Події 2016 року розвиватимуться між двома крайніми сценаріями – поглибленням революції або контрреволюційним реваншем, – вважає історик Ярослав Грицак
Що ви як громадянин України очікуєте від 2016 року?
– Ви питаєте мене як громадянина, а я відповім як історик: життя істориків було би набагато легше, якби історія розвивалася рівно по роках. Скажімо, якби війни починалися 1 січня, а закінчувалися 31 грудня. І прокинувшись 1 січня наступного року й поглянувши на календар, ми з полегшенням сказали б: "Слава Богу, нині за календарем – кінець війни".
Тому, коли питають, чого чекаю від 2016-го, почуваюся незручно: історія не діє за роками. Окрім того, перспектива Нового року наштовхує на оптимістичний тон. Бо десь глибоко в душі віримо в чудо ініціації: мовляв, із 1 січня обов'язково почнеться щось нове, і "все буде добре". Що мав би сказати історик, якби його 31 грудня 1913-го запитали – що ви очікуєте від 1914-го?
Знаю лише одну подію, яка точно станеться 2016 року і яка може суттєво вплинути на світ узагалі й на Україну зокрема. Це вибори американського президента. Вісім років президентства Обами може й були добрими для США, але в зовнішній політиці стали катастрофою. Він переніс центр уваги на "азійських тигрів" (Сингапур, Гонконг, Республіка Корея, Тайвань. – "Країна") і Близький Схід, вирішивши: Європа перебуває в безпечній зоні й може давати собі раду сама. Україна стала однією з головних жертв цієї політики. Тому маю надію: хоч би хто прийшов до влади в Білому домі – може, за винятком Трампа (Дональд Трапм – мільярдер, продюсер, телеведучий. Балотується на президента США 2016 року. – "Країна"), сердечного друга Путіна – гірше для України вже не буде, бо далі нема куди – може бути лише краще.
І все-таки: чого ждете від найближчого майбутнього?
– Хочу, щоб Україна перетворилась на відносно заможну й нудну країну середнього класу, де люди не пам'ятають прізвища політиків хоча б тому, що ті не заважають їм жити й не влаштовують шоу з киданням склянок. Розумію, що ні 2016-го, ні навіть у найближчі п'ять років цього не станеться. Хоча б тому, що маємо сусіда, який ніяк не може лишити нас у спокою. Тому навіть на закінчення конфлікту на Донбасі 2016-го чекати марно, бо ця війна – надовго.
Єдине, що можу реально очікувати: щоб Україна почала нарешті рухатися шляхом радикальних реформ. Для цього зараз є всі умови, окрім одної – волі політичного класу. Вірю, однак, що цю умову можна створити: примусити політичний клас "жити по-новому" тиском знизу. А якщо не вдасться, то змінити його – тим самим тиском знизу.
Так чи інакше треба творити тиск знизу. І якщо це не вдасться, то у сучасній українській ситуації потрібно буде винити не лише тих, хто при владі, – а й нас самих – активних членів суспільства. Включно з тими, хто пише до журналу "Країна" і хто його читає.
У чому зараз основна сила й основні слабкості України та українців?
– Головна слабкість – у слабкості держави. Вона балансує на межі крихкої держави (fragile state) і держави, яка не вдалася (failed state). Ця слабкість почалася не нині. І навіть не за Майдану. Вона почалася за Януковича, коли той позбавив державу її головної монополії – на насильство, віддавши це право тітушкам. Він створив умови, коли важливі рішення щодо України приймалися поза її межами. Революція скинула Януковича, але не скасувала ці умови. З тією різницею, що тепер рішення приймають не в Москві, а в Берліні та Вашингтоні.
Як прихильник європейської інтеграції можу втішатися бодай тим, що накази йдуть із Заходу, а не зі Сходу. Але як для людини, що збирається прожити в Україні решту свого життя, це – слабка втіха. Розумію, що є величезна діра в бюджеті, яку можна латати лише зовнішніми позиками. А хто платить, той замовляє музику. Але Україні тим більше потрібні реформи, що дозволили б запрацювати економіці. Бо економічна слабкість неминуче зводить країну до стану об'єкта міжнародної політики. Натомість Євромайдан був спробою піднести її до статусу суб'єкта.
