У кожної людини своя дорога. Моя – віднайти у собі любов і наповнитися світлом.
Довго проходила шлях від того, що я не просто донька Грицька Чубая та сестра Тараса Чубая, а особистість.
Похорон батька пам'ятаю, ніби уві сні. Була прекрасна травнева погода, пахло бузком. Я бігала у картатій сукенці. Бабця Стефа, мамина мама, взяла мене на руки. Піднесла до труни і сказала: "Попрощайся з татом". Я поцілувала його в чоло.
Мене загубили на татовому похороні. Я йшла за процесією сама, збираючи квіти. Так і йду за ним усе життя. Шукаю. Питаю. Відповіді приходять. У нашій сім'ї не прийнято говорити про тата. Усе, що хочу знати, розпитую в його друзів або шукаю у віршах.
Наш рід походить із Запорозької Січі. Чубай із роду Гетьманів. Прадіда змусили відмовитися від прізвища. У бабусі було 12 дітей. Боялася, що рід може зникнути. Тому половину записала на Гетьман, а другу – на Чубай.
Народилася в будинку на Погулянці (лісопарк у Львові й район навколо нього. – Країна), який звели мамині батьки. Дідо Іван був крутий кравець. Шив модний і стильний одяг. Так і збудував хату. А бабця Стефа виховувала нас. Розповідала про Бога і повстанців. Співала. В якийсь час у чотирьох кімнатах жили 16 людей.
Тато назвав мене Соломія – на честь Крушельницької. Дуже хотів, щоб я співала.
Мамі було важливо, щоб я знала багато мов. Від 3 років спілкувалася зі мною іспанською.
У школі, де я вчилася, мама була вчителькою, а хрещена – директоркою. Нікому такого не побажаю. На мене скаржилися в першу чергу. Я не завжди розуміла: чи хороші оцінки – моя заслуга?
Якщо дитину постійно принижувати, звинувачувати й обзивати, вона буде нещасна. Потрібно говорити, що погану поведінку можна виправити.
Думку про себе формую зараз. Бо все, що до того чула, – точка зору оточення. Не моя.
Я вразлива. Наче тонка крижинка.
У Німеччині отримала внутрішній стрижень. У нас дітей вчать алгебри, геометрії, хімії, фізики. У них – давати собі раду в житті. Там зрозуміла, що можу все – їздити на коні, плавати, співати, малювати. Навчилася бути чесною, вірити, не запізнюватися.
Українська школа змінилася, більше свободи. Батьки можуть обирати напрям розвитку дитини, вимагати якіснішої освіти, змінювати вчителів. У радянські часи всіх вирівнювали під одну лінієчку.
Наше покоління робило все, щоб комусь подобатися. Покоління мого сина – це вільні люди, які знають, чого хочуть.
Свої дитячі травми й образи батьки переносять на дітей. Потрібно розірвати це коло.
Батьки мають дати дітям любов. Інакше ті приречені шукати її все життя, заповнювати внутрішню діру – їжею, людьми, роботами, алкоголем.
Перші серйозні стосунки – однокласник Володя. Ми сварилися та мирилися, сходилися та розходилися. Недавно бачилися на святкуванні ювілейної дати закінчення школи. Він виріс у прекрасного мужчину.
З'явилися багато страхів. Напевно, це накопичується за роки. Найбільший – коли помирають люди. Боюся, що мене покинуть.
Хочу вірити, що люди живуть не раз. У кожного своя місія, яку потрібно виконати. Тому світ такий несправедливий. Накосячив – відпрацьовуй.
Гіркий досвід навчив мене бути вдячною і цінувати те, що маю.
Стосунки можуть бути тривалі, якщо партнери "включені" одне в одного, але залишаються окремими особистостями.
Чоловік зовні схожий на мого тата. Побачив мене на сцені. Взяв автограф. Вирішив, я маю бути з ним. Казав, що продумав, як мене завоювати. Здалася, коли на мої іменини приїхав під хату з оберемком польових квітів. Стояв під дощем і співав пісню "Братів Гадюкіних" "Моя любов, Соломія".
