В УКРАЇНІ СПІВІСНУЮТЬ ТРИ ТИПИ ІСТОРИЧНОЇ СВІДОМОСТІ, СТВЕРДЖУЄ ФІЛОСОФ В'ЯЧЕСЛАВ АРТЮХ. ЯКИЙСЬ ІЗ НИХ НЕВДОВЗІ ПЕРЕМОЖЕ
З чого формується історична пам'ять?
– Усі ми знаємо щось про минуле. Беремо інформацію самі – зі ЗМІ, історичних фільмів, – або її нам нав'язують. Як у школі: "Оце вчи. Розкажеш – буде п'ятірка, а як ні – то двійка". Усе це формує так звану історичну свідомість, за допомогою якої ми підкріплюємо своє перебування в точці "тепер". Обґрунтовуємо: "Чому ми зараз такі? Тому що ми колись отакі були". Це – легітимізуюча, узаконююча функція історії.
Але все це можна сконструювати.
– Так, це роблять групи зацікавлених людей. Найчастіше – чиновники й держава, бо мають такий важіль впливу, як освіта. Конструювати потрібні образи минулого свідомо почали в XIX столітті. Одними з перших це запустили французи. Що таке Франція після буржуазної революції? Ile de France, земля довкола Парижа. А якісь там Шампань, Бургундія чи Прованс – землі недофранцузькі. І от через систему початкової та середньої освіти конструюється історія єдиної Франції. Місцеві ж – регіонів, які часто були окремими герцогствами чи графствами, мали власну історію із Середніх віків – гасять, приглушують. Про них радять не говорити.У XIX столітті ті, хто при владі, зрозуміли, що мізки можна скеровувати у певному напрямку. Напихати фактами, смислами, образами. Якщо подивитися на підручники історії, видані у тогочасній Російській імперії, цю політику чітко видно. Її засади такі: Росія – єдина держава. Стосовно інших її слов'янських складових – Малоросії та Білорусі, – то на фольклорному рівні вони окремі, а на рівні високої літератури, мови – ми всі єдині. Тому "Кобзар" Шевченка випустити можна: "Він поет села – це фольклор. Хай буде". Допускалась і так звана великоруська сільська література. Пропагували, наприклад, поета Олексія Кольцова, який у 1840х оспівував "русскую деревню". А на вищих рівнях акцентують момент єдності, який пронизує всю історію. Що Росія була, є і буде. Усі вчинки Москви – правильні. Усі, хто виступав проти єдності, всякі там "мазепи" – вороги. Шевченко може бути вашим, але Гоголь – це вже представник єдиної російської літератури.Більшовики спершу в ідею формування історичної свідомості не "врубилися". Вони були захоплені соціалістичною революцією: є Росія чи нема – все одно національні одиниці скоро зникнуть. Тому до 1934го курсу історії Радянського Союзу в школах не було. А тоді до них дійшло: світова революція буде чи не буде, а громадян натаскувати треба. І усе чітко почало конструюватися: якою має бути історія, з якими установками, яке визначення народу Росії, яка роль України. Маса засідань Політбюро було, багато комісій дискутували, як тлумачити того чи іншого діяча. Особливо ж активне виховання homo soveticus через образи минулого почалось після Другої світової. Сталін, піднявши келих за перемогу, сказав: "Я пью за великий русский народ". Звертались уже не до класу, а до нації.Український історик Сергій Єкельчик видав монографію "Імперія пам'яті". Показує там, як після Другої світової вибудовували образ правильної української совєтської історії. Наприклад, питання: кого з дореволюційних відомих людей включити в пантеон знакових особистостей української історії? Шевченко "проходить", Українка "проходить", Франко "проходить". А як бути з Борисом Грінченком? Адже той видав чотиритомний словник української мови й багато чого іншого – був непоганим письменником, педагогом. І вирішили Грінченка в пантеон не брати, "ніззя". І по кожному з таких "включати чи ні" йшли конференції, доповідали партійні діячі.
У Києві чи в Москві?
– Загалом у Києві. Величезну роль у конструюванні правильного, з погляду совєтського керівництва, образу української історії зіграло відзначення 300річчя Переяславської ради 1954 року. Тоді у вжиток увійшло придумане Пантелеймоном Кулішем слово "возз'єднання". А не "приєднання Малоросії до Московського царства", як раніше казали.Усе це більшовики пропустили через систему освіти. А що таке дитинча? Tabula rasa: що напишеш на дошці – так і буде. Ці факти стали для людей істиною. Натрапляючи на інші факти, сформована історична свідомість їх не сприймає – заперечує, відкидає, не хоче знати.І от настав 1991 рік. Що бачимо в Україні з точки зору історичної свідомості? Три чіткі типи. З одного боку – homo soveticus зі своїм набором фактів, смислів і пояснень. З іншого – у Одесі чи в Криму в населення поширена дореволюційна модель історії. Вони бачать Україну як Малоросію, й іншою вона бути не повинна. І третій тип – український. Він зараз формується. І йде боротьба між цими моделями.
Про що це свідчить?
– Насамперед, про несформованість держави. Всі держави Західної Європи сформували єдину модель. Коли вона вже міцна – можна дозволити плюралізм. Знову ж, до випадку Франції. Якими б демократами у XIX столітті вони не були, сказали чітко: у школах і армії мова лише французька, інші діалекти силоміць забороняли. І тільки після Другої світової у Бретані дозволяють вивчати місцеву мову в початкових класах. Коли вже французька для всіх рідна – можна й бретонську підтримати. Бо вона стане лише доважком до першої мови.В Україні все інакше, ми маємо пройти попередній етап.На минулому можна виховати будького. Можна православних, можна – атеїстів. Можна естетів – просто інший бік бачиш, інші факти вихоплюєш і на них наголошуєш. Наприклад, феномен Пантелеймона Куліша. Дуже суперечлива людина. Що в його діяльності насамперед бачитиме українець? Створення мови"кулішівки", першої літературної абетки, допомогу Шевченку, участь у КирилоМефодіївському братстві. А як бачитиме Куліша російський патріот? Як автора теорії двоєдиної нації, бо в нього великороси й малороси утворюють певну єдність.
