7 жовтня обрали нового президента Національної академії наук України. Ним став академік, доктор фізико-математичних наук 69-річний Анатолій Загородній. До цього структуру 58 років очолював 101-літній Борис Патон, помер 19 серпня.
В академії діють 163 установи та 46 організацій дослідно-виробничої бази. Понад 15 тисяч наукових працівників. На 1 січня 2019-го у складі НАН було 189 академіків, 386 членів-кореспондентів. Вік переважної більшості
членів президії перевищує 70 років.
На наукові дослідження й розробки торік в Україні з усіх джерел витратили понад 17 мільярдів гривень. Найбільшу частину – 38,3 відсотка – профінансувала держава. На науку Україна 2019-го виділила 0,43 відсотка внутрішнього валового продукту – рекордно низький показник за останні 10 років. У країнах Європейського Союзу він у середньому становив 2,12 процента.
Постійне недофінасування, непрозорий розподіл коштів, застаріле обладнання, низькі зарплати, ізольованість і клановість – у таких умовах виживає українська наука. Молоді вчені виїжджають за кордон або реалізовуються в інших сферах. Про науку в Україні суспільство знає мало, цю сферу діяльності не вважають престижною. У грудні 2019 року створили робочу групу для розгляду пропозицій реформування Національної академії наук.
Анатолій Загородній відмовився дати інтерв'ю "Країні", пояснюючи тим, що не хоче бути публічним.
Запитуємо в експертів: що заважає українській науці вибратися з ями?
Наші природничі науки інтегровані у світовий контекст. Це наслідок недофінансування 1990х, нульових і останніх шести років війни. Бо немає можливості робити відкриття без виходу на міжнародні лабораторії і гранти.
У рейтингу цитованості й публікаційної активності наші науковці приблизно на 40й позиції у світі. Начебто невисоко. Але за ВВП Україна десь на 60–му місці.
Ситуація в науці за останні роки погіршилася через недофінансування. Молодь тікає. 2015го в НАН працювали близько трьох тисяч молодих учених, нині – дві. За 5–6 тисяч гривень на місяць не готові цим займатися. Держава має збільшити фінансування і змінити тарифні сітки. За законом, молодий науковець у галузі промисловості має отримувати подвійний оклад – близько 20 тисяч гривень. Але це не працює.
Фінансування Офісу президента, генпрокуратури, будівництва доріг зростає.
Тож ГРОШІ Є. АЛЕ НА НАУКУ ЇХ ЗАВЖДИ НЕ ВИСТАЧАЄ. Це головна проблема. Не вирішивши її, не варто братися за наступні. Кількість учених в Україні з 1991го скоротилася втричі.
Антон СЕНЕНКО, 34 роки, старший науковий працівник Інституту фізики НАН України
Україна воює з Росією. Тож науковий потенціал необхідно використовувати насамперед для обороноздатності. Однак ми зіткнулися з епідемією коронавірусу, тому здоров'я людей є найважливішим питанням сьогодення. Розвиток і потужна фінансова підтримка найсучасніших біологічних досліджень – у центрі уваги всіх країн, і з боку держави, і приватного сектора. Пандемія показала, як важливо розвивати і фінансувати науку.
Алла ЄМЕЦЬ, 50 років, доктор біологічних наук
Нашу Академію наук не можна реформувати. Люди думають: от з'являться нові обличчя – будуть зміни. Не буде. Зміни приходять з новими уявленнями, концептами, програмами, стратегіями. Повинні бути фахові дискусії та реформування самої науки. Вона вимирає в усьому світі. Маємо шалену кризу.
Зараз більше уваги приділяють інженерії, технології та політиці. Нинішня пандемія може стимулювати науку рухатися швидше в різних напрямках.
Сергій ДАЦЮК, 55 років, філософ
Національна академія наук живе так, як і 50 років тому. Умови змінюються, тому необхідні грантова система фінансування і звітність. Першочергово треба провести аудит.
АКАДЕМІЄЮ КЕРУЮТЬ ХОРОШІ ВЧЕНІ, АЛЕ ВОНИ ПОГАНІ МЕНЕДЖЕРИ. Маємо невідповідні закони й наукові регуляції. Тому, наприклад, не можна продати непотрібну будівлю й купити хороше обладнання. Перспективні науковці мають отримувати всі можливості для роботи, а зараз у нас всі однакові. Один працює і публікується на рівні міжнародних стандартів, а в сусідньому відділі колега не робить нічого, бо інститут не купив обладнання чи реактивів. Але отримують однакову зарплату.
