Яка суспільно-політична ситуація склалася в Росії між виборами Державної думи 4 грудня торік і президента 4 березня?
- Найголовніше - різке посилення громадянської активності. Причому цей процес розпочався навіть не 5 грудня, а у вересні-жовтні торік, у період проведення партійних з'їздів.
Раніше одна частина суспільства пов'язувала свої надії на зміни в суспільно-політичному житті країни з новим президентським терміном Дмитра Медведєва, інші - з конкуренцією на виборах між ним і Володимиром Путіним. Хтось сподівався на появу в Держдумі депутатів від "Яблука" та оновленого, з приходом Михайла Прохорова, "Правого дела".
Суперечливою була й реакція на так звану рокіровку, коли на з'їзді "Єдиної Росії" Медведєв висунув Путіна в президенти, а той пообіцяв підтримати Медведєва - кандидата в прем'єр-міністри. Це сприйняли як прояв "візантійщини" й пряму зневагу волі народу.
Чимало представників так званого креативного або "середнього" класу 4 грудня вперше за багато років прийшли на дільниці й чекали, що це вплине на результати виборів. Крах цих надій породив претензію - "мій голос украли".
Зіграла свою роль і тривала активна кампанія з дискредитації "Єдиної Росії". Думка формувалася така: "за партию жуликов и воров никто не проголосует". А коли з'ясувалося, що так вважає не більшість виборців, запустили нове гасло - "Вибори були нечесні".
Це розкололо суспільство?
- Гіперактивність опозиційно налаштованих громадян породила реакцію у відповідь - публічну активність почали масово виявляти й ті, хто до цього спокійно голосував за "Єдину Росію" і підтримує Путіна.
Значна частина населення розділилася на два табори - "за" і "проти" Путіна. Хоча, протистояння між ними поки що не досягло рівня, що був в Україні 2004-го.
Зараз у Росії епоха мітингів - проти влади, опозиціонерів, комуністів, "жириновців". Кому вигідна така фрагментація протестності?
- Мітинги - одна з найпростіших і необтяжливих форм громадянської активності. Одна річ - придумати, спроектувати і багато років займатися суспільно-значущим проектом, шукати й залучати прихильників, вкладати в нього фінансові, часові ресурси. Зовсім інша - годину-півтори постояти на мітингу із саморобним плакатом у компанії друзів і знайомих. Тим більше, протестні мітинги стали абсолютно безпечними для учасників: нікого не затримують, не заарештовують. Хтось узагалі сприймає це як нагоду потусуватися, як флеш-моб.
Значна частина населення розділилися на два табори - "за" і "проти" Путіна. Хоча, протистояння між ними поки що не досягло рівня, що був в Україні 2004-го
Окреме запитання: чому так багато різних опозиційних мітингів? Нинішню опозицію об'єднує лише тактичне гасло - "Путин, уходи!". А ось із приводу того, "кто приходи?" - погляди різні. Лідери парламентської опозиції бояться розчинитися серед молодших, енергійніших і в чомусь харизматичніших лідерів несистемної опозиції. Тому йдуть на відкрите протистояння з владою і приховане - з несистемною опозицією "ветеранів" Бориса Нємцова, Володимира Рижкова, "свіжого" Олексія Навального.
Досить поширена думка "приберемо Путіна, а заміна сама знайдеться" нагадує середньовічну гіпотезу про можливість самозародження життя в купі брудної білизни. Тому доки опозиція не висуне співрозмірного кандидата в президенти, гасло "Если не Путин, то кто?" буде актуальне.
Ситуація у столиці відрізняється від настроїв у регіонах?
- Так. У Москві опозиція, в першу чергу позасистемна, і Путін збирають приблизно рівні за чисельністю мітинги. А в регіональних центрах мітинги "За Путіна! За чесні вибори!" на порядок масовіші. Але картинка світових інформагентств формується за ситуацією в Москві.
Якщо владу асоціюєть із Путіним і Медведєвим, то з ким асоціюють опозицію?
