"Український патріот визначається не по крові, а по духу"

Майже 20 років я працював стоматологом. Але давно забув про бормашину і з'їв зуби на політиці.

До роботи нас долучали змалечку. Старший брат пас коней – це було у пріоритеті. А мені дісталися вівці.

Курити я пробував ще геть малим – у городі серед картоплі. Скрутив цигарку, запалив. І раз – наді мною тато. Стоїть і сміється. Він мав кудись їхати. Я любив, коли мене брав із собою. Цього разу сказав, що їде сам. Так покарав.

 

У нас у селі влади совєцької ніхто не сприймав. Усі розуміли, що це вороги, загарбники.

У червні 1945-го в село приїхав загін НКВД і приглядається. Ніякого трусу не проводили. А трохи згодом ідуть із каністрами. Деякі будинки обливають і підпалюють. Вони отримали інформацію, що це хати воїнів Української повстанської армії. Сусідам гасити дозволяли. Господарям – ні. Спека. Багато хат було під соломою. Вогонь летів на сусідні. П'ята частина села вигоріла вщент.

У першому класі не міг второпати, як почати читати. Брат із батьком сварили. А мати присіла до мене, почала вчити по складах. І за один раз навчила.

Раз на уроці вчителька підійшла до вікна й заціпеніла з відкритим ротом. Ми, діти, як горобці, всі повискакували на підвіконня й побачили страшну картину: на шкільному подвір'ї біля сарайчика, де дрова складали, лежали нерухомо троє мужчин-підпільників. Поряд була цегла для ремонту школи. Солдати брали ту цеглу й розбивали чоловікам голови. Один із них був батьком моєї однокласниці. Жахлива картина. Вони вже були в коматозному стані. Їх навіть не дострілювали, а от так по-садистському добивали.

Самвидавом почав цікавитися студентом. Переклав працю Андрія Сахарова "Роздуми про мир, інтелектуальну свободу та прогрес". Бачив недолік у тому, що в дисидентському русі немає політичної складової. Почав писати статті на політичну тематику. Критикував тодішню владу. Мав псевдонім – Максим Сагайдак. А паралельно писав "Етноцид українців у СРСР".

Узимку 1971–1972 років пішла хвиля репресій. Масові арешти, позасудові переслідування, позбавлення роботи, відрахування з вузів. В'ячеслав Чорновіл редагував і випускав "Український вісник". І ось його заарештовують. Випуск обірвався на шостому числі. Для КДБ це серйозна перемога була б. Я розумів, що треба показати, що їм це не вдасться. Випустив спарене 7–8 число журналу. На титульній сторінці написав: "Видається нелегально на окупованій території України".

Щоб передати випуск за кордон, треба було знайти людину. Намагався домовитися зі знайомими, які мали серед емігрантів родичів або друзів. Але ті боялися. Випадково відгукнулася студентка з Нью-Йорка Ганна Кук, перевезла. Згодом "Вісник" видали у "Смолоскипі". І "Радіо Свобода" весь 1975 рік, передавало з нього невеликі уривки. Це була перемога!

Послав знайомого по друкарську машинку до Москви. В Україні небезпечно було купувати, неважливо де – чи на барахолці, чи в магазині. Вичисляли.

Машинки вдома не тримав: клацання ж чути, могли здати органам. Ми мали квартири, де зберігали самвидав і друкували вночі. Вдень працював із бормашиною у стоматологічному кабінеті, а вночі – на друкарській машинці. Береш шість закладок паперу, останній – цигарковий, який ледь можна було прочитати, і друкуєш. А потім розповсюджуєш.

Народження дитини омолоджує. Не відчуваєш свого віку. Коли діти малі – це казка.

Я дружині казав, що колись мене пов'яжуть. Ми завжди були готові. І це була правильна тактика. Готував сім'ю до того, що після ув'язнення люди можуть дистанціюватися, вдавати, що нас не знають. Бо страх – найбільша зброя комуністичної імперії. Страх цей метастазами вилазить і донині. Особливо у старшого покоління.

Заарештували мене 31 березня 1980-го. Усвідомлював, що мені світить максимально. Так і сталося. Дали сім років таборів суворого режиму та п'ять років заслання.

Мої добрі знайомі – зі Львова, українці, інтелігенти – ­хором усе розказали: хто, як і де їм давав заборонену літературу. Не тому, що хотіли мене здати, а з переляку.

Слідство тривало трохи більш ніж пів року. Я нікого не видав.

Закритих судів у Совєцькому Союзі не було. Усі суди над політв'язнями були відкриті. На дверях у залі суду стояв підполковник Сінкевич у синіх окулярах і дивився, хто має прийти в зал. Усе розіграно як по нотах.

Коли я їхав у вагонзаку, в Києві з вікна побачив "Родіну-Мать". Для мене це найкращий пам'ятник: мужня жінка показує москалям меча. То було єдине приємне враження дорогою на Урал.

Кожна калорія – на вагу золота. Мінімум рухів, максимально зменшити точку контакту поверхні тіла до холодної поверхні. Скручуєшся калачиком, ноги до підборіддя, руки в рукави – й камінчиком, слимачком лежиш і не рухаєшся. Організм втрачає менше тепла. Усе, що є, треба зберегти для серця, щоб не зупинилося.