Пари розходяться, коли немає любові та бажання разом працювати над стосунками.
Люди, в яких не було життєвої трагедії, ніколи не зрозуміють біди інших.
Першу дитину ми втратили. Нам говорили, що не зможу народити. А потім на світ з'явився Олекса. Його забрали в реанімацію, давали один відсоток на життя. Я вірила, що виживе.
У 2 роки сину поставили діагноз – аутизм. Довго не усвідомлювала. Думала, я – погана мати. Потім зрозуміла, що потрібно рятувати дитину. Почалася робота – з сином і над собою. З дитини, яка сиділа в кутку, кричала, ненавиділа і хотіла знищити цей світ, він виріс життєрадісним здібним хлопчиком.
Олекса не знає днів тижня чи місяців. Але пам'ятає порядок розташування планет від Сонця та 500 найменувань роботів. Каже, що він з іншої планети, потрапив сюди на космічному кораблі. Прийшов врятувати Землю.
Якщо дитина вередує, кричить, не слухається, значить батьки її не чують і не розуміють.
Жила у двох крайнощах. З одного боку: "Що ти таке вигадуєш, він здоровий хлопчик". А з другого: "Зроби щось, він жахливо поводиться". Не хочу нікому нічого доводити. Я розумію, що маю робити, й іду далі.
Через синів аутизм буває боляче. Ми не можемо з ним їсти за одним столом, бо він реагує на запахи. Не можемо сходити на концерт, бо велика кількість людей його втомлює. Олексі треба часто бути на самоті. Чоловікові ще важче.
Найбільша дурня, яку чула, – "переросте". Це не працює.
Наш син, як мінне поле. Здавалося б, усе вже добре, як у всіх. Раптом щось вибухає – і він замикається. Знову треба діставати з мушлі. А мені залишається лише його любити. І я справді щаслива, що Олекса мій син.
Найбільша любов – коли люди стають кращими одне біля одного.
В українських чоловіків ще немає культури сприйняття жінки. Їм недостатньо того, що дружина відпрацювала на роботі, попрала, попрасувала, наварила та ще й чудово виглядає. Чоловік може зачмирити за пересолений борщ.
Мені вдалося полюбити життя.
Часто сварюся з Богом. Не довіряю йому через обставини, які довелося пережити. Іноді уявляю його на задньому сидінні машини. Іншим разом – глядачем концерту в п'ятому ряду.
Люди такі різні, але такі схожі.
Місця сили – це щось, зроблене з любов'ю. Стародавні храми, неймовірні краєвиди, будинок мрії. Шукаю своє таке місце.
Люблю, коли гори Й море разом.
Виклики та стреси потрібні, щоб ми росли й не стояли на місці.
Часу постійно замало.
Кризи починаються, коли ще не виконав завдання, а вже розслабився.
Образа – це невміння брати відповідальність за своє життя. Росла ображеною на весь світ. Боролася з цим. Тепер вважаю, що дорослі, які ображаються, – незрілі.
Великий дар – бачити красу душі в повненьких, аутистах, худих, із вадами. Люди створені для взаємодії. Ми в ланцюжку. Заберіть одну ланку – і все розвалиться.
Щастя потрібно бачити у дрібницях. Коли щось смачно приготуєш, коли розмовляєш із друзями, коли сміється дитина, коли чоловік дає руку і каже, що знає, що мені потрібно. Одного разу він відвіз мене на гору Гичу в Карпатах. На небі – ніби хто зірок насипав рясно. Годину дивилася на них.
Про мозок і тіло потрібно піклуватися, тримати в тонусі. Тоді можна не хвилюватися за старість.
У нашого народу психологічна травма – брак упевненості та віри в себе. Нам часто казали, що ми ніхто. Що ми – хохли. Треба вірити й любити себе та країну.
2 
1
Коментарі