Наш світ одноразовий, мов гігієнічні прокладки

УНІВЕРСИТЕТИ ПОВИННІ НЕ НАКАЧУВАТИ ІНФОРМАЦІЄЮ, А ФОРМУВАТИ ОСОБИСТОСТІ

Люди, які розповідають про успіхи дистанційної освіти в Україні, – або ідіоти, або шахраї. Іноді одне іншому не заважає.

Теза, з якої я розпочав цю статтю, звісно, емоція. Але емоції – це так само невід'ємна частина нашого світосприйняття, як і, скажімо, логіка. А якщо без емоцій, то всі слова про принади дистанційної освіти лунають із вуст стерильних від будь-яких оцінкових суджень чиновників. Ясна річ, у них також є уявлення про те, що правильно, а що ні, що ефективно, а що ні. Але свої думки вони тримають на припоні. Бо функція чиновника, як і солдата, виконувати накази. А сумніви – ознака збою в професійній соціалізації.

Я не чиновник. І тому можу прямо казати: всі ці витівки з дистанційним навчанням – профанація, джерело якої владний ідіотизм.

 

Ви завернули увагу: давно не чути розмов про те, яка чудова в Україні освіта і який освічений український народ? А на цю тему з десяток років тому полюбляли просторікувати і політики, і чиновники. А пересічні українці здебільшого були певні, що освіта в нашій країні – це те, за що, загалом, не соромно.

Однак принципової розмови про стан освіти і, найголовніше, якою вона має бути в реаліях ХХІ століття, досі не було.

Тож поговорімо.

Я дивився на неї і думав, що в молоді роки вона була вродлива. Висока і струнка вона стояла за кафедрою, дивилася кудись під стелю й казала манірним голосом, що недавно перечитала праці Мартіна Лютера і тепер у неї геть інший погляд на добу Реформації. І от нині, в цьому курсі лекцій, вона з нами поділиться своїми розмислами.

Усе, кранти, подумав я, лекцій не буде. І не помилився.

Іноді вона замовкала і стояла в задумі. А тоді запитувала, що ми думаємо про ту чи ту тезу Мамардашвілі або ж Лосєва? Починалися дискусії, і коли вона чула вже геть несусвітню маячню, то тільки перепитувала: "Ви справді так вважаєте?"

У неї були правильні риси і вираз обличчя, мов у середньовічної скульптури. І навіть колір волосся був, наче в середньовічної скульптури. Сиві коси, а їй було, мабуть, під п'ятдесят, вона не фарбувала, а лише збирала хвостом, скріпивши металевим затискачем від заколки. Пластмасова прикраса відламалась і загубилась. Але це її, вочевидь, не бентежило. А часу подумати, що, либонь, треба купити іншу, в неї не було.

Вона мене дратувала. А я дратував її. Якось вона підбігла до парти, здійняла руки і вигукнула: "Бушанський, ви не йдете шляхом гуманізму!" І на її обличчі був болісний вираз.

Буквально за рік я зустрів її в коридорі й був радий бачити. А вона не впізнала мене. Я був одним із багатьох, кого вона намагалася вести шляхом гуманізму.

Іноді я навідуюся в "Букініст". І більшість книжок, що зібралися в моїй бібліотеці, – це праці авторів, яких ми обговорювали на семінарах професора Крижанівської.

На дошці в одній з аудиторій Кембриджського університету назавжди залишилася тінь Резерфорда. Усе життя він провів у лабораторіях, досліджуючи розсіювання альфа-частинок. Хапнув таку дозу радіації, що й сам почав світитися. Читаючи лекцію, довго стояв біля дошки, і на ній зосталася його радіаційна тінь.

Я от хочу спитати: якийсь умовний Джон Сміт міг би прочитати той-таки курс лекцій, який читав Резерфорд? Звісно, міг. І нині в тисячах університетів умовні Джони Сміти на лекціях розповідають про дослідження Резерфорда. Але Кембридж тому і Кембридж, що в ньому з аудиторією спілкується сам Резерфорд.

В естетиці є теза, яка загалом не оспорюється: видатний твір мистецтва – це не техніка, не майстерність, а особистість автора. Ця теза може бути поширена й на наукові дослідження. Скажімо, фройдизм і юнґіанство нерозривно пов'язані з особистостями науковців – основоположників цих учень. Кожна філософська школа, починаючи з платонізму й аристотелізму, – це особистість мислителя й учителя. Та ж таки посткласична фізика не постала би без Ернеста Резерфорда, Нільса Бора, Макса Планка. Радянський Союз пишався своїми нобелівськими лауреатами в галузі фізики. Але всі вони зосталися живі й зуміли зробити наукові відкриття завдяки одній людині. Учень Резерфорда – Петро Капіца – виривав їх із підвалів НКВД.

Освітній процес – це не лише отримання інформації, а й спілкування з особистістю. Інформацію можна дістати з книжки. А причетність до особистості – її форм реакцій на світ, її етичного кодексу – здобувається тільки завдяки діалогу.

