"Нинішня війна супроводжується діями, які мають ознаки геноциду"

Росія повторює злочини Радянського Союзу за тією самою методичкою, – каже Леся Гасиджак, виконувачка обов'язків генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду

Музей Голодомору-геноциду серед перших поновив діяльність після широкомасштабного російського вторг­нення. Чи перетворився він на патріотичний хаб?

– Наш музей справді серед перших у Києві відчинив двері після початку великої війни, і це має об'єктивні обставини. Експозиційний простір у нас невеликий – це Зала пам'яті, де основою експозиції є не артефакти, а різноманітні мультимедіа – текстові, звукові, відео. Усе це зрозуміле та цікаве відвідувачам, але є менш цінним у плані збереження культурної спадщини, оскільки основою музею завжди є музейний предмет.

 

Ще до повномасштабної війни ми мали свою аудиторію та свою місію – застереження суспільства про злочин геноциду шляхом накопичення й поширення знань про Голодомор. Тепер ми працюємо над її апгрейдом. Доти ми розказували відвідувачам про історію злочину Голодомору, вчиненого більшовиками в Україні. Сьогодні також розповідаємо про це, але з паралелями до нинішніх подій. Їхній винуватець – Росія, що є правонаступницею Радянського Союзу, повторює злочин за тією самою методичкою. Юристи кажуть, що російсько-українська війна супроводжується діями, які мають ознаки геноциду. Тому так актуально сьогодні показувати, що ця війна не виник­ла нізвідки й антиукраїнська істерія не є результатом роботи російської пропаганди тільки за останні кілька років. Війна почалася через те, що суть будь-якого тоталітарного режиму чи імперії – постійно вести бойові дії, щоб тримати населення в напруженні і стверджуватися за рахунок захоплення інших, сусідніх, територій.

До ковіду ми мали величезну кількість гостей – працював внутрішній і закордонний туризм, в Україну почали літати лоукости. Контент у музеї двомовний, доступна англійська версія, до того ж завжди є англомовний екскурсовод. Тому заклад відвідувало багато іноземців – близько чверті всіх гостей. Потім почався коронавірус, усе зупинилося. Після повномасштабного вторгнення не стало зовнішнього туризму. Іноземці, які тепер приходять у музей, – це або журналісти, або дипломати, чи представники якихось місій. Внутрішнього туризму теж фактично немає – через воєнний стан заборонено шкільні та студентські екскурсії. Групові автобусні тури – поодинокі. Наша аудиторія сьогодні – малі групи: сім'ї, компанії друзів із чотирьох-п'яти осіб.

А військові бувають?

– Звісно. На партнерських засадах ми приймаємо групи курсантів, строковиків із військових частин біля Києва. Іде злива груп із вищих навчальних закладів у системі Міноборони. Є відвідувачі індивідуальні – люди, які перебувають на реабілітації у столиці чи на лікуванні в госпіталі. Маємо ліфт, тому можемо прийняти людину на візку чи на милицях, забезпечивши їй комфортне пересування.

Питання будівництва другої черги Музею Голодомору, на яке планують залучити пів мільярда бюджетних коштів, викликало жваві дискусії в суспільстві. Президент ветував фінансування добудови музею. Як ви сприйняли цю ситуацію?

– Ситуація невизначена. Моє ставлення до ветування закону суперечливе. З одного боку, я громадянка України, яка нікуди не виїхала з Києва, і збереження максимальної кількості життів наших захисників для мене є першочерговим. Тому розумію це рішення. З другого боку, я дотримуюся позиції, що наш музей особливий – він не є мистецьким чи краєзнавчим, він пояснює суть нинішньої війни, її коріння, доводить, що непокаране зло завжди постає. І те, що комунізму не засудили й не відбувся трибунал над Радянським Союзом, – це помилка ХХ століття. Тому я переконана, що наш музей треба добудувати. Уже відомо, що Канада допоможе звести його другу чергу. Між урядами тривають переговори щодо налагодження механізму підтримки, і коли все буде готове, Міністерство культури чи Офіс президента, очевидно, ви­йдуть у публічний простір із заявами щодо цього.

Музей Голодомору-геноциду заснували 2009-го. Чому саме тепер, через стільки років, виникла нагальна потреба його розширення?

– Зала пам'яті з 2009 року функціонує як частина музейного комплексу. Вона є пристосованим приміщенням, першою чергою, яка має свою архітектуру та концепцію і в якій ми не маємо можливості, фізичної й технічної, повноцінно показати причини, передумови, механізм вчинення Голодомору-геноциду, його наслідки й особливо паралелі із сьогоденням. Від самого початку задум і архітектурний проєкт цілісного меморіального комплексу пам'яті жертв Голодомору мав складатися з двох частин – Зали пам'яті та будівлі музею, де мала бути основна експозиція. Першу чергу відкрили 2008-го. Цю подію я поставила б у десятку визначних подій в історії музейної справи України, якою ми всі завдячуємо президенту Вікторові Ющенку. Але це не був цілісний музейний комплекс. Після Революції гідності громадські організації, що опікувалися темою пам'яті Голодомору, звернулися до президента України з проханням повернутися до будівни­цтва другої черги та завершення меморіального комплексу. Це було не чимось новим, а поверненням до недоробленої справи.

