Боксом почав займатися завдяки батькові. Він привів до секції. Якось мене дуже сильно вдарили під час тренування. Хотів покинути ринг. Але батько сказав: "Ні, будеш займатися, доки не станеш хоча б кандидатом у майстри спорту". Щоранку будив мене, змушував робити зарядку, качати руки, тренувати реакцію.
Батько говорив: "Битися на вулиці не маєш жодного права". Сам був м'якою людиною. За професією - художник. Служив у Кронштадті, пройшов війну. Дев'ять разів потрапляв у полон, вісім разів його ловили.
Кувалдою заганяти пеньки в землю змушував тренер. Гуляли парком, шукали пеньки. Я думав, навіщо це мені? Потім зрозумів: при таких навантаженнях прекрасно працює спина.
Підлітком захоплювався Валерієм Попенченком. Боксер надзвичайної сили волі та бажання. Колосальна працездатність. Бив з-під руки, був дуже технічний. Став олімпійським чемпіоном.
Бокс - не жорстокий вид спорту. Просто на рингу сходяться два бійці. Кожен намагається перемогти, переграти суперника тактично. Так само, як, наприклад, у фехтуванні. Після фінального гонгу обіймаються. Жодних образ на суперників не мав. Якщо я програв, значить він краще підготувався, мені треба більше пахати на тренуваннях. Ну, які образи?
До своїх ворогів я жорсткий. Їх небагато, людини чотири набереться
Свій перший офіційний бій програв у 14 років. Був дуже скутий на рингу, не впорався з хвилюванням.
Перед поєдинками погано спав. Крутився в ліжку по 2-3 години, прокручував у голові, як вестиму бій. Але ніколи не "перегорав".
Лівою рукою бив навіть сильніше, ніж правою. Завдяки тому, що в дитинстві "підтягував" ліву руку, гантелі нею тягав.
Інколи перед боями читав книжки. Джека Лондона усього проштудіював.
Я знав, що Теофіло Стівенсон високий, під 2 метри, олімпійський чемпіон. Бачив його по телевізору й ніколи не думав, що боксуватиму проти знаменитого кубинця. Почав бій із розвідки. Я майже завжди так робив. Треба відчути суперника. Зрозумів, що можу ухилятися від ударів. З другого раунду він почав атакувати, я ухилявся й миттєво проводив контрвипади. Стівенсон у мене практично не влучав. Я ж діставав його й у ближньому бою, і з середньої дистанції.
Перший раз переміг Стівенсона за очками. Стоїмо після бою - я, він та рефері. І були сумніви, чию руку піднімуть як переможця. Троє з п'яти арбітрів віддали перемогу мені.
Куба здалася мені дуже бідною. Ходили по магазинах, там нічого не було. Та і грошей було мало - 20 чи 30 песо (1973 року песо дорівнював радянському рублю. - "Країна"). Кубинці дивилися на мене - зупинялися, тицяли пальцем, аплодували. Повітряні поцілунки надсилали.
Ніякої "зіркової хвороби" після перемоги над Стівенсоном не було. Апломб мені ще в дитинстві "випалили" батьки. Мати могла в ніс дати, коли бачила, що мене не туди повело. Вона - естонка, з крутим характером була.
До своїх ворогів я жорсткий. Їх небагато, людини чотири набереться.
У житті перемагає той, у кого є прагнення до цього.
Без поразок перемог не буває. Але впасти завжди треба так, щоб міг підвестися.
Брати Клички - хороші хлопці. Та я не назвав би їх найсильнішими в історії боксу. Зараз просто немає конкуренції у надважкій вазі. Віталія Кличка, можливо, через сотню років пам'ятатимуть як депутата, а не як боксера.
Не розумію боксерів, які виходять на ринг після 40. Таких, як Рой Джонс, Евандер Холіфілд. Іти треба вчасно. Коли відчуваєш, що вище голови не стрибнеш. Це не слабкість, це - розумне рішення.
Класика боксу - бій між Мохамедом Алі та Джо Фрезером у 1974 році. Алі сім раундів давав супернику себе бити, виснажив його, а потім узявся за справу сам.
Моє головне неправильне рішення в житті - раннє одруження, у 24 роки. Зате з нинішньою дружиною Мариною 30 років живемо душа в душу. Вона - мій друг, мій працівник, мій світ. Мені приємно зранку зварити їй каву. Дружина називає мене "мій маленький", а я її - "ластівка".
Мій ідеальний вечір - сидіти й спілкуватися з дружиною
Пішов з боксу в 27. Хотів стати масажистом у збірній. Не склалося. Працював вантажником, потім у барі адміністратором. Заробляв 100-120 рублів на день. Інженер стільки мав за місяць.
На вулиці, в метро мене досі впізнають.
Маю два боксерські клуби - в Митищах та Хімках. Треную хлопців безкоштовно - так наш священик благословив. А тренерам зарплату платить мій друг.
Шкодую за радянськими часами. Міг дозволити собі кожні 22 дні літати з Москви до Магадану, додому. А зараз немає грошей, щоб відвезти учнів на змагання.
Я нічого не боюся. Можу своїми руками все зробити. Вмію шити, в'язати, рубати дрова, в електриці розбираюся. Дома все роблю сам.
Мій ідеальний вечір - сидіти й спілкуватися з дружиною.
Своїх дітей не маю. Але не дуже засмучуюся, бо вистачає "банди" в боксерському залі. Інколи так втомлюєшся з ними, що думаєш: слава Богу, що у самого дітей немає.
Соромно буває, коли щось грубе скажу дружині. Потім думаю: ну навіщо? Доводиться вибачатися.
4 
1
Коментарі