Коли їхав додому, на скелеті теліпалася шкіра, десь рік м'язи відростали.

Значно важче переносив холод. Найчастіше у відвідувачів карцеру було запалення нирок. Бо людина лягає на дошки, жирової прокладки нема, а нирки чутливі. Тому я навчився й іншим радив: якщо лягаєш на дошки, треба підкладати руки під поясницю, під нирки, щоб була теплоізоляція. У жодному разі не робити руханки, бо організм виснажений. Багато хто рухався 15 хвилин, ставало тепліше, й це допомагало заснути. Але це неправильно. Бо це серйозна витрата тепла й калорій, а їх треба берегти, щоб серце не лупануло.

Посилок я ніколи не отримував. Побачення в мене було єдине – першого року. Сім років я не бачив дружини та дітей.

Життя мене добре крутило й гартувало волю. Але я вух не опустив.

Ніяка медицина, ніяка наука не знає, на що здатен організм. Генетика, звісно, має значення. Але головне – воля.

 

Система КДБ була спрямована на те, щоб людину перевиховати чи зламати. Якщо людина піддавалася, то їй, як ослику, давали трошки сіна, а трошки били батогом. А якщо осел упертий, то для нього – тільки батіг.

У лютому 1987-го повернувся додому. Дивували українці, які вірили в Горбачова. Розумів, що стало легше дихати й це треба використовувати. Закликав однодумців розкручувати роботу. Ми створили Українську Гельсінську спілку.

Підготовка до виборів почалася 1989-го. Випускали газету, яку друкували у Прибалтиці. Зустрічалися з людьми на підприємствах, мітингах. У той час мене тричі заарештовували. Утретє повинен був відсидіти домашній арешт і заплатити величезний штраф – тисячу рублів. Не виконав, бо не визнавав тодішньої влади.

1990-го став народним депутатом. До Верховної Ради прорвалася частина альтернативних українських політиків. На підготовчій нараді нам роздали проєкт союзного договору й інші маразматичні документи. Я взяв слово: "Нам роздали документи, але завдання новообраної Ради інше – підготувати відновлення незалежної Української держави". Думав, комуняки засвистять мене. Але ні. У них був шок.

Я спокійний за пройдений шлях, що не зійшов із рейок. За себе не боявся. Боявся за спільників. Не знав, чи витримають.

Ранок 24 серпня 1991 року зустрів у камері Лук'янівського слідчого ізолятора. 14 листопада 1990-го Верховна Рада позбавила мене депутатського імунітету, дала дозвіл на арешт. Сфабрикували кримінальну справу про так званий напад на працівника міліції в підземному переході на Хрещатику. Влада знала мої погляди і вважала, що треба зі мною щось робити. Мене то відпускали, то забирали до камери протягом дев'яти місяців.

За незалежність ми дорого заплатили. І ті, хто кажуть, що вона впала з неба, – або циніки, або дурні.

Хотілось би бачити нашу державу у кращому стані і спричинитися до того. Тому є підстави для тривог, роздумів, певних сумнівів. Але стратегічно я оптиміст. Ніколи людина не має замикатися на тому, що "якщо мені не доведеться бачити, то мені все одно". Ні, мені не все одно, буду з того світу дивитися, але мені не однаково, як казав Шевченко.

Найбільше пристосуванців породжують тоталітарні режими. Влада змушує іти на конфлікт зі своїм сумлінням і завойовувати нормальні умови для життя. Пристосуванство не завжди перетворювало людей на колаборантів. Колаборанти – ті, хто вірно служили окупаційній владі. Сьогодні вони всередині України воюють гласно чи негласно проти неї.

Я хочу вільної держави. Дожив наче до неї, але це ще протодержава. Україна повинна бути наймогутніша в Європі й одним із найпотужніших суб'єктів міжнародної політики. Має всі потенційні можливості для того – від інтелекту до людського фактора.

Український патріот, український націоналіст визначається не по крові, а по духу.

У світі нема друзів між державами. Є інтереси. Інтереси Росії – знищити українців, інтереси французів, німців і всіх інших – використати українців тією чи іншою мірою. У німецьких інтересах – щоб українці не заважали ґешефту з Росією – заробляти на тому колосальні бабки, будувати Північний потік. Наші пігмейчики на Банковій повинні це розуміти.

Ми маємо грати на геополітичній арені не в шашки, а в шахи. Коли хтось говорить, що ключі від миру в Україні – в Москві, я кажу, що ключі від розпаду Росії лежать у Києві.

Найприкріше розуміти, що ми втрачаємо час. Бо час – найдорогоцінніша річ. 1990 року ми не змогли скористатися історичним моментом, коли можна було зробити швидкі зміни. Але я вірю, що Україна стане найпотужнішою державою Європи, регіональним лідером. Це наша мета.

Україна – це місце, де можна збудувати рай на землі. Тільки треба не хотіти халяви, не роз'їжджатися світом, а працювати тут.

Шануйте й любіть свою державу й за будь-яких обставин захищайте її. Ми обов'язково переможемо сили зла, бо така наша історична місія.

Матеріал укладено на основі інтерв'ю Степана Хмари "Газеті по-українськи", журналу "Країна" і сайту Gazeta.ua

×