Винищення українців росіяни практикували протягом усієї історії. Піком був Голодомор, – каже історик Дмитро Білий

Нині 90-ті роковини Голодомору – геноциду українців. Як повномасштабна російсько-українська війна змінює ставлення суспільства до нього?

– Більшість українців визнає Голодомор 1932–33 років геноцидом. У кожної нації є момент об'єднання. Жодна не може існувати без історичної та культурної пам'яті. Для українців тема Голодомору була заборонена. Уперше про неї почали говорити ­1989-го. Наступного року видали першу збірку документів.

Є поняття "історична психічна травма". Якщо вона не висловлена й не осмислена – руйнує тебе зсередини. Працюючи в Інституті дослідження Голодомору, розумію, наскільки важливою є ця тема. Ця трагедія зачепила кожну українську родину, навіть на заході. 1933-го у Львові вбили радянського консула Олексія Майлова в помсту за Голодомор. Це катастрофа, але водночас і фундамент об'єднання. Російська історична пам'ять будується на понтах "можем повторить", а в нас – "ніколи знову". Нині ми рішуче й консолідовано чинимо опір російським загарбникам, що продовжують ту саму практику геноциду. Ми розуміємо, що на нас чекає в разі завоювання, тому будемо боротися до останньої людини.

 

Яку роль зіграв Голодомор у русифікації Східної України?

– 52 відсотки жителів Донецька, за переписом 1989 року, ідентифікували себе як українці. Так, місто було русифіковане, переважно російськомовне, але варто було виїхати за межі Донецька, й будь-яке село було абсолютно українське – і за мовою, і за традиціями. Багато хто з колишніх бійців Української повстанської армії, коли закінчувався термін їхнього заслання до Сибіру, не могли повернутися додому – їх не пускали далі Донбасу, й вони там оселялися.

Русифікація Донбасу відбувалася як загальна політика в усьому Радянському Союзі. Західна Україна залишалася більш українською, бо її почали русифікувати лише з 1945-го. Там збереглося покоління, яке виросло між війнами. Інакше вона теж була б повністю зросійщена.

84 відсотки населення Донбасу проголосували 1991 року за незалежність України. Якби київська влада приділяла увагу всьому сходу України, провадила політику навернення до українства – там уже не лишилося б нічого русифікованого. Я викладав українською мовою в Донецькому університеті 1989 року. На початку четверо чи п'ятеро людей із курсу казали: "Преподавайте по-­русски". А 2014-го лише одна чи дві людини слабко знали українську. Для решти це вже була природна мова. І український патріотизм – так само.

85 відсотків українців погоджуються, що Голодомор 1932–1933 років був геноцидом, 13 – заперечують це, за даними соціологічної групи "Рейтинг" у листопаді 2021 року. Люди, які заперечують, – це ті, хто чекав на "русский мир"?

– Такі є в усіх регіонах – і у Львові, й на Донбасі. "Русский мир" – це предмет сліпої віри, "вірую, бо абсурдно". Певний відсоток таких людей буде завжди, у кожної нації є свої колаборанти. Але український патріотизм надзвичайно зміцнився – війна зачепила всю націю. Тепер ми чудово знаємо, з ким боремося.

У 1917–1921 роках у кожному селі була своя республіка, був то Скоропадський, то Директорія. А тепер ми виступаємо як могутня консолідована країна, багато в чому саме завдяки висновкам після Голодомору. Трагедія зробила нас сильнішими.

Які аргументи ви наводите для тих, хто заперечує геноцид 1932–1933 років?

– До війни ми вели дискусії з росіянами. Їхній головний аргумент: голод був не тільки в Україні, це, мовляв, спільна трагедія. Є зомбовані, з якими просто не варто розмовляти. Тих, хто схильний до діалогу, можна запитати: "Чому війська оточили Україну й Кубань, а не інші регіони?" Показувати документи про колосальні хлібозаготівлі на мільйони тонн і питати, чому вони накладені саме на Україну? Чому українцям забороняли переселятися на Кубань? Говорити треба мовою документів. Рідко кого можна ­переконати. Але розмовляти треба – саме для того, щоб наші знали і пам'ятали.

