"Сьогодні в нас один фронт – військовий. Усе решта – напрямки роботи"

Ця війна – про наше існування. Якщо програємо – нас винищать. Іншого варіанта, крім як нищити ворога, в нас немає. Хоч би скільки часу на це пішло.

Якщо цікавитися історією, стає зрозуміло: росіяни були такі завжди. Просто ми про це забули.

Раніше ворогу вдавалося приховувати свої злочини проти людяності. Інформація не ширилася так швидко, інтернету не було. Усе залишилось у спогадах уцілілих чи архівах. Тепер технічний прогрес дав можливість зафіксувати їхні звірства й показати їх усьому світові.

Маємо конвертувати свої емоції в лють і передати її нащадкам. Боротися так, щоб росіяни боялися нас іще багато поколінь.

Не очікував, що мій аркан на сопілці в окопі аж так розлетиться – в ютубі, соцмережах, на телебаченні. Відео випадково записав побратим. Я грав від душі, тому воно й відгукнулося людям у всьому світі.

 

Сопілку тримаю біля себе постійно. Щойно трапляється нагода, граю – вдома, в окопі, на вулиці. Так хочу і так відчуваю. Світ тому й повірив українським музикантам, бо творчість наша – справжня. Вона про нас, наші відчуття, переживання й біль.

Сопілку у світі вже чули. Тепер варто презентувати інші інструменти, як-от трембіту. Бо ж навіть не всі українці знають, як вона звучить наживо, не всі її бачили. Трембітою можемо ще подивувати, особ­ливо в рок-музиці.

Сьогодні в нас один фронт – військовий. Усе решта – напрямки роботи: культурний, економічний, просвітницький тощо. Не люблю, коли підміняють поняття.

Якщо росіянин засуджує Путіна, але платить податки в Росії – він уже винен.

Кілька сезонів працював рятувальником на гірськолижному курорті в Карпатах. Мав досвід надання домедичної допомоги. 2014 року пройшов вишкіл із такмеду, а вже на початку 2015-го мене попросили перегнати машину на схід "Госпітальєрам". Так я познайомився з Яною Зінкевич і став частиною батальйону.

За кілька днів до початку вторгнення зателефонувала Яна. Запитала, чи я у справі. Дала чіткі інструкції, коли та куди прибути, що робити, якщо впаде зв'язок. І 24 лютого я знову взявся до роботи.

До кожного військового, якого евакуюю, шукаю свій підхід. Буває, розмовляю, буває, співаю. Питання про близьких – найдієвіший заспокійливий метод. Так поранений розуміє, заради кого він воює, чому він тут, чому обов'язково має триматись і вижити.

Якось вивозив вісьмох поранених із передової. То був мій рекорд. Ми разом співали. Іншим разом віз бійця у вишиваній сорочці. Парамедикам треба було розрізати одяг, щоб оглянути тіло. Хлопець просив не робити цього, бо сорочку йому вишила мати. Довелося обережно знімати, хоч це не за протоколом. Він вижив.

Якось вивезли поранених із позиції, повернулися за наступними через пів години, а позиція вже не наша. Її зайняли окупанти. Нас спинили буквально на під'їзді.

Ніхто не йде на війну з думкою про те, що загине. Бо ніхто не хоче помирати молодим, у розквіті сил, ніхто не хоче помирати від рук окупанта чи від прильоту. Усі йдуть на війну з бажанням якнайшвидше й переможно її завершити.

Коли думаю про смерть, страху не відчуваю. Єдине – не хочеться безглуздої смерті. А таких уже було багато. І ще багато буде.

Утома – це нормально. Відпочинок під час війни – також. Але постійне ниття про втому від війни, особливо від тих, хто не має до неї прямого стосунку, – оце ненормально.

Мої бабусі й дідусі казали, що немає біди, бо немає війни. Вони пам'ятали всі жахи Другої світової. Але я вірю, що ми не дамо слабини й не перестанемо боротися. Бо якщо війна припиниться через домовленості, це означатиме лише, що на нас чекає більш потужна і кривава війна в майбутньому.

Так, тепер цікавість до українців трохи спала. Але все відбувається хвилями. Незабаром нахлине наступна, коли світ знову про нас заговорить. На жаль, часто такі хвилі народжуються внаслідок трагічних подій, створених руками ворога.