Також маємо ментальну проблему з молодими академіками. Борис Патон 44річним очолив НАН і замінив усіх директорів на молодих, це було нормально. Вони росли, старіли і приймали у свій клуб тільки ровесників, на молоде покоління дивилися зверхньо. Щоб обірвати цю тенденцію, треба змінити критерії для висування в академіки, чи квоти, чи показники. Аби вік не був єдиною неписаною умовою.
Нана ВОЙТЕНКО, 52 роки, доктор біологічних наук, завідувачка відділу сенсорної сигналізації Інституту фізіології імені Олександра Богомольця
Щоб зупинити відтік мізків, ученим слід показати перспективу, дати можливості та свободу наукової роботи. Держава має встановити напрямки досліджень. Наприклад, квантові технології, штучний інтелект, нанотехнології, відновлювальні засоби енергії. Треба дивитися, де можемо бути конкурентні. ВАРТО ПІДТРИМУВАТИ ТЕ, ЩО СИЛЬНІШЕ І В ПЕРСПЕКТИВІ ПРИНЕСЕ КОШТИ.
Західні країни з радістю виділяють кошти на перспективні експерименти. Україна ж не користає з цього. Мої дослідження на 50 відсотків фінансуються через гранти уряду на основі конкурсних пропозицій. Ось потребую коштів для 30 науковців, з якими працюю. Це 30–70 тисяч доларів на кожного щороку. Половину платить університет. Решту маю з грантів. Українські науковці теж так можуть.
У світі є тільки дві оцінки наукового рівня: кількість публікацій у провідних журналах, цитування і репутація. Навіть невеликі університети мають більше цитувань, ніж уся українська академічна наука. Вона вмирала 30 років. Її слід переформатувати чи збудувати знову. Навіть Росія спробувала зробити "Сколково". Путінська політика не дала інституції змоги стати такою, якою мала б. Але задум правильний.
Юрій ГОГОЦІ, 58 років, український і американський науковець в галузі хімії, матеріалознавства та нанотехнологій, професор університету Дрекселя, США
Завдяки хімічним і технічним спеціальностям українська наука посідає непогане місце у світі. Але, судячи з рівня міжнародних публікацій, відстають гуманітарії. Загалом НАШИХ ФАХІВЦІВ ЦІНУЮТЬ ЗА КОРДОНОМ, БО ВОНИ МАЮТЬ ІДЕЇ. Деколи тамтешні лабораторії мають усе обладнання, але не знають, що би вони ще могли. А щойно наші люди там з'являються – починає кипіти робота.
Галина КЛИМ, 39 років, докторка технічних наук, професорка кафедри спеціалізованих комп'ютерних систем Інституту комп'ютерних технологій, автоматики та метрології Національного університету "Львівська політехніка"
Українська наука розвивається завдяки ентузіазму вчених, які за свої кошти купують реактиви, прилади, препарати. І при цьому примудряються вигравати міжнародні гранти, обходячи іноземних претендентів.
Заважає ставлення держави до науки й учених як до чогось третьосортного. 2016-го максимально скоротили фінансування і звільняли мало не кожного третього працівника. Можновладці хочуть миттєвих результатів, але фундаментальна наука десятиліттями, а то й століттями, напрацьовує матеріал і лише тоді може знайти практичне застосування.
У 1990-х виїхали всі, хто зміг, зі старшого покоління, у 2000-х – молоді вчені. Зараз на зарплату молодшого наукового працівника – 5600 гривень без податків – прожити неможливо.
Середній вік молодших наукових працівників – 40 років. Нормально, коли це звання отримують до 30. Та через конкуренцію й амбіції старших науковців молодь не може пробитися на керівні посади. ВАКАНСІЇ З'ЯВЛЯЮТЬСЯ, КОЛИ ХТОСЬ ПОМИРАЄ.
Кількість кандидатів наук серед чоловіків і жінок приблизно рівна, а от серед докторів – провал. Бо на жінці, крім роботи, залишаються всі побутові проблеми. Суміщати це важко. А для докторської дисертації потрібні глибші й триваліші дослідження. До того ж досі є гендерний розподіл – керівну посаду скоріше отримає чоловік.
Євгенія ЯНІШ, 42 роки, кандидат біологічних наук, науковий працівник
Інституту зоології імені Івана Шмальгаузена
У світі наука – ринок: менеджмент, управління людьми, фінансами, вміння себе продати, написати не канцелярщину. Цього в Україні не існує. Тут можна бути лінивим ученим, все одно отримуватимеш стаж і сякі-такі гроші. Потім – наукова пенсія. Клеїти дурня можна все життя.
Українські науковці, які справді працюють, – конкурентоспроможні. Вони молодими виїздять за кордон. У ХХІ СТОЛІТТІ НАУКА РОБИТЬСЯ КОЛЕКТИВАМИ. Їх називають братськими могилами. Це 20–30 авторів, які з різних країн пишуть спільну працю. Обробляють великі масиви даних, мають доступ до банків біологічного матеріалу чи приладів.