Чи варто активно піднімати тему Голодомору в засобах масової інформації, коли так багато бачимо трагедій російсько-­української війни?

– Варто. Цю тему будемо досліджувати, поки стоїть Україна. Це десятки тисяч документів. Велику роботу вже виконано, але ще чимало потрібно зробити. Багато архівів закрито для українських дослідників. Тему треба порушувати хоча б для того, щоб ми знали, для чого воюємо й волонтеримо. В умовах окупації ця трагедія повториться в набагато більших масштабах.

 

Наскільки українці нині об'єднані?

– Це чи не перша війна, в якій винятково українці воюють з імперцями. Росія була сильною саме за рахунок українців. Вони майже завжди воювали по обидва боки лінії фронту. Не можу згадати, коли в історії була така сприятлива геополітична ситуація для нас. Ми не воюємо на чотири фронти, як 1917-го. Дивує, як ми примудрялися виживати тисячоліттями. Іде страшна війна, подібної не було з 1945 року, вона змінить світ. Але ми об'єднані й маємо зробити все, щоб наші жертви не були даремними, і зберегти єдність після перемоги.

17 країн визнали Голодомор 1932–1933 років геноцидом. Нинішня російсько-українська війна, яка за методами та принципами не відрізняється від терору 1930-х, змінить ситуацію з визнанням тієї трагедії у світі?

– Так. По-перше, зріс авторитет України. По-друге, Захід бачить, що робить Росія на окупованих територіях. Це злочини проти людяності. По-третє, вплив Кремля на міжнародній арені впав нижче плінтуса.

Із часів Петра І в російському бюджеті на першому місці були витрати на армію, а на другому – на підкуп людей на Заході, лобістів. Сталін витрачав колосальні гроші, щоб замовчати Голодомор. А тепер, коли всі побачили, чим є Росія, підтримувати її та виступати проти визнання Голодомору геноцидом стало не комільфо. Далі все залежить від наших дипломатів.

Війну Росії в Україні визнали геноцидом Естонія, Латвія, Канада, Польща, Литва, Чехія. Наскільки Голодомор і теперішнє вбивство українців пов'язані?

– Тактика московитів не змінювалася з часів виникнення Росії як держави. Вони – хороші учні Золотої Орди. Винищення цілих народів вони практикували здавна, починаючи з Новгорода, який вони вирізали й заселили своїми людьми. Те саме робив Петро І у Батурині. Це державне утворення тримається на своїх принципах і не змінюється. Те, що Росія коїть нині в Україні, практикувала щодо нас протягом усієї історії. Піком був Голодомор. Сьогодні все повторюється.

Уже цього року побачимо, як розвалюється Російська Федерація, казали ви на початку повномасштабної агресії. Не змінили думки?

– Росія розпадається. В нашій армії є інтернаціональні з'єднання – чеченські батальйони імені Джохара Дудаєва та Шейха Мансура, легіон "Свобода Росії". У РФ є громадянські об'єднання, які пропагують ідею, що країна може бути вільною, лише коли перестане бути імперською. З початком повномасштабної війни ці заклики посилилися. Російський художник Ілля Глазунов колись казав, що бачив радянський плакат про дружбу народів: українці в шароварах, грузини в черкесках, узбеки в халатах, а росіянин – хлопчик у шортах і з піонерським галстуком. А де ж, мовляв, Росія? Я впевнений, іще рік-два – і вона переживе колапс і розпадеться на національні держави.

Яку роль у її розваленні може зіграти заселена раніше українцями Кубань? Чи має потенціал для відокремлення від Москви?

– Кубань має економічний потенціал для від'єднання. Війна та мобілізація викликали величезне невдоволення Путіним та його режимом. Як відбувався розпад СРСР 1991 року? Місцеві адміністрації, що раніше кричали "Слава КПРС!", подумали та й вирішили вийти з СРСР. Тож ці процеси будуть відбуватися в усій Росії, і не в останню чергу на Кубані.