- У тому й проблема, що опозиція ні з ким конкретно не асоціюється. У неї немає єдиного лідера. Наприклад, таких, як Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко в Україні 2004-го. Більше того - схоже, в найближчі роки такого єдиного лідера й не буде. Занадто вже амбіційні та недоговіроздатні "лідери", занадто різні, часом протилежні цілі вони переслідують. Пригадується "зла" українська приказка: "Де двоє українців, там троє гетьманів". Вона сповна стосується нинішньої російської опозиції.
Якою була політтехнологічна стратегія влади на президентських виборах 4 березня?
- Вона проста й загалом ефективна. По-перше, не йти за інформаційним мейнстримом, який намагалася формувати опозиція, а створювати свою хвилю. У кампанії Путіна був стрижень - його щотижневі програмні статті.
Електорат є тільки у кандидата в президенти, а в президента є народ
По-друге, не розпорошуватися на дрібні передвиборні акції. Дії його штабів, довірених осіб, прихильників - це "нанизування" на них обговорень, дискусій, дебатів.
По-третє, технологічно правильною була відмова Путіна від участі в передвиборних дебатах на федеральних телерадіоканалах. Його довірені особи й уповноважені також утрималися від відповідних дебатів у регіональних медіа. Що це дало? Опозиційні кандидати і їхні представники змушені були сперечатися між собою - замість того, щоб разом накинутися на владу. До того ж, ці дебати часом нагадували сварку в комуналці і грали, скоріше, на владу, ніж проти неї.
По-четверте, максимальна консолідація ядра своїх прихильників.
Яка була стратегія опозиції?
- Її можна згрупувати у меседжі "Путін, ти набрид!" Вразливість такої стратегії в тому, що інші кандидати - насамперед, Геннадій Зюганов і Володимир Жириновський - набридли не менше, а може й більше. Володимир Вольфович уперше балотувався в президенти 1991 року й набрав 7,8 відсотка голосів. Відтоді він не пропустив жодних виборів.
У чому причина відносно великого рейтингу Путіна?
- Із його приходом до влади почалося відродження Росії, самосвідомості й самоповаги росіян. До того ж, практично всі верстви суспільства за цей час почали жити набагато краще. Значно легше, ніж 1998-го, впоралися з наслідками економічної кризи. І свідомість людей пов'язує це не тільки зі зростанням цін на нафту, а і з Путіним. Плюс - його особиста харизма.
У цій президентській кампанії були технічні кандидати? Проти кого вони грали?
- Технічних кандидатів на цих виборах не було. Кожен боровся за своє місце в політичному житті майбутньої Росії. Сергій Миронов - щоб закріпитися, Михайло Прохоров - щоб у ній з'явитися. Зюганов і Жириновський змагалися, щоб залишитися в політиці. Останні двоє, за великим рахунком, є ні помічниками, ні конкурентами влади. Вони, скоріше, її офіційні опоненти, але з кожним роком дедалі слабші.
Зюганов залишається в політиці як лідер однієї з ідеологічних партій. Не буде КПРФ - не буде і Зюганова. А Жириновському доводиться з кожним роком усе нещадніше експлуатувати свою особистість. Цей ресурс майже вичерпано. Не стане Жириновського, не стане й очолюваної ним Ліберально-демократичної партії.
Які завдання переслідували опоненти Путіна?
- Перешкодити йому перемогти в першому турі. Оскільки на виборах 2000-го і 2004-го Путіну вистачало одного туру, це дозволило б усім говорити про "початок кінця" Володимира Володимировича, про те, що він втрачає народну підтримку.
Друге завдання - стати другим. Не важливо, з яким результатом. Головне - підтвердити або завоювати свій статус основного опонента. А з цього витікають нові преференції - від збільшення розмірів спонсорської допомоги до підтримки кандидатів-однопартійців на місцевих виборах.
Як переможцю виборів працювати з тими, хто не голосував за нього?
- Електорат є тільки в кандидата в президенти, а в президента є народ. Тому треба одразу пояснити причини своєї перемоги. Для кожної цільової аудиторії варто вибрати свої слова, свої доводи. Бо переможені мають свої версії: нечесність, незаконність, нелегітимність.
2 
1
Коментарі