Будівництво другої черги музею відбуватиметься державним коштом? Чи частину відшкодують меценати, громадські організації?

– 2017 року почалося зведення будівлі, що є другою чергою. Відтоді будівництво здійснює держава винятково за рахунок бюджету. Недержавні кошти задіяли під час проєктування другої черги, оскільки будівля має двох співавторів: українська компанія "Проєктні системи", робота якої фінансується з бюджету, та польська дизайнерська компанія Nizio Design International, за її роботу сплатили недержавні кошти, залучені благодійним фондом, створеним громадськими організаціями – товариством "Меморіал" імені Василя Стуса, Світовим конгресом українців і Громадським комітетом із вшанування пам'яті жертв Голодомору-геноциду. Так само недержавні кошти використали під час підготовки дизайн-проєкту основної експозиції в другій черзі. До роботи було залучено міжнародний дизайнерський консорціум у складі компаній Nizio Design International та Haley Sharpe Design. Оплачував їхню роботу благодійний фонд, що отримував кошти від українських меценатів. 2017-го була така концепція: держава мала звести будівлю, а благодійний фонд – залучити фінанси для створення і втілення проєкту експозиції. Основою музею є колекція, яку треба зберігати правильно, й експозиція – місце, де музей спілкується з відвідувачем.

Проєктування музейних експозицій – це нова галузь в Україні, ми майже не маємо фахівців. А у світі це розвинений напрям, тому до проєктування залучили іноземних експертів. Сьогодні вже готова вступна художня концепція, очікуємо можливості продовжити роботу зі створення дизайн-проєкту на її основі з тими ж іноземними проєктантами.

Чи підтримує музей контакти з діаспорою? Чи має підтримку з боку закордонних українських організацій?

– Звісно, контакти є. Українська діаспора – це спільнота, яка, починаючи з 1933 року, доносила до всього світу факт штучного голоду, а потім десятиліття поспіль зберігала правду, тоді як у радянській Україні говорити про це забороняли. Докази й документи частково було знищено, частково засекречено. Діаспора проводила марші, мітинги, пам'ятні зустрічі на вшанування жертв. Її представники стали першими респондентами, спогади і свідчення яких записала американська комісія Конгресу США з розслідування голоду в Україні, в якій працювали Джеймс Мейс і Роберт Конквест – відомі дослідники Голодомору. Перші документальні фільми також зняли на основі спогадів української діаспори.

2021-го спалахнув скандал через публікацію нового дослідження щодо жертв Голодомору. Як це позначилося на репутації музею?

– Щодо скандалу із завищенням кількості жертв – оприлюднені цифри були нібито результатом якихось експертиз. Сьогодні, після того як я пропрацювала в Музеї понад рік, у мене досі немає розуміння того, як ця експертиза відбувалася. Працівники музею, яких було залучено до цього процесу, відповідають: "Я лише зробив свою аналітичну довідку". А хто ці довідки збирав і робив експертизи – таємниця за сімома печатками. Звісно, цей скандал вплинув на музей негативно. Спільнота науковців повстала проти фальсифікацій. Людина може не бути фахівцем у темі Голодомору, але як науковець чудово розуміє методику дослідження. І коли тієї не дотримуються, то це фальсифікація. Через скандал музей опинився в ізоляції, без партнерських контактів з Інститутом історії, Інститутом національної пам'яті та багатьма іншими науковими установами. За останній рік мені вдалося відновити ці контакти, з кимось укласти меморандум про партнерство, когось залучити до співпраці. Я вдячна за довіру та підтримку дирекції Інституту історії України НАН України – кілька видань, підготовлених нашими працівниками, нині проходять там наукове рецензування. З нами готові співпрацювати за умови, що ми діємо на засадах науковості, без порушення музейної етики.

28 країн визнали Голодомор геноцидом, із них 18 – за час повномасштабної війни. Чи є в цьому заслуга Музею Голодомору? Чи має він вплив на західних політиків, дипломатів?

– Вважаю, що ми теж причетні до процесу визнання Голодомору геноцидом іншими країнами. Бо цей процес надзвичайно складний – уряд кожної держави не миттєво ухвалює такі рішення. За кожним із них стоїть кропітка робота, що може тривати рік і більше – організація виставок, круглих столів, підготовка доказової бази. Велику роль часто грає активність місцевої української діаспори. Звісно, першу скрипку грає Міністерство закордонних справ – визнання Голодомору геноцидом є одним із провідних напрямів української зовнішньої політики. Музей же найперше готує методичні матеріали, інформаційні виставки, буклети й повноцінні видання, зокрема англомовні, які ми передаємо представництвам України за кордоном для інформаційної роботи. Наші виставки, особливо за останній рік, були експоновані від штаб-квартири ООН у Нью-Йорку до посольства України в Азербайджані. Для виставок ми виготовляємо банери різними мовами, щоб охопити ширшу аудиторію. Також ми консультували Український інститут при МЗС, завданням якого є презентувати українську науку й культуру за кордоном. Він проводить інформаційну кампанію в Європі до роковин Голодомору, але інформаційні агентства часто креативлять, тому ми стежили, щоб вони не перейшли межі історичного фактажу.

