"Щаслива нація складається з окремих щасливих людей"

Росіяни нічого не хочуть. Щоб хотіти, треба мати якісь зачатки свідомості. Дивує лиш, з яким завзяттям вони йдуть на смерть за населені пункти, назв яких навіть я ніколи в житті не дізнався б. От сидить умовний ванька у своїй дєрєвєнькє на Рязанщині й раптом розуміє, що йому треба терміново приїхати в Україну й померти в бою за Кліщіївку. Тому, мабуть, усе, чого вони хочуть, – умерти.

Ми не роздумуємо, про що ця війна. На фронті на таке немає часу, треба робити свою роботу. Зосереджуємося на тому, щоб дійти до позиції, відпрацювати, вийти з позиції – і при цьому залишитися живим.

 

Що далі в тил, то кровожерливіші цивільні. А нас влаштувало б, якби росіяни всі розвернулися й пішли додому. Враховуючи, як вони прагнуть смерті, життя стане для них найстрашнішим покаранням.

Нинішня війна – це не результат російської пропаганди. Сама ця пропаганда – наслідок їхнього менталітету. Поки ми розмірковуємо, в чому різниця між українцем і росіянином, останній вважає, що ніяких українців взагалі не існує, є тільки "іспорчєниє русскіє".

Християнство вчить, що треба молитися за врозумління своїх ворогів. Але це не виключає врозумління конкретною дією. Наприклад, ударом у писок. Віра без справ – мертва.

У дні перед вторгненням у повітрі стояла напружена тривожність. Чому бути – того не уникнути, так я відчував. Прокинувся, як і багато хто того дня, близько п'ятої ранку від грохоту за вікном. Того ж дня пішов у військкомат. Мені сказали, що беруть тільки з військовим досвідом. Ну, нічого. Спроб не полишав, і за місяць мене таки взяли в Нацгвардію.

Я лінивий і втомлююся ще раніше, ніж що-небудь починаю робити. Так і з війною – я втомився від неї ще до того, як це стало мейнстримом.

Після останньої ротації я перейшов у стан стабільної апатії. У війні немає нічого романтичного. Тут кругом розкидані трупи та стоїть сморід. Це постійна лотерея – ніколи не знаєш, що, куди і як прилетить. Іноді питають: "А що читають наші хлопці в окопах?" Відповідаю: "Переважно "Отче наш".

Важко знайти зброю, яка в мене не стріляла. Але поки що осколки прилітали тільки в бронік. Під Кремінною нашу позицію розніс танк – кулемет побило, а в мене тільки барабанні перетинки лопнули. На Кліщіївці за 2–3 метри від мене снаряд упав і не розірвався. Видно, хтось добре молиться за мене.

Найтяжче на війні для мене – це перехід на довгі дистанції, бо від точки вигрузки до самої позиції може бути кілометрів 7. А нагружений по повній, до того ще й декілька днів ішли дощі, наприклад, і вся дорога – суцільне болото. Ноги грузнуть, на берці налипають кілограми грязюки, а треба йти в темпі, десь бігти, десь падати – вобщє ніякої романтики, я вам скажу.

Якщо писатиму книжку про війну, то це буде книжка про мене. Так і назву її – "Дебілів в армію беруть!" Нуль пафосу й максимум суб'єктивного досвіду. Або ще хороша назва: "Як сходити на війну й нічого не понять".

Бога немає, але віра в Бога іноді творить чудеса.

Один мій побратим, греко-католик із Галичини, настільки віруючий, що виходить на позиції без броніка. Бо зручніше, а якщо прилетить – так на то воля Божа.

Мої, вибачте за пафос, моральні принципи не до­зволили вчинити інакше й не піти на фронт. Інша річ, чи подобається мені це все. На нулі можна отримувати кайф, якщо ти адреналінозалежний любитель екстриму. А я сибарит і лінивець, неспроста в мене прізвище таке. А ще у війську про найменшу фігню треба спочатку питати дозволу в начальства, що теж не про мене.

 

Ну який гумор на фронті? Там не до гумору! А з іншого боку, шо – сісти й плакати? Люди підбадьорюють один одного, як можуть. Амплітуда й частота емоційних гойдалок інтенсивніша, тому й переживання яскравіші: якщо сумно – то плачеш, якщо смієшся – то до сліз.

Великої війни можна було б уникнути, якби ми обрали стовідсотково проросійського президента й парламент. І якби активна частина населення з цим погодилася. Можна й зараз зупинити війну, якщо капітулювати.

Передчуття підказує, що в один прекрасний день усе вирішиться несподівано раптово. Можливо, на Росії з'явиться якась проблема – і їм буде не до нас. Можливо, щось інше. Але нам треба нарощувати м'язи й по максимуму зміцнювати зв'язки з країнами-партнерами. Бо, як казав класик: "Не вірю в силу слова я, а вірю в силу п*здюлєй".

Я в геополітиці нє сільон, про такі сфери найкраще говорити з таксистами.

Не треба намагатися зробити щасливими всіх – зроби це з собою. Щаслива нація складається з окремих щасливих людей.

Говорити про те, що після війни буде гірше, можуть тільки ті, хто не бачив війни.

Як і всіх притомних людей, мене дратують шароварні стереотипи про українців. Навіть більше, мені у принципі не подобається всяка етніка. Хоча люблю варити борщ, їсти сало й носити вишиванку.

Якби мені треба було звернутися до всієї нації, то сказав би тільки чотири слова: "Перестаньте молитися чужим богам!" Іншими словами: "Не вживайте російський контент!"

Пам'ятаємо новорічну тезу президента, що неважливо, як називається вулиця, якщо вона освітлена й заасфальтована. Це підступний софізм. Бо вулиця має бути освітлена й заасфальтована за замовчуванням, це прямий обов'язок влади перед тими, хто сплачує податки. А називатися вона має так, як треба нам, а не так, як треба кацапам.

У словах про те, що українська культура просто-таки спалахує в часи екзистенційної загрози, надто багато пафосу. Сказав би прозаїчніше: ми спостерігаємо збільшення українського контенту. І це закономірно, бо у війнах куються нації. Або гинуть.

Для натхнення криз не треба – мені й у зоні комфорту нормально.

Надихають оголені жінки й почуття легкої закоханості. Нема кращого моменту поміркувати про високі матерії, як спілкування з красивими жінками. Війна мене точно не надихає, бо десяток віршиків за майже півтора року – це несерйозно.

Якось один мій вірш потрапив у феміністську групу фейсбуку. Мене розірвали на шматки, з'їли живцем і прокляли до сьомого коліна. Потім феміністки набігли вже на мою сторінку і влаштували погром там. А це був досить таки невинний віршик про нещасливе кохання. Добре, що вони не знайомі з усім моїм творчим доробком. Тоді мені довелося б терміново змінювати зовнішність і втікати в іншу країну від феміністського джихаду.

Страшенно дратує, коли людина несе повну ахінею і при цьому дивиться на тебе з таким, знаєте, почуттям власної вищості й поблажливим виразом обличчя. Мовляв, "шкода тебе, що не розумієш, але нічо-нічо, це буває…" Я не знаю, як у таких випадках спілкуватися.

Найбільше скучаю за можливістю належати самому собі.

Мені уві сні якось фраза прийшла, хочу собі футболку з таким принтом зробити – "Воювать треба осторожно".

×