Розумний учений сам може популяризувати науку, але не зробить ривка. Для цього потрібні фінанси, матеріальна база і колектив. Україна цього дати не може. Вдома науковець не збере зіркової команди, де кожен знатиме, що робити. Скоріше за все, на її чолі буде керівник-алкоголік або той, хто хоче спати з аспірантками, або старий маразматик.
НАУКОВЦЯМ, ЯКІ ВИЇЖДЖАЮТЬ, ТРЕБА ДАВАТИ ГРОШІ НА КВИТОК. Мої друзі поїхали за кордон. Тут вони не змогли би винайняти квартиру, народити дитину, купити машину, реалізуватися як учені, захиститися. І я рада, що зробили це там. Не мусили нарізати канапки на банкет. АМОРАЛЬНО ПОВЕРТАТИ науковців В УКРАЇНУ, ЩОБ ВОНИ ПРОДОВЖУВАЛИ ТУТ БИТИСЯ ГОЛОВОЮ ОБ СТІНУ.
Дарка ОЗЕРНА, 35 років, ведуча просвітницько-розважальної рубрики "Британські вчені" на радіо "Культура"
За рівнями науки маємо три групи країн. Перша – ті, що вкладають у галузь багато коштів. Для них наукові здобутки – важлива складова міжнародного іміджу. У другій – країни, які вкладають у науку, але спорт для них важливіший. Третя – незацікавлені в розвитку науки. Ми – у другій. Для переходу в першу необхідне економічне диво. Але варто спробувати піднятися в межах другої.
Країни з першої групи зосереджені на трендових напрямках науки. Та навіть сукупні можливості США і Китаю недостатні для розвитку всіх галузей. Є чимало недосліджених питань, вирішення яких може прославити імена українських учених.
Заважають брак фінансування й радянське минуле. Зберігається система, коли ЛЮДИНА ОТРИМУЄ ЗАРПЛАТУ НЕЗАЛЕЖНО ВІД ТОГО, ПРАЦЮЄ ЧИ НІ. На державному рівні немає інтересу до певних галузей. Звертають увагу на оборонку, медицину. А кошти треба виділяти і на історію, палеонтологію, етнографію, астрономію.
Академія наук застаріла. Новий президент Анатолій Загородній має добру репутацію. Але для покращень зміни керівника недостатньо. Легше створити академію з нуля, але ця влада не провела жодної вдалої реформи. Тому залишається сподіватися, що Загородньому хоча б не заважатимуть.
Леонід ГОРОБЕЦЬ, 37 років, палеонтолог, старший науковий працівник Національного науково-природничого музею НАН України
Українська наука надто залежна від бюрократичних інституцій, адміністративної вертикалі. Їй БРАКУЄ САМОВРЯДУВАННЯ Й САМОРЕГУЛЯЦІЇ. Це відчувається по тому, як Державний фонд досліджень роздає гранти. Як призначають керівників. Як вони вибивають фінансування. НЕМАЄ РИНКУ НАУКОВИХ ІДЕЙ. Усе залишається гіперцентралізовано.
Популяризація науки в нас не така й слабка. Є низка видань і програм. Але чи є попит? Сумніваюся. У науці він виникає, коли людина задовольнила базові проблеми і може віддаватися інтелектуальному розвитку. Або коли це потрібно для прагматичної мети. В Україні бракує обох категорій.
Олексій ПАНИЧ, 59 років, філософ
Українська наука змінилась у гуманітарних галузях. Була зациклена на ідеологічній неправді. Зараз відбуваються фундаментальні зрушення в напрямку об'єктивного відтворення, чим була Україна впродовж сотень років.
Негуманітарні сфери вимагають сильного інтелекту й добрих грошей. Цього немає. Тому молоді вчені й середнього віку їдуть на Захід.
МОЛОДЬ ГОТОВА ДО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ У КРАЇНІ. Маю надію, що теперішній президент академії і хто займається наукою зрозуміють, що мають справу з іншим інтелектом. В Інститут національної пам'яті – хоч що б там говорили персонажі, які поглядають у бік Луб'янки, – працюють люди, які інакше дивляться на український світ і його минуле.
Потрібні загальнонаціональні фінансові зусилля, аби сучасний український учений не мав вигляду, як у 1960–1970-х, не перетворювався на злидаря. Інтелект повинен бути оплачуваний.
Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, 79 років, історик, мистецтвознавець
Наша Академія наук – трешак повний. Ніколи не повернуся. Там одні старці за 70, на засіданні президії просто сплять. Усі кадрові зрушення відбуваються лише вперед ногами.
