділення, було краще медичне забезпечення, наявні системи резервного живлення, більша мобілізація та згуртованість персоналу. Керівники медичних закладів основними викликами для національної системи охорони здоров'я називають відсутність планування та алгоритмів дій на всіх рівнях, дефіцит кваліфікованого персоналу. Зокрема, в результаті переміщення медичних кадрів в інші регіони, за кордон. Також неготовність персоналу до роботи в умовах надзвичайних ситуацій і воєнних дій.
Протягом останніх пів року проблеми забезпечення медичними послугами у великих містах, обласних центрах майже немає. Цьому сприяли централізована робота з логістикою забезпечення ліками, повернення персоналу на робочі місця. Чого не скажеш про районні лікарні, центри первинної медичної допомоги, а тим паче про центри здоров'я (раніше – ФАПи. – Країна). Найбільші труднощі – у звільнених регіонах. Там бракує персоналу, обладнання, яке частково чи повністю вкрали й вивезли російські окупанти. Є руйнування інфраструктури населених пунктів, зокрема лікарень. Це ускладнює доступ до медичної допомоги місцевому населенню, серед якого є високий відсоток людей із хронічними хворобами.
Брак профільних лікарів був великою проблемою галузі охорони здоров'я ще до повномасштабної війни.
Особливо кризова ситуація склалася з лікарями районного рівня для медичних закладів, що надають первинну та вторинну медичну допомогу, які передано на рівень районних, сільських, селищних, міських територіальних громад.
Фінансова спроможність областей, районів, територіальних громад різна. І це вплинуло на можливості утримання закладів, матеріальне оснащення, забезпечення належної діагностики, наявність міждисциплінарної команди професіоналів, яких можна залучити до консиліумів. Також виникала заборгованість по заробітній платі. Усі ці фактори значно впливають на концентрацію досвідчених спеціалістів у медичних закладах.
Щодо сімейних лікарів, то їх вистачає. Тим паче тепер, враховуючи скорочення населення внаслідок війни та вимушеної міграції. Більшість лікарів, які виїхали за кордон на початку повномасштабного вторгнення, повертається в Україну, на відміну від пацієнтів. Адже лікарю знайти кваліфіковану роботу в іншій країні набагато складніше.
Реформування сфери охорони здоров'я в Україні ще не завершилося. Великою проблемою є відсутність стратегічного планування.
Усе, чого торкався державний менеджмент, відбувалося повільно й часто втрачало актуальність на момент реалізації. Тепер більшість закладів фінансово стабільна. Бо створили запаси медикаментів і витратних матеріалів, немає боргів по зарплаті, кадровий склад зберегли, наскільки це можливо. Тобто системного дефіциту немає, але багато питань забезпечення вирішується не централізовано, а через волонтерів і на особистих контактах. Це вже не робота на реформування системи, а індивідуалізовані рішення, що не впливають безпосередньо на впровадження реформи.
Зміни мають торкнутися і щорічної невизначеності стану закладів охорони здоров'я у зв'язку з необхідністю щорічного підписання договорів з НСЗУ. Також вимог до специфікації (за наявності лікарів окремих спеціалізацій), конкретизації умов, що постійно змінюються. Через це медичні заклади перебувають у стані постійної невизначеності щодо подальшої долі на наступний рік. Така неможливість планувати майбутнє не кращим чином впливає на стратегічне планування розвитку, пріоритетні цілі конкретної установи.
Міграція пацієнтів усередині країни та несвоєчасна реакція системи охорони здоров'я на це шляхом перебудови маршрутів, релокації специфічних відділень (діаліз, онко, гематологія, радіологія) є викликом для майбутнього планування.
Не врегульовано питання щодо збалансованості системи. Зокрема, в розрізі переселення в центр і на захід України великої кількості населення, якому потрібно надавати медичну допомогу. Це теж свідчить про роз'єднані гілки ухвалення рішень: влада, департаменти охорони здоров'я, донори, неприбуткові громадські організації, благодійні фонди. Вони створюють метушню, навіть можуть дублювати функції одне одного.
Продовження реформ та, головне, адаптація пакетів медичних послуг під нові реалії є саме тими завданнями, які необхідно вирішувати вже тепер для формування якісної й ефективної системи охорони здоров'я після перемоги України. Окремо варто відзначити необхідність реформування медичної освіти й повернення Єдиного державного кваліфікаційного іспиту з обов'язковою англійською мовою та міжнародним іспитом з основ медицини. А також зробити акцент на важливості інтеграції приватного сектора медицини в національну систему охорони здоров'я.
Наприкінці березня новина про запровадження електронних рецептів викликала неабиякий резонанс у суспільстві. Я позитивно ставлюся до цього рішення. Самопризначення ліків є великою проблемою, яка руйнує й без того крихке здоров'я населення. Неправильне призначення препаратів, що його зробив не лікар, а сам пацієнт, загрожує побічними наслідками, виникненням патологій або зловживанням медпрепаратами. Електронний рецепт також забезпечує конфіденційність, що зменшує ризик помилок та ускладнень під час лікування. Інформацію не записують вручну, вона проходить через систему електронної медичної документації. Однак громадянам треба буде переконатися, що конкретна аптека має доступ до електронної системи та може обслуговувати такі рецепти. Також подбати про захист від несанкціонованого доступу.
За рік побачимо позитивні наслідки запровадження електронних рецептів. Потрібно дати державі трохи часу, щоб налагодити цей підхід. Колись боротьба з тютюновою залежністю за 10 років посприяла падінню вживання тютюну на 36 відсотків. Вірю, що цей феномен зможемо екстраполювати й на інші правильні для суспільства речі. Особливо ті, що стосуються збереження життів українців.
1 
1
Коментарі