Ще хтось хоче розповісти мені про радість дистанційного навчання?

У середньовічній Сорбонні був юридичний факультет. Специфіка навчання, однак, полягала в тім, що студенти нічого не дізнавалися про право Французького Королівства. Вони вивчали філософію і логіку, риторику й Кодекс Юстиніана. А вже потім, обійнявши посади нотаріусів, адвокатів і суддів, вивчали закони Королівства. Така педагогічна практика зумовлювалася простим міркуванням: вивчити закони – діло нехитре. Мета ж університетської освіти – у формуванні мислення та світогляду.

Університет – це не про практичні знання. А про особистість, її мислення та світогляд.

А тепер, шановні читачі, пригадайте всі ті просторікування, до яких вдаються наші чиновники та політики, коли розводяться про практичні знання, навички та вміння, котрі, на їхню думку, мають давати університети.

А ще пригадайте, що творці Просвітництва та Великої французької революції – Марат, Дантон, Робесп'єр та інші – всі, за деякими винятками, були випускниками факультетів, де студіювали латинських авторів і не згадували про "практику".

У добу Середньовіччя було своєрідне розуміння поняття "нація" – народ, у перекладі з латини. Зокрема, існував "студентський народ". Якщо ти вчишся у Сорбонні, Львівському чи Київському колегіумах, то, незалежно від етнічного походження, ти приналежний до єдиного "студентського народу". Бо не кров і не земля єднають людей. А світогляд. І тому наш земляк Юрій Дрогобич міг бути ректором Болонського університету, Павло Русин із Кросна – учителем Миколая Коперника, а Еразм Роттердамський писав, що задля поширення світла науки ладен податися і до Рутенії, маючи на увазі сучасну Україну.

Миколі Бердяєву належить есей, який став знаменитим, – "Нове Середньовіччя". Бердяєв не помилився: ми вступаємо в добу Нового Середньовіччя. Річ лише в тому, що ті часи були багатоманітними: по один бік забобони і вандалізм, по другий – Сорбонна й колегіуми. Нині Європа єдина, а кордони відкриті, як і в добу Середньовіччя. Етнічні відмінності відіграють мінімальну роль. Людей об'єднують інтереси, а не кров. Утім, ті ж таки інтереси – світогляд і знання – здатні й роз'єднувати. Війна, яку Росія нав'язала Україні, та масові заворушення у США – тому свідчення.

Тож з усією очевидністю постає висновок: тільки освіта здатна забезпечити єдність країни. І навпаки: помилки в освітній політиці неминуче ведуть до руйнації країн.

Нинішня освітня система постала в добу Просвітництва. Перед авторами педагогічних трактатів, чиновниками й учителями-практиками стояло питання: як просвітити мільйони темних людей, маючи обмежений інформаційний ресурс? Тому й постала "масова школа", в якій один учитель навчає 30 учнів, які перебувають на одному освітньому рівні. Так з'явились і публічні бібліотеки, в яких будь-хто міг отримати доступ до книжок.

Але нині маємо кардинально іншу ситуацію. Реальність ХХІ століття та, що будь-хто в один клік отримує будь-яку інформацію, починаючи з трактатів Платона і закінчуючи "відосиками" політиків.

Кожен автор, який пише для електронних видань, знає, що текст має бути такий, аби читач не відволікся на перший-ліпший банер з еротичним фото. Однак ця проблема універсальна. Який текст обере читач: філософський трактат, політичну аналітику чи сенсаційний репортаж із Верховної Ради про нові пригоди "корабельних сосен"? Цілком очевидно, що вибір завжди за читачем. І те, який саме вибір зробить, залежить від його світогляду.

Нині ані вчитель, ані університетський викладач уже не є джерелом інформації. Їхні функції звузилися до трансляції власної особистості. Не має значення, що саме розповість, наприклад, про Платона професор філософії. Значення має, як він це розповість. Будь-який студент фізмату може почитати про розсіювання альфа-частинок. Функція професора – діалог, у якому альфа-частинки стануть живими і значущими.

І тому ми доходимо наступної максими: роль школи і вищої освіти полягає не в "накачуванні інформацією", а у формуванні особистості учня та студента. Інформація – це предмет, яким оперує пам'ять. Інформація запам'ятовується і забувається. Річ лише в тім, який фокус уваги в реципієнта. Яка інформація його цікавить? За яким посиланням перейде, блукаючи мережею? На що витратить свій час і емоційний ресурс?

 

Ще з дрімучих часів Середньовіччя у французьких школах викладається філософія. А один із випускних іспитів – філософський есей. В елітарних школах Англії головні предмети – все­світня історія та література. Учні пишуть есеї про Гомера та Шекспіра. А викладачів цікавить, чи є в учня власний погляд і чи здатен він його обґрунтувати? Так за сторінками поетів формується еліта Британської імперії.

У Герберта Маркузе є варте уваги поняття – велика відмова. Він мав на увазі, що в добу загального споживання людина здатна зберегти свободу, лише вдавшися до великої відмови від споживання. Не ведіться на рекламу! Не ведіться на соціальний пресинг. Не поглинайте товарів, які вам насправді не потрібні.