А силою України насамперед є громадянське суспільство. Воно таке міцне, що перебирає на себе функції, які держава не здатна виконати через свою неефективність чи корумпованість. Саме сила суспільства не дозволяє впасти Україні.
Утворилася ситуація, яка не має історичних прецедентів – слабка держава при сильному суспільстві. Не знаю, скільки це може тривати. Але така ситуація – не нормальна. Бачу два прийнятні виходи: або суспільство дотисне політичний клас і заставить його змінюватися – або почне з себе витворювати новий політичний клас, який змінить країну.
Які основні уроки 2015-го?
– Що реформи не вдасться симулювати. Під кінець 2015-го з'явилися кілька звітів – державних і недержавних – про стан реформ. Цікаво порівняти, як влада оцінює себе – і як оцінюють її громадські активісти. Тенденція очевидна: влада схильна переоцінювати свої успіхи. Зрозуміло, що кожна революція породжує завищені очікування, а тому певною мірою суспільне розчарування неминуче. Але є формальні ознаки, за якими можна судити, чи йдуть реформи – як от розмір тіньової економіки тощо. За цими ознаками ситуація в Україні не покращилася, а навіть погіршилася.
Що можна ще витиснути з теперішньої влади? Хто прийде їй на зміну?
– Критикуючи владу, треба зазначити одне її беззаперечне досягнення: вона забезпечує виживання України в найкритичніших умовах. Цілком можливо, що це і є той максимум, який можна витиснути з неї. І за це їй можна подякувати.
Але виживання – замало. На тлі затяжної війни та економічної кризи Україна вступає в період підвищеної політичної турбулентності. За таких умов можливо все, навіть позачергові парламентські й навіть президентські вибори.
За підвищеної політичної нестабільності до влади здатні прийти інші сили. В гіршому випадку це може бути "Опозиційний блок" зі своїми сателітами, у кращому – майданні лідери на чолі нових партій. Ці два сценарії – контрреволюційний реванш й поглиблення революції – і становитимуть ту вилку чи крайні полюси, між якими розвиватимуться події.
Якби я робив ставки, то не вибрав би реванш. Він був би можливий у конфігурації 2010 року, коли в Україні були Крим і весь Донбас, головні електоральні бази "регіоналів". А зараз конфігурація цілком інша.
Третій Майдан можливий? За яких умов? Які небезпеки пов'язані з ним?
– Якщо йдеться про збройний Майдан, то він, на мою думку, так само малоймовірний, як і перемога "Опозиційного блоку". Хоча тут ступаю на слизьку стежку, бо не маю достатньої інформації. Але з того, що знаю, можу побудувати такий логічний ланцюжок: 1) найбільше загрозу збройного Майдану пов'язують із "Правим сектором" – але він поділений на 2) тих, які реально воюють на фронті і вважають, що оборона України є головним пріоритетом, а тому на переворот у Києві не підуть, і 3) тих, які не воюють, але виступають за збройний Майдан – й 4) у загальному балансі виграє позиція першої групи: вони чітко розуміють, що новий Майдан був би катастрофою для України і що на це розраховує Путін. Підсумовуючи: загроза збройного Майдану є, але – малоймовірна.
Донбас повернеться в Україну? Коли? Як зробити його повноцінною частиною України?
– Завданням сучасних гібридних війн не є завоювання нових територій. Навпаки, завданням є нав'язати противнику невигідну територію, в якій він загрузне. Донбас був проблематичним регіоном для кожної влади, яка ним володіла: російської імперської, радянської, тепер – української. За півтора року він ще й став невигідною територією, зі зруйнованою інфраструктурою і бандитами при владі. Тому кожна сторона намагатиметься заморозити конфлікт на Донбасі, не беручи на себе щодо нього конкретних зобов'язань.
