"У нас немає права на втому від війни, воно не записане в Конституції. Там є право на незалежність"

Прожив недаремно. Всі мої ідеї починають здійснюватися.

Мав необережність сказати після вручення Шевченківської премії, що моя біографія – частинка біографії України. Це було трохи нескромно, але відповідало моєму розумінню. Якщо ти прилучився до біографії народу, тобто став на захист його, то, може, й маєш право таке заявити.

Хотів бути талановитим, розкутим, мати успіх. Але не дуже складалося. Та не відчуваю заздрості ні до кого. Прийняв позицію: який є – такий є, що зі мною має бути – те й буде.

Від влади не сподівався й не чекав похвали. Моя поезія була опозиційна. Мене виховали патріотом, тож так і писав.

 

Знаю свій родовід до XVI–XVII століття. Його дослідив однофамілець, журналіст Любомир Калинець. Якби не мав іншого заняття, вивчив би рід глибше.

Наче крізь сон пам'ятаю, як у 1940-х до тата приходили німці. Потім мене віддали на село до маминої бабці. До нас часто навідувалися з обшуками кагебісти. Чув, як під селом виявили криївку, в ній стрілялися повстанці. Серед них були мої родичі.

У Ходорові кагебісти виставляли тіла повстанців на вулицях. Чекали, що прийдуть родичі й упізнають. Хто себе видавав слізьми, висилали в Сибір. Тоді мені здавалося, що так і має бути.

Батьки завжди були відкриті зі мною. Розказували, що Ленін і Сталін – кати. Водили до церкви, якийсь час прислуговував.

"Ти не журися, Зеню, буде Україна, я буду міністром іноземних справ. Ігоря заберу до Києва, і все буде добре", – казав матері її брат Андрій. Вчився у Львівському університеті, знав кілька мов. 1941-го совіти закатували його в тюрмі на Лонцького. Бабця від горя ледь не кинулася під потяг.

Ловлю себе на думці, що мало в батьків запитував.

Носив маску комсомольця і тихцем читав літературу, за яку судили, писав вірші, за які саджали.

Радянцями були або кретини, або люди, які вперто відмовлялися розуміти, що діється навколо.

Система намагалася мене перевиховати. Але спробуй змінити людину, яка з дитинства знає своє. Єдине, що залишалося, – знищити мене. Частково їй це вдалося.

Львів спершу був мені чужий. І зараз мені тут не надто комфортно. Хотів би жити у спокійнішому місті. Але без Львова не можу.

Завжди знав, що мене посадять. До арешту був готовий. Навіть відчув той день. Прокинувся і зрозумів: сьогодні. Єдине, чого боявся, щоб Дзвінку не забрали в інтернат. Цим спекулювали. Але при живих бабах і дідах такого зробити не змогли.

Не маю на совісті такого гріха, щоб я когось із друзів здав чи закопав.

Знав, що Україна буде незалежною. Рано чи пізно. Єдине, чого хотілося, – прискорити це. Працював, щоб пробудити наш затурканий народ і воскресити його до політичного незалежного життя.

Не буде української мови – не буде країни. Формула проста, а межа тонка.

Незалежності без крові не здобути. Коли 1991-го все сталося мирно, подумав, що української крові вже й так було вдосталь. Тепер розумію, що ні.

Росії потрібна наша історія. Без неї вона не може бути імперією.

Правда на нашому боці, тож мусимо перемогти.

Багато людей в Україні хочуть ще одного Майдану. Говорю таким: подібними діями ви дасте підстави для Путіна. Хоча теперішньої влади не любимо, мусимо її підтримувати.

Від війни завжди втомлюються. Байдуже, два чи вісім років вона триває. Але в нас немає права на цю втому, воно не записане в Конституції України. Натомість маємо право на незалежність. Воно дає нам підстави триматися. Я ж втоми не відчував.

Маємо виховати покоління, яке нічого не боятиметься.

Бога людиною уявляють прості люди. А Бог – це справедливість.

Я вже такий старий, що часу довго думати про смерть не маю. Немає товаришів, немає всього того, що мене оточувало. Живу, як сирота, нема до кого звернутися, щоб зрозуміли. Не дуже й хочеться такого життя.

Дружба – духовна спорідненість, братерство. Відчуття близькості за всіма вимірами. Дружина була моїм другом. На всі питання мали спільну відповідь.

Кохання – це непостійна акція любові. Але в певних моментах воно існує.

З Іриною познайомився на літературному гуртку в університеті. Перед тим наші вірші публікували в одному журналі. "Покажіть, де той Калинець", – сказала. Одружилися через два роки.

Ірина шість років відсиділа в Мордовії, а я свої шість – на Північному Уралі. Щомісяця писали по два листи – одне одному й доньці в Ходорів. Останні три роки провели разом у засланні. Раз навіть донька до нас приїжджала.

Тяжко без Ірини. Вперше нас розлучили табори. Вдруге – смерть.

Ми були гнані весь час. Не могли собі дозволити розкоші мати більше дітей.

Здається, досі пам'ятаю, як уперше взяв доньку на руки.

Із дітьми розвиваєшся. Вони іноді ставлять такі запитання, до відповіді на які треба довго готуватися. Дивують і безперестанку тішать.

Писати почав у школі. Дитячі віршики. Зберігаю їх, але видавати не беруся. В університеті почав аналізувати свою поезію, щоб не була примітивна й не залежала від віку. Тоді вона й почала розвиватися, ставати несподіваною.

В натхнення вірю. Бо коли його не було – не писав. Коли приходило – писав, де випадало. Жодних умов не шукав, аби лише задум був.

Пробував писати прозу – не дуже вдавалося. Єдине, що видав, – повість, якої не закінчив у тюрмі.

Коли вийшов на волю, сказав собі, що більше не писатиму. Через дев'ять років видався такий хороший літній день, що страшно закортіло щось зробити. Взявся перекладати Єжи Герасимовича. Потім дізнався, що того дня він помер.

Писати для дітей не припиняв ніколи. До такого владі не було діла.

У скруті завжди люди шукають щось, що їх тримає в надії.

Не можу чекати, доки хтось мене надрукує. Видаю власним коштом своє й Ірини. Маю обмаль часу.

Читання дає все. Звідки ще можна набратися знань, якщо не з книжки? Звісно, є телевізор, інтернет. Але чи легко там знайти правду? А книжка – основа.

Почуваюся молодим. Не знаю, як так сталося, що тіло постаріло. Інша річ, що не завжди розумію погляди молоді. Але ж це нормально.

Маю біду з ногою. З дому виходжу рідко, на пів години, тримаючись під руку. На деруни або "на каву", хоча п'ю лише чай.

Я вже не такий романтик, який був у юності. Та ще є надія, сподівання на романтику інших, з чого маю втіху.

Хочу себе бачити збоку. Інколи це вдається – і прикро буває за себе. Перебудуватися вже немає ні часу, ні сили, ні здоров'я.

Ідеї великих людей є стовпами, що підпирають українське небо. Було б добре, якби Україна звершила свою національну побудову. Тоді можна буде підперти її й іншими стовпами – пов'язаними з космосом. Щоб ми говорили, що Україна є в небі, утверджена у світовому обширі.

Хочу відійти в тінь. Хай молоді говорять, я своє вже сказав.

×