Росіяни хочуть виграти світову війну

Допомога Заходу залежатиме від бажання українців протистояти агресії

60 років тому радянський поет Євген Євтушенко написав вірша "Хотят ли русские войны". Покладений на музику, він облетів світ. Автор ставив риторичне запитання:

"Спросите вы у тех солдат,

что под березами лежат,

и пусть вам скажут их сыны,

хотят ли русские войны".

 

1961-го інтернету та ютюбу не було. На всіх континентах ця пісня лилася з радіо, платівок, телевізорів. Здавалося, ніхто не міг запідозрити громадян СРСР у бажанні радикальної зміни світоустрою.

Але все змінюється. Нині в російському сегменті всесвітньої мережі в ютюбі можна почути й побачити "лірику" російських "зелених чоловічків":

"Давно запущены ракеты,

И пепел в воздухе висит.

Горит Нью-Йорк и Сан-Франциско,

И штат Нью-Мексико горит.

На почерневший пляж Майями

Вареной рыбы нанесло.

Прошли гигантские цунами

И в Кордильерах оттрясло.

К лужайке перед Белым Домом

Российский подошел солдат.

Присел на мраморну колонну,

Поставил рядом автомат

Подвинул каску на затылок,

Достал солдатский сухпаек.

И заграничную текилу

Налил в помятый котелок…

Хмелел солдат, слеза катилась,

Хрипел трофейный саксофон

И на груди его светилась

Медаль "За город Вашингтон".

Що це? Постсовєтський солдафонський гумор? Таке вже було. В добу СРСР: у разі ядерного вибуху автомат тримайте перед собою на витягнутих руках, аби розпечений метал не капав на казенні чоботи; хочеш потрапити в Америку? Вступай в ракетні війська; якщо партія накаже, ми пам'ятник Леніну на Мангеттені поставимо.

Але чому так тішаться російськомовні слухачі? Скучили за воєнними перемогами?

"Дай Боже, щоб я побачив цей день! Заплакав би від радості! Чудова пісня! Хочеться знати, коли вона буде перекладена англійською і вміщена на англосаксонських сайтах. Якщо на війну, то візьміть мене. Прикордонник я. Старий уже. Стріляю на 100 метрів. З 50 – 35. Гарна військова пісня. За душу бере, наче Берлін брали. Мрії мого покоління хай діти втілять. Тричі слухав і ще хочу. Наче бальзам на душу".

Незбагненна російська душа. Таке враження, що внуки "дідів, які воювали" вирішили виправити "найбільшу геополітичну катастрофу". Що радянські пост­імперці конче хочуть виграти в Заходу Третю світову війну.

Росіяни, які після розпаду СРСР відчули себе ображеними та приниженими, почали "вставати з колін" серед створених ними ж у Чечні руїн із десятками тисяч трупів. А згодом продовжили пройматися ненавистю до чеченців неподалік висаджених у повітря агентурою ФСБ будинків із мирними мешканцями. Після чого піднялася нова хвиля вбивств багатостраждальних громадян Ічкерії, почалися криваві напади російських коммандос у Норд-Ості та Беслані, захоплення Абхазії та Північної Осетії.

У середині 1970 років на кіноекрани СРСР вийшов анімаційний фільм про пригоди Чебурашки і крокодила Гени. Пісня "Голубий вагон" зі стрічки набула шаленої популярності. У XXI ст. росіяни інтерпретують її у стилі чорного гумору:

"Медленно ракеты уплывают

вдаль,

Встречи с ними ты уже не жди

И хотя Америку немного жаль,

У других все это впереди.

Может, мы обидели кого-то зря,

Сбросив пару лишних мегатонн?

Клочьями летит кровавая земля –

Здесь недавно правил Пентагон".

У цих мілітарних "піснях" психотип росіянина виражений напрочуд точно і яскраво. Це не фігури мовлення – мовні засоби для посилення емоційності, образності вислову. Такою є стилістика мислення більшості громадян РФ. Це їхня real politik. Це непогамовне прагнення реваншу за поразку в холодній війні.

Маємо справу з різновидами психологічної, інформаційної атаки. З психологією кримінальних злочинців, які зачинились у Кремлі. Зрозуміти росіян прагматичні англосакси не зможуть. Ніколи.

"Якщо нація збожеволіла й жадає війни – вона цю війну отримає в усіх її проявах. Їй розповідали, що війна – це красиво? Що це героїзм, смугасті стрічки й бадьорий марш під звуки переможного салюту? Так уже думала одна нація в XX столітті. Закінчилося все десятками мільйонів трупів і європейськими руїнами", – каже російський журналіст Саша Сотник.