Ознаки Голодомору-геноциду спостерігаємо й на Кубані, яка завжди вважала себе частиною України. 1918 року кубанці домовилися з гетьманом Павлом Скоропадським про возз'єднання з Україною. У 1920-х у цьому регіоні з'являються українські школи, друковані видання. В окремих районах кількість українців сягала 80 відсотків населення. У Києві на 1917 рік було 17 процентів українців, тоді як у Катеринодарі, нинішньому Краснодарі, – 37. Краснодарський державний університет був заснований як Північно-Кавказький український педагогічний інститут імені Миколи Скрипника, де готували викладацькі кадри для всіх регіонів, населених українцями. На Кубані було 1667 шкіл, 16 українських педагогічних технікумів. Мільйонними накладами виходила українська література. Наркомат освіти України порушував питання приєднання Кубані або створення Кубанської автономії у складі УРСР. Це житниця, хлібний регіон, і антирадянський водночас. Голодомор як там, так і в Україні, був одним із засобів знищення українців як нації.

Рафал Лемкін, автор терміну "геноцид" та Конвенції про запобігання цьому злочину, окреслив ознаки, за якими можна трактувати історичні події як геноцид. Перша: знищення націо­нальної інтелігенції – викладачів, науковців, письменників. Саме це відбувалося в Україні та на Кубані. 1932-го створили комісію з деукраїнізації Північно-Кавказького краю. Іван Полежаєв, учитель зі станиці Уманської, згадував, що з Білорусі потягом привезли російськомовні підручники. Наказали за одну ніч здати всі українські книжки. Ризикуючи життям, він заховав "Кобзар" Тараса Шевченка й томик Лесі Українки. Усі навчальні заклади перевели на російську мову. Педагогічний інститут оточили війська, викладачів і студентів посадили у столипінські вагони й відправили на Сибір.

 

Друга ознака геноциду: знищення фундаменту нації. В Україні таким було селянство. Його знищували через розкуркулення. Перетворили на аграрний пролетаріат, повністю залежний від держави в колгоспах. Це супроводжувалося штучно створеним голодом. Кубань і Україна були оточені військами, звідти забороняли виїздити. Край перетворився на концтабір. На Кубані вперше застосували практику чорних дощок – село, яке не виконувало плану хлібозаготівлі, заносили на цю дошку, після чого звідти вивозили всі харчові запаси й забороняли ввозити будь-які продукти. Коли населений пункт вимирав, над ним вішали чорний прапор. У станиці Новодерев'янківській, звідки родом мої батьки, до 1932-го жило 18 тисяч людей – ­1934-го залишилося 5 тисяч. Загалом на Кубані, де було три мільйони населення, половина вмерла. На їхнє місце заселяли людей із Росії. За переписом 1926 року, там жило понад 60 відсотків українців, а за переписом 1937 року – лише 4.

За рахунок чого Україна має вистояти й перемогти?

– Джміль не може літати, за законами аеродинаміки. Але він цих законів не знає і літає. Те саме з українцями – нас нищили протягом століть, а ми все одно відроджувалися.

Кожен народ має певний колективний архетип. Є він і в українців – ми не раби. Ми нація вільних людей. Це допомагало виживати там, де ніхто не міг би. У нас є єдність, немає внутрішнього роздраю, є досвід 2014 року. Як казав Геракліт: "Війна – батько всіх речей". Іде війна за самостійність. Було три етапи боротьби за неї – помаранчева революція 2004-го, Революція гідності 2014-го і повномасштабна війна 2022-го.

Яке місце має посідати Голодомор у національній пам'яті майбутніх поколінь українців?

– Я часто проводжу аналогію з Голокостом. Як для євреїв усього світу це основа об'єднання, а для європейських держав – тема неповернення до диктатури, так само для українців Голодомор – фундамент нації. Ми знаємо, що спільно пережили, що вижили й не допустимо, щоб чужинці знову проводили це щодо нас. І в цьому наша сила. Треба позбуватися віктимності: мовляв, українці – це жертви. Маємо пережити цю історичну травму й вилікуватися.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×