Тобто музей має проєкти, розраховані на іноземців, щоб розповідати й пояснювати їм?

– Так. На відміну від інших музеїв, ми працюємо не лише на внутрішній, а й на зовнішній простір. У нас відбуваються англомовні та франкомовні екскурсії, наш сайт активно читають користувачі з усього світу. Бувають періоди, коли англомовна версія має більше відвідувань, ніж українськомовна. Це свідчення того, що ми важливі й цікаві. Виставки й інформаційні видання завжди розраховано як на українця, так і на іноземця.

Яка, на вашу думку, має бути державна політика щодо Голодомору?

– Я не нарікаю на державу, що вона щось робить не так. Швидше, я нарікала б на середньостатистичного українського громадянина. Якщо порівнювати ситуацію 1991 року чи навіть 2001-го з 2023-м, то сьогодні в публічному просторі є багато інформації, яку лише треба прочитати чи подивитися. Є інформація високого наукового рівня, призначена для фахівців, є багато інформації на межі науки й публіцистики, цікавої та зрозумілої. Є ютуб-канали, які розповідають про історію Голодомору простою зрозумілою мовою. Треба все це слухати, чути й не вестися на фейки, які плодять антиукраїнські сили, найперше – Росія. Цей доступ безоплатний, він не потребує зусиль. Щодо державної політики – культура в нас зазвичай фінансується за залишковим принципом. Хоча в Держбюджеті-2024 на неї виділили більше коштів, ніж у попередні роки. Втім, через знецінення гривні, можливо, ця сума не буде більша. Бачу, що багато грошей, зокрема грантових, громадські організації витрачають на речі, які є мізерними для нас, натомість надважливі проєкти не мають такої підтримки. Наприклад, було видано книжку Євгена Чикаленка "Розмови про сільське господарство". Це унікальне видання, яке свого часу в Російській імперії вийшло мільйонним накладом, при тому, що було написане українською мовою. Торік громадська активістка Анжела Савченко видала цю книжку власним коштом накладом одна тисяча примірників, який уже розійшовся. А це мала б робити держава. Або принаймні активніше підтримувати такі ініціативи. Я не кажу, що держава повинна давати гроші на безоплатні роздавання. Але українські книжки мають бути доступні, а їхні наклади – значно більші.

Щодо культури – ви писали у фейсбуку, що в українців виробилася "ковбасна психологія". Чи може оновлений Музей Голодомору виробити в них іншу, державницьку, психологію?

– Це палиця з двома кінцями. Тут ситуація як із критикою виділення коштів на добудову музею в той час, коли ми всі складаємося на дрони для Збройних сил України. Я розумію, що, коли людина не має роботи чи живе на мінімальну зарплату, в неї жахливі побутові умови, про культуру й високе вона думати не може. Лише коли забезпечено базові потреби, ми можемо думати про щось інше – науку, культуру.

Але є інший бік медалі – частина людей живе в таких умовах уже 30 років. Якби ми орієнтувалися на них, не було б жодних зрушень. А вони є – і до повномасштабного вторгнення, і навіть за нинішніх умов. Українські проєкти сьогодні їдуть у Європу та відкривають світу очі на нашу культуру. Має бути комплекс дій щодо боротьби з "ковбасною психологією". Мають бути соціальні програми з праце­влаштування, гідна зарплата, щоб у людини з'явилася можливість уболівати за історію та культуру й не перейматися базовими потребами.

Раніше я працювала в музейній громадській організації. Одним із її напрямів роботи був переклад і видання книжок, які допомагали б музейникам працювати по-сучасному, – з маркетингу, менеджменту, експозиційної роботи. Ми роздавали ці книжки, бо то були грантові проєкти. І потім я бачила, що лише в кількох людей ці книжки стали настільними. У решти вони лише зайняли місце у книжкових шафах. Бо без­оплатне не цінується, а коли ти за щось заплатив, то інакше до цього ставишся.

Яке ваше бачення завершеного, досконалого Музею Голодомору-геноциду?

– Моя мрія – побачити добудований, цілісний меморіальний комплекс і як перші групи відвідувачів у мирній Україні, що перемогла у війні, заходять до відкритого музею. Вірю, що команда музею разом із залученими фахівцями зробить найцікавішу експозицію в Україні. І наш музей стане осередком життя громади Києва, науковим центром для обміну думками, допомоги в боротьбі з фейками і продовження розбудови громадянського демократичного суспільства, як ми це робили донедавна.

×