Але зараз інші технічні засоби, норми життя, ступінь свободи. Не можна насаджувати щось так, як колись французи.
– Дійсно, варіантам, які спрацювали у Франції чи Радянському Союзі, сприяли обмеження. Кордон на замку – і все, чужа інформація до тебе не надходить.Але й у плюралістичному суспільстві на перше місце виходить держава. Хай квітнуть різні квіти, але вона, через систему освіти, може подати однозначний набір історичних смислів. Потім він у свідомості дитини доповниться ще чимось. Але свою функцію – як джерела чогось єдиного – держава має виконати.Хочеться, щоб хтонебудь із "регіоналів" схаменувся й зрозумів, що вони таки українці. Якщо політична сила при владі, якась державницька свідомість у ній повинна виникати. Але у випадку з Партією регіонів це не працює.
Яка історична свідомість у "регіоналів"?
– У них її взагалі як такої немає. Народний рух був ідеологічним, "Свобода" – ідеологічна. А чого хочуть від влади Янукович, його група, син, Рінат Ахметов? Вони державники? Їм треба, мені здається, територія, яку можна "подоїти". Коли "припікає" щось, пов'язане з історичною пам'яттю, вони згадують себе молодих. А були вони комсомольцями, із відповідним набором отриманих у школі "істин".Ось випадок для прикладу. Партія регіонів розіслала по всіх установах, включно з університетами, пропозицію провести круглі столи й конференції, пов'язані з 22 січня 1919 року. Мова йде про Злуку. Але ж ця влада нічого не говорить про Крути, про Четвертий універсал Центральної Ради, який на рік раніше був. Є Акт злуки – класно, годиться для піаракції. А от Крути не годяться, адже там проти росіян виступали. Не тому, що "регіонали" – переконані антинаціоналісти. Це молодість так у них говорить.Також це повністю відповідає світогляду міністра освіти Дмитра Табачника. Якщо почитати його статті кінця 1980х – він тоді дуже молодим чоловіком був і, певно, подумав, що Україна – це серйозно. У тих статтях він – патріот, за дисидентів стоїть. А згодом схаменувся й почав вільніше поводитись. У середині 1990х випустив кілька книжок, у яких проповідував євразійську ідею. Мовляв, Україна – частина євразійського простору на чолі з Росією. Це його глибинний світогляд. Тому ніякої боротьби зі "старшим братом". Державність, може, хай існує – але не антиросійська.
На місцях усе може бути інакше.
– Як поводиться чиновник, що хоче залишитись при будьякій владі і в той же час приймати певні рішення? Він нюхом вчуває, хто сильніший, – і робить відповідно.У Сумах, на площі Незалежності, роки зо два тому Московський патріархат установив хреста на честь КурськоКорінної ікони Божої Матері. Без дозволу влади – за тиждень лише видали: "Ну да, потрібен цей хрест, звичайно". Потім виявилось, що та ікона була основною для росіян, які служили в армії вермахту. А при освяченні хреста був губернатор Юрій Чмирь, мер Сергій Мінаєв. І почали у них питати: "Що ж ви так, на 9 Травня клялись у вірності антифашистським ідеалам, а за два тижні фашистів уже обілюєте?" Перша їхня відповідь: "Ми ж не знали". Тоді я у Facebook Мінаєва особисто спитав: "Ну, ти ж будеш знімати це?" "Ні", – відповів. "Чого?" – "А я боюся".Чиновник знає, що неправильно діє, що це – незаконно. Але сильнішого нюхом чує. Прийшов Ющенко – вони всі такі помаранчеві стали. Така доля чиновника.
Як мала б діяти сучасна українська влада?
– Біда в тому, що ідеї українства на масовому рівні легко підмінити ідеями малоросійства. Залишаєш фольклор, навіть мовні особливості, – але на державному рівні гнеш свою лінію. Ті, хто не вірять в українську державність і не прийняли її, можуть бути настільки сильними і ситуація може повернутись так, що на цій країні доведеться поставити хрест. Не стане сили. Перевага росіян у сформованому середовищі. Спочатку було насильство, яке утворило середовище. А тепер воно працює саме.
Ви "русский мир" маєте на увазі?
– Російськомовність. У будинку, де я живу, 36 квартир. Переважно мешкають викладачі. Дітки майже всі, доки маленькі, – україномовні. А далі ростуть, ідуть у школу, потрапляють в інше коло. І між собою починають російською говорити. Бо середовище диктує правила гри. І вони в ньому – не пани. Повинні пристосовуватись. Угинатись. Можуть, звичайно, боротися й захищати своє. Але завжди будуть білими воронами в цьому оточенні й ніколи не очолять його.
Що робити?
– Свою правду проводити. Але як? Проповідувати, що Україна – це правильно, що я лояльний до неї. Можу виступати проти якоїсь частинки країни – припустімо, триклятих мільярдерів. Але проти української держави виступати не буду. На нинішньому етапі це – справа кожного конкретного вчителя чи викладача?– Може бути. Ми недавно провели презентацію книжки про дисидентів в обласній бібліотеці – й уже в державній адміністрації її директору чортів дали. Але завжди є спосіб прорватися.
5 
1
Коментарі
9