Для мене важливо не так, коли повернеться Донбас в Україну – а в яку Україну він повернеться. Якщо це буде Україна до 2013 року, багата країна бідних людей, із корумпованою владою, – то я сам у таку повертатися не хочу.
Яким бачите майбутнє Криму?
– У складі України, а Україну – у складі Європи. Причому Крим, в якому будуть максимально забезпечені права кримських татар. І не тільки тому, що це – їхня історична батьківщина і єдина територія, на якій вони можуть самовизначатися. А ще й тому, що кримські татари – це один із найбільш європеїзованих народів України. А у складі Європи це буде найбільш європеїзована група мусульман. Відповідно, їхнє перебування там створюватиме новий шанс для налагодження європейсько-мусульманського співжиття.
Я – історик, однак не визнаю історичних кордонів. За історичною логікою, Крим треба було б віддати не Росії, і навіть не кримським татарам, а Греції – бо грецькі міста-колонії були тут першими повноцінними державами. За тією самою логікою потрібно було б повернути Львів – Польщі, Перемишль і Брест – Україні, Вроцлав і Страсбург – Німеччині й так далі. Така логіка панувала перед 1939 роком. Вона призвела до двох світових війн. А сучасна Європа виникла як заперечення цієї логіки – під лозунгом "Ніколи більше війни на європейському континенті".
Путіна карають не так за Донбас, як за Крим. Бо анексією він грубо порушив усю повоєнну європейську систему безпеки. Тому повернення Криму Україні – це не лише наше питання. Це питання світового порядку.
Чимало прогнозів про те, що вже протягом двох-трьох років Росія може розпастися. Як ви вважаєте?
– Люблю повторювати слова Наполеона: "Штиком можна робити все – на ньому не можна, однак, сидіти". Вертикаль влади, яку вибудовує Путін, є таким штиком. Вона позірно міцна, але може легко зламатися – якщо не захищена подушкою громадянського суспільства. Кремль зробив усе, щоб зачистити його. Влада Путіна побудована на суспільній угоді: люди дозволяють йому робити, що він хоче, – натомість він дозволяє жиру від нафтової і газової монополії скапувати в кишені росіян. Ця угода руйнується – в міру того, як падають ціни на нафту. А замінити цей провал нічим, бо Путін не побудував ефективної економічної системи. Він навіть не пробував цього робити. До того ж, його зовнішня політика провальна: навіть радянським лідерам не вдалося так сильно ізолювати країну від зовнішнього світу, як Путіну. За такої комбінації важко думати, що його влада – це всерйоз і надовго. А як тільки створена Путіним вертикаль зломиться, чекати можна всього – включно з розпадом Росії.
Однак в українців є приказка: заки Сонце зійде, роса очі виїсть. Заки Росія впаде, Україна може впасти 10 разів. Бо там ресурсів – на роки, а в нас – на місяці. Знаємо з історії, а останні соціологічні опитування це підтверджують – росіяни готові терпіти багато що і навіть жити в бідності заради імперської величі. Тому я би не дуже розраховував на розпад Росії як стратегію перемоги України. Наша стратегія успіху полягає в реформах і перетворенні України на міцну економіку й функціональну демократію. Якщо вдасться виробити таку модель, то це буде найсильнішим ударом по путінській Росії та "русскому миру".
Багато розмов про Третю світову війну. Одні стверджують, що вона вже розпочалася, інші – що світ стоїть на її порозі. Як ви вважаєте?
– Після Карибської кризи 1962 року загроза Третьої світової ніколи не стояла так сильно, як зараз. Різниця в тому, що Хрущов врешті виявився значно відповідальнішим лідером, ніж Путін.
В оцінці загрози Третьої світової війни ми користуємося неправильною оптикою. Дивимося на неї через досвід Другої світової. Тоді були два величезні табори, на чолі яких стояли держави з екстремістською ідеологією – фашистська Німеччина й комуністична Росія. Зокрема, порівнюємо анексію Криму з анексією Судетів чи аншлюсом Австрії, російську агресію на Донбасі – з німецькою агресією проти Польщі, м'якотілість Заходу – з Мюнхенськими угодами. Це все красиві й сильні метафори, добрі як ідеологічна зброя, але погані для зрозуміння, що насправді робиться.