У міркуваннях Маркузе є, звісно, рація. Хоча теза про велику відмову – це лише парафраз до ідей Епікура й еллінських кініків. Сенс великої відмови розкривається, коли ми перестаємо говорити про матеріальне, а починаємо замислюватися про споживання інформації. Яка книжка буде прочитана? Які інтернет-сторінки розгорнуті? Яка музика слухатиметься? Які фільми переглядатимуться?

Не відволікатися на треш – це і є велика відмова.

У романі "Машина часу" Герберта Веллса люди майбутнього діляться на дві гілки – потворних морлоків і чарівливих елоїв. Веллс помилився. На наших очах світ ділиться на споживачів інформаційного сміття, включаючи все, що іменується шоу-бізнесом, і споживачів інформації, яка має не тільки сьогочасний сенс.

Людина здатна зробити вибір. Усе залежить від того, яка це людина. Особистість завжди робить адекватний собі вибір. Однак і сама особистість – не природна даність. Вона формується, зокрема, і школою.

Тож, кажучи вже максимально конкретно, в освітньому курсі на першому місці мають бути предмети, які формують людину та громадянина, сприяють розвиткові мислення. А це означає, що в пріоритеті мають бути всесвітня історія та світова література. Бо, тільки розбираючи і переживаючи ті давні колізії, відкристалізовані в класичних текстах, можна сподіватися на формування особистості.

Коли я бачу на вулицях цих щасливих людей у медичних масках, завжди думаю: які ж ви слухняненькі, які ж ви ручні! Мов ваші домашні песики. І жодного сумніву: всі ці люди в масках від вуха до вуха вчасно сплачують комуналку, сумлінно розраховуються за іпотеку, ведуть здоровий спосіб життя й уже на шляху, щоб відвідати всі архітектурні пам'ятки Європи, й уже виклали фотозвіти в Instagram. Ці люди живуть у рамках соціальної норми. І їм навіть на думку не спадає, що ті можуть бути хибні.

Хочу нагадати, що за три колоски відправляли в ГУЛАГ за законом. І в Бабиному Яру – розстрілювали за законом.

Особистість завжди в опозиції до закону і соціальних норм. Конформісти ж слідують соціальним нормам із захватом. Їм так зручніше. Комфортніше. Вони повертаються в пелюшки, якими їх сповивала матуся.

Ми обурюємося маразмами, якими сповнене соціальне й політичне життя України. Але всі ці "особливості" нашого життя – в рамках дозволеного. Це ми дозволяємо існувати цій Верховній Раді, цьому президенту й цьому уряду. Це ми погоджуємося на ці дороги й затори. Це не їхня провина. А наша. Бо ми припустилися помилки, відмовляємося її усвідомити і як наслідок – нездатні виправити.

Наша реальність – це відображення нашої свідомості.

Ми живемо у світі, який радикально змінився. Усе ХХ століття ламалися соціальні рамки. А нині їх уже нема. Що є прийнятним, а що неприйнятним, що законним, а що незаконним, що є прекрасним, а що потворним? Немає відповідей. Їх кожен дає собі сам. І діє залежно від своєї відповіді. Так, звісно, можна відмовитися від пошуку відповіді і перетворитися на щасливого ідіота в медичній масці.

Ще у ХХ столітті люди знали, як їм потрібно жити, як робити кар'єру, будувати сім'ю, виховувати дітей, як старіти. А нині кожен має знайти свою відповідь. Життєві стратегії, які залишились із минулого століття, вже не працюють. А коли люди намагаються їм слідувати – вчасно одружуються, вчасно народжують дітей, вчасно прогинаються в рамках професійної соціалізації – то все завершується трагедією індивідуального масштабу.

Люди минулого хотіли пізнати світ. Людям сучасності потрібно пізнавати не лише світ, а й самих себе.

І тому наступна максима: необхідним складником базової освіти мають бути знання з психології. Бо без рефлексії людина перетворюється на сміття, яке вітер ганяє київськими вулицями. Навич­ки особистісної та предметної рефлексії мають так само прищеплюватися, як і знання таб­лиці множення. Утім, забувши таблицю, можна скористатися калькулятором. А чим скористається людина, якщо вона не спроможна проаналізувати свої думки, почуття та вчинки?

Ми живемо у світі тотального виробництва. Людина уподібнилася до Бога – створює світ за власним образом і подобою. Індустрія туризму вироб­ляє краєвиди, які неодмінно треба побачити. Шоу-бізнес – хіти, які треба слухати. Інформ­агенції не повідомляють, а виробляють топновини. Нам виробляють політичні партії одноразового користування. Так само одноразові в нас політики. Ми не живемо майбутнім. Ми живемо одним днем. Кліпове подання інформації. Кліпове сприйняття. Кліпове мислення.

Живемо в одноразовому світі. Хто ж тоді ми? Вочевидь, ми так само одноразові, як і наша реальність. Мов гігієнічні прокладки.

×