Припускаю, частина людей справді могла прозріти 24 лютого та зрозуміти, хто такі росіяни насправді. Проте більшість просто турбується про свою репутацію.

Культура – це зв'язок із корінням. Не творити під час війни – означає не боротися. Не підтримувати культури в час війни – означає програти.

Музика була присутня в моєму житті завжди. Вона і стала моїм шляхом.

 

У 6 років пішов учитися грати на скрипці в музичну школу. Співав у хорах, ансамблях. Почув, як керівник ансамблю музичної школи грає на сопілці – вміло, віртуозно. Це була любов із першого звуку. Прогудів усім довкола, що хочу сопілку. Складно не було – скрипка добре розвиває слух і сприяє грі на інших інструментах.

Якби я не став музикантом, був би мандрівником. Хоч я й так мандрівник. Можливо, працював би за освітою. Хоча діяльність у музичному гурті прямо перегукується з темою мого університетського диплома: "Контроль якості випромінювачів звуку". Перед кожним концертом застосовую знання й контролюю звучання апаратури.

Тепер заробити можна будь-якою справою, доклавши певних зусиль. Нарешті гроші перестали спри­ймати як щось погане та брудне. Хоча є і винятки.

Бога не треба шукати десь конкретно. Іноді маленька стара церква в селі дає більше спокою і гармонії, ніж помпезний собор.

Є щось, у що вірить кожна людина. Тим паче в час найбільшого страху. Ніколи не бачив, щоб у такий момент хтось говорив про свій атеїзм.

Мій позивний "Лемко", бо в мене коріння – лемківське. Бабусі й дідусі походять із села Тилява, тепер це територія Польщі. Там досі стоїть хата мого прадіда, з якої мою родину насильно виселили. Час від часу навідував її, щоб набутися, надихатися рідним повітрям. У ній нині живуть поляки, господарюють на свій лад. Коли вперше приїхав туди з батьками наприкінці 1990-х, ті люди перелякалися. Показували нам документи, думали, хочемо їх виселяти. У наступні рази вже запрошували каву пити.

У дитинстві на Великдень часто їздили до сестри моєї бабусі по мамі в гості. Батьки сиділи за столом, а я з братом бавився у дворі. Якось брат прибіг до дорослих – мовляв, місцеві хочуть нас бити. Дорослі вийшли у двір і застали картину: мене 5-річного обступили старші хлопці, а я махаю палицею над головою і не підпускаю нікого до себе. Розбишак прогнали, а цю історію мені довго згадували – такий малий, а зміг постояти за себе.

Між кожною ротацією намагаюся хоча б на день-два вирватися в гори. Там дихається легко. Шукаю гір повсюди, вдивляюся в ландшафти по всій Україні.

Не розумію людей, які досі знаходять відмовки, чому вони не перейшли на українську. Вибір мови спілкування – це початок відмежування від ворога.

Батьки повинні власним прикладом виховувати дітей, не перекладати на них свої мрії, бажання чи невдачі. Показати всю палітру можливостей, дати змогу обрати, підтримувати в цьому виборі. Тоді дитина буде щаслива й успішна.

У різні періоди мого життя думав про любов по-іншому. Тепер припускаю і той варіант, що є люди, призначені одне для одного долею. Але певні зусилля та дії необхідні тут теж.

Перемога на полі бою, відновлення кордонів України 1991 року, повна демілітаризація Росії, покарання всіх злочинців-загарбників, довічна виплата репарацій. Лише такий варіант завершення війни мене влаштує. Хоч це й не поверне всіх наших загиблих.

Це не наша риса – тішитися великою жерт­вою, принесеною перемозі. Ми точно не станемо "побєдобєсами", як росіяни.

Щойно закінчиться війна, я добряче видихну. Для мене і для суспільства це означатиме кінець страху за своє життя, кінець гри в рулетку – хто вранці прокинеться, а хто ні. Упевнений, у наших головах і душах стане вільніше, спокійніше. Пам'ятатиму тих, хто не дожив до перемоги. Почну повноцінно мандрувати, поновлю концертну діяльність. Дуже спраглий цього.

×