Сучасна ситуація більше нагадує Першу світову війну, яку спровокували малі конфлікти. Держави, які в неї вступили, поводилися, як сомнамбули. Жодна не мала уяви, що логіка конфлікту веде до затяжної світової війни. Навпаки, всі думали в категоріях малої переможної війни, коли бійці вернуться додому "до Різдва".
І зараз держави можуть вповзти у велику війну через локальні конфлікти – такий як в Україні чи Сирії. Небезпека полягає, з одного боку, в безвідповідальності Путіна, з другого – у фундаменталістському мусульманському ІДІЛі, який відверто ставить на кінець світу. Бо апокаліпсис прискорить утвердження ісламського раю.
Яким буде світ за 10–15 років?
– Припускаю і боюся, що непевним і небезпечним. Точно – з набагато складнішим рівнем проблем.
Не знаю, чи за 10–15 років вдасться впоратися хоча б з якимось із нинішніх викликів. До прикладу, з демографічною кризою і пов'язаними з нею міграційними потоками та, як реакцією, зростанням націоналістичних рухів. З переходом на інші джерела енергії, з послабленням соціальної нерівності. Всі ці проблеми мають глибокі історичні причини – тому їх навряд чи вдасться розв'язати скоро. Тим більше, сучасні політики не звикли мислити історично. Переважно, масштаб їхнього мислення становить чотири-сім років – проміжок від виборів до виборів. Бачимо сильний брак лідерів масштабу Черчилля, які мислили би стратегічно. Може, за винятком Меркель.
Найближче майбутнє світу залежить від того, чи вдасться погасити конфлікти, які виникли внаслідок нової хвилі демократичних революцій – від Арабської весни до Євромайдану. Вони підважують старі уклади, в яких могли спокійно існувати й доживати диктатори. Відповідно до цієї загрози диктатори стоятимуть не на життя, а на смерть. Це означає, що конфлікти можуть бути затяжні, як показує приклад Росії та Сирії.
Але навіть якщо вдасться погасити ці конфлікти, навряд чи вдасться зупинити нові хвилі майданних революцій. Вони прориватимуться то тут, то там. Непевним є не лише майбутнє Росії – а й Китаю, де в міру економічного успіху зростає та міцніє середній клас.
Вони можуть навіть охопити старі західні демократії. Бо в основі цих революцій лежить страх нового середнього класу і молоді перед своїм непевним майбутнім. Цей страх і невдоволення – глобальні. Виявом цієї тенденції є електоральні перемоги СІРІЗИ у Греції та "Падемоса" – в Іспанії. Припускаю появу такої "нової лівої" сили і в Україні.
Якщо говорити мовою метафор, то майбутнє світу пролягатиме у виборі двох альтернативних сценаріїв: між 9/11 – датою мирного падіння Берлінської стіни 1989 року – і 11/9, днем терористичної атаки на Нью-Йорк 2001-го. Останні 10–15 років показують: ми віддаляємося від 9/11 і наближаємося до 11/9. Найбільший виклик чергових 10–15 років полягає в тому, щоб спинити цей рух і повернути його у зворотний бік.
Ми не можемо не те що передбачити, чим це все кінчиться. Ми навіть не знаємо, який запас нашої міцності, щоб ці зміни пережити. За різними оцінками, якщо зміни й далі відбуватимуться такими темпами, то природних ресурсів залишилося від сили на 50 років. Щоб вижити, маємо або перейти до нових технологій – або почати змінюватися самі. Тобто докорінно переглядати свої цінності, ставлення до Бога, до себе та інших. І ця революція цінностей є, мабуть, найбільшим викликом, що стоїть перед нами.
Я не можу вгадати, яким буде світ за 10–15 років. Але певен, що те, яким буде цей світ, не в останню чергу визначатиметься тим, що робитиметься в Україні. Ми повинні бути свідомі цього – бо, на моє тверде переконання, ніщо не дає так сили, як відчуття своєї важливості.
4 
1
Коментарі