Володимир Крижанівський, перший Надзвичайний і Повноважний Посол України в РФ згадує, як 2 грудня 1991 року до нього завітала Галина Старовойтова, щоб поздоровити українського дипломата з результатами референдуму. Російська політична та громадська діячка, правозахисниця розповіла, що в жовтні зустрічалася з Борисом Єльциним. Повідомила йому, що, за її даними, референдум в Україні дасть значно більше двох третин голосів виборців. "Ви розумієте Борисе Миколайовичу, вони підуть", – зацитувала Старовойтова саму себе. Її, правозахисницю й демократку, передусім стурбувало те, що Україна обере самостійний шлях розвитку. Симптоматична реакція росіянки, враженої імперським синдромом. Реакція Єльцина ще цинічніша: "Галино, зараз головне завдання – викинути "міченого" (Михайла Горбачова. – Країна). А ми їх потім скрутимо".

Їх – це українців.

 

Ще одне спостереження Крижанівського. Каже, треба вичитувати до літери, крапки й коми будь-який документ, укладений з росіянами. Бо вони можуть в останній момент щось утнути. Так у Массандрі на перемовинах з поділу Чорноморського флоту колишнього СРСР у ­вересні 1993 року представники російської делегації, як дрібні злодії, з подання Юрія Дубініна, заступника міністра закордонних справ, без відома української сторони зробили в уже погоджених документах правки. Антон Бутейко, керівник Служби президента України з міжнародних питань, помітив це неподоб­ство і власноруч вніс відповідні корективи. Вибухнув скандал. Прем'єр-міністр РФ Віктор Черномирдін кинувся до Антона Бутейка й почав переконувати, що документ складений правильно. Та українська сторона довела свою правоту.

Може, і справді доцільно перекласти англійською фрагменти войовничих квазіпісень, щоб Захід зрозумів хід думок і "багатство" душі квасних російських патріотів, які прагнуть кидком своїх і чужих кісток змінити історію?

Будь-яку пропозицію до конструктивної розмови вони сприймають як ознаку слабкості. Останній приклад: помічник Путіна із зовнішньої політики Ушаков викликає американського посла й по суті пред'являє ультиматум. Якщо, мовляв, не відкличете анонсованих санкцій проти Російської Федерації, то саміту Байдена з Путіним не буде.

Можна припустити, що після такого хамства в американського президента не залишилося сумнівів щодо справжніх намірів Кремля. Для Вашингтона цей випадок – важливий досвід у спілкуванні з Москвою.

Джо Байден оголосив про запровадження у США загальнонаціо­нального надзвичайного стану у зв'язку з "надзвичайною загрозою" через зовнішню діяльність уряду Російської Федерації.

Та Путіна, ймовірно, навряд чи хвилюють економічні санкції. Він обрав шлях Хуссейна, Каддафі й Мілошевича. "Ми як жертва агресії, ми як мученики потрапимо в рай, а вони просто здохнуть. Тому що навіть покаятися не встигнуть", – пожартував у своєму стилі чекіста президент РФ, виступаючи в жовтні 2018 року на форумі "Валдай" у Сочі.

Кремль привів у вищий ступінь бойової готовності мобільні ядерні сили. Російську військову техніку стягнули до українського кордону. Можна припустити, що пацієнт кремлівського бункера збирає свою мілітаристську ватагу не лише для психічної атаки.

"Все має свою ціну, й оплачувати цей рахунок доведеться всім. Українцям – за те, що повірили заспокійливій риториці (мовляв, "треба просто перестати стріляти"), європейцям – за весільні танці Карін Кнайсль і міцну дружбу з Шредером, за еротичні вечори з Берлусконі та сороміцькі анекдоти в компанії фрау Меркель; за Сочинську Олімпіаду після Грузії та Мундіаль після Криму; американцям – за нескінченні "перезавантаження" і зазирання в путінські очі в пошуках фашистської душі, що нудиться в таємних катівнях чекістського організму. І звичайно росіянам – у них рахунок буде особливий, розширений, за всіма історичними пунктами", – говорить Саша Сотник.

Конфлікт колективного Путіна з Україною – екзистенційний, метафізичний. Для нього саме існування України є нестерпним. Та навіть якщо його не стане, плани Московії щодо українських територій не зміняться. Для росіян Українська держава – це бунтівна провінція. За неї з-поза меж України ніхто помирати не буде. Крім нас.

Має рацію історик Ярослав Грицак, що Україна належить до числа країн, які "перевірки ідіотами" не витримують: "У нас інституції ще слабенькі. І загроза, що їх поламають наші ідіоти – без образ, просто категорія, як її розуміли в античній Греції – висока. Досі ми витримували цей тягар, але зараз рівень непередбачуваності надто високий, адже ніколи в історії України не було настільки слабкої влади".

Недавно командувач військ США в Європі оголосив, що американці воюватимуть проти Росії разом з Україною. Звучить обнадійливо. Та чи йшлося про зброю-техніку, надання розвідувальної інформації, закриття повітряного простору чи про щось інше? Утім міра допомоги або й участі залежатиме, головно, від бажання самих українців протистояти агресії.

×