Марина ЛЕВИЦЬКА, 64 роки, британська письменниця українського походження
Народилася 1946 року в британському таборі для біженців у Німеччині. Під час війни батьків вивезли туди на примусові роботи. Коли вони дізналися, що українців після повернення додому відправляють у табори або розстрілюють, попросили дозволу залишитися жити в Західній Європі. У Великій Британії опинилася, їй був 1 рік. Вивчала англійську літературу та філософію в Університеті Кіла. Вступила до аспірантури Королівського коледжу в Лондоні, але навчання не закінчила. 2005-го видала свій перший роман "Коротка історія тракторів по-українськи". Отримала за нього премію Боллінджер - Еврімен - Вудгауз у жанрі комедійної літератури. Номінований на премію "Оранж" як кращий роман, написаний жінкою. Книжку переклали 32 мовами. Роман "Два фургони" 2007-го переклала українською Світлана Пиркало. Позаторік його номінували на премію Оруелла, яку дають за актуальну літературу про політику. Видала з десяток порадників із догляду за хворими й літніми людьми. Живе в місті Шеффілд, графство Південний Йоркшир. Викладає теорію мас-медіа в університеті Галлем. Заміжня. Має доньку.
Я почала писати 4-річною. Але літературна кар'єра розпочалася в 58. Коли вийшла друком перша книжка, здалося, ніби перетворилася на письменницю за одну ніч.
Із власними книжками, як із дітьми: ніколи не скажеш, що один геній, а інші - дурнуваті. Любиш їх усіх.
За все життя мені відмовили 36 видавництв.
Мене впізнають, навіть якщо вийду на вулицю в спортивних штанях, зі скуйовдженим волоссям. Раніше сприймали як звичайну божевільну, яких тут і так вистачає. Тепер очікують від мене думок про речі, в яких абсолютно не розбираюся.
Хай би якою талановитою була письменниця, про неї все одно казатимуть: "Диви, яка товста", "Морда, як в автобуса", "Вона не піклується про своїх дітей" або "Співчуваю її чоловікові". А чоловіків судять лише за статусом - за тим, чого вони досягли в житті. Отже, жінка завжди змагається на двох аренах.
Видавець і мій вік тягнуть мене в різні боки. У свої майже 65 хочеться насолоджуватися життям, а не сидіти прив'язаною до лептопа. Проте маю не так багато часу, аби написати все, що задумала.
Я навчалася в університеті наприкінці 1960-х. Це були часи свободи, експериментів і пригод. Більшість молодих людей думали, що не доживуть до старості - боялися ядерної війни. З часом цей страх змінився, але нікуди не зник.
Через те що пишу про Україну, люди почали говорити зі мною, як з іммігранткою. Мене це не ображає. Але якби не писала, ніхто навіть не здогадався би про моє походження. Вдягаюся, як британка, розмовляю класичною англійською. Справжніми українцями були мої батьки. А я - щось на зразок суржика.
Пропрацювала 20 років викладачем і зрозуміла: немає нічого кращого, ніж сидіти за партою і слухати вчителя
Від матері успадкувала любов до котів і городництва, звичку торгуватися й зберігати гроші всіма можливими способами. Почуття гумору в мене теж суто українське - можу посміятися над собою. Від британців засвоїла бажання допомагати біднішим за себе.
Британська мрія нічим не відрізняється від американської.
Колись українці дуже добре вміли над собою посміятися. Зараз ставляться до себе надто серйозно. Постійно в мене питають, що про них думають на Заході. Я не можу їм сказати, що про Україну тут не думають узагалі. Доводиться щось вигадувати.
Маю невеличкий садок, де ростуть сливи та смородина. Він нагадує мені про маму. Вона могла годинами порпатися в землі.
Українці хочуть мати виключно героїчну версію національної історії. Насправді будь-яка країна переживала велич і занепад. Римляни колись правили світом, а тепер ними править Берлусконі.
Кожна хвиля іммігрантів хоче бути останньою. Нові ускладнюють життя попереднім.
У Великій Британії людей похилого віку намагаються ховати подалі з очей. Справа не в старості, і навіть не в смерті - лякає неміч і безсилля, через які людина потрапляє в залежність від інших.
Королеву люблять, бо вона весь час нагадує, що особисті якості не мають нічого спільного з місцем, яке займаєш у житті. Вона - живий приклад універсальної істини: життя несправедливе.
Більш успішними стають рівноправні суспільства. Є певна межа достатку, за якою багатство не приносить людині щастя, бо робить усіх інших нещасними. Неправда, що лише від неї самої залежить, щаслива вона чи ні.
Пропрацювала 20 років викладачем і зрозуміла: немає нічого кращого, ніж сидіти за партою і слухати вчителя. Коли мені було за 50, записалася на курси літературної творчості, веб-дизайну, електронних таблиць у програмі Excel.
На літературних вечорах, коли зустрічаю українців, чую нарікання на мою книгу. Кажуть, ніби українці в ній представлені не в найкращому світлі. Хай почитають Гоголя. Його твори рясніють ницими й жалюгідними персонажами.
Хто такий письменник? Це особа, яку хочуть у тобі бачити, але якою насправді ти не є.
2 
1
Коментарі