Ми не можемо собі дозволити величезну Академію наук, коштів її фінансувати немає. Нинішню довели до зубожіння. У лабораторіях ремонту не було із 1970-х, обладнання не працює.
ДЕРЖАВА МАЄ РОЗРОБИТИ ЯКИЙСЬ КУРС. АБО МИ РЕФОРМУЄМО АКАДЕМІЮ І КАРДИНАЛЬНО СКОРОЧУЄМО, об'єднуємо інститути, звільняємо дармоїдів і робимо маленьке й ефективне "наукове містечко". АБО ЛІКВІДУЄМО й робимо, як у Європі, науку в університетах. Там студенти й аспіранти пишуть роботи у професорів, які мають певну кількість грантів. Займаються реальною наукою і викладаюь у вузах найактуальніші її моменти. Читають спецкурси, лекції, аналогів яких немає у світі. А в нас викладають те, що було актуально 60 років тому.
Розвинені країни збільшують концентрацію розумних людей, переманюючи їх. Талановитих у нас не менше, ніж у Німеччині, але як тут себе реалізувати?
Гліб РЕПІЧ, 33 роки, кандидат хімічних наук, працює в Північно-західному університеті міста Сіань
Наука в Україні підходить до точки неповернення. Постійне недофінансування установ, мізерна зарплата, катастрофічний відтік молодих і досвідчених учених за кордон або у бізнес, застаріла матеріально-технічна база – все це наближає українську науку до стану, після чого відновити її буде неможливо.
Розвиватися заважає відсутність у влади і суспільства розуміння, що без науки Україна не зможе мати сильні економіку, освіту, медицину й обороноздатність. НА НАУКУ ДИВЛЯТЬСЯ, ЯК НА СИРОТУ, яку, може, і шкода, але ЯКЩО ЇЇ НЕ СТАНЕ, ВСІМ БУДЕ ЛЕГШЕ. А фінансування її вважають благодійністю чи марнотратством. Саме тому в нас досі немає стратегії розвитку наукової сфери. Пріоритетів держави щодо наукових напрямків не оновлюють, відсутні національні й державні науково-технічні програми і держзамовлення розробок. За трьох останніх урядів Національна рада з питань розвитку науки і техніки, головою якої за посадою є прем'єр-міністр, збиралася тричі. Тричі! Кабмін Шмигаля, наприклад, не збирав ради жодного разу.
Академічна мобільність – природний процес для наукової спільноти. Але в розвинутих країнах він двонаправлений, а в нас – тільки за кордон. Хоча ніхто не заважає запрошувати іноземних учених до наших провідних наукових центрів. Так роблять Польща, Чехія. І це працює. А в нас для цього немає ні фінансових інструментів, ні законодавчої бази. А ще дивна позиція керівників від науки.
Зменшити міграцію наукової молоді за межі країни, повернути їх – одним кроком тут не обійтися. Проблема – багатошарова. І не останню роль у зневірі грають несправедливий розподіл і так незначних наукових фінансів, неприхована корупція та академічна недоброчесність.
Валентин ЧЕБАНОВ, 45 років, доктор хімічних наук, професор, член-кореспондент НАН України, перший заступник генерального директора НТК "Інститут монокристалів"
До 2004-го державі було байдуже до науки. Потім прийшов Ющенко з трипільською культурою, спричинив активне обговорення Голодомору. За Януковича все відкотилося назад. За Порошенка знову почався рух. ЯКЩО ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ ЩОДО НАУКИ ЗАЛЕЖАТИМЕ ВІД НАСТРОЇВ ПРЕЗИДЕНТА, ТО ПОРЯДКУ НЕ БУДЕ.
Що справді змінилося, то це рівень взаємодії із суспільством. Мало громадян обговорюють фізику з математикою. Але в кожному таксі можна почути розмови про проблеми української історії. Виникла нагальна потреба давати відповіді росіянам, чи Крим – "исконно русская земля" та й чи братні ми народи. Ситуація змусила втрутитись і державу. Тож ЗА ШІСТЬ РОКІВ ІСТОРИКИ ЗРОБИЛИ БІЛЬШЕ, НІЖ ЗА ПОПЕРЕДНІ 20. Це впорядкування і створення архівів, продукування українського історичного нонфікшину.
Найбільша проблема української науки – гроші. Важливо, скільки їх виділяють і чи ефективно витрачають. Ще одна – науковці-викладачі. Мають свої умовні 900 годин на рік, купу паперів, які потрібно заповнювати, то й часу на відкриття бракує.
Наші вчені не знають іноземних мов, не користуються матеріалами, які виходять на Заході. Там вважають, що в нас науки нема. Адже всього, що не написано англійською, для західного вченого не існує. Українську науку вилучено зі світового контексту.
Сергій ГРОМЕНКО, 34 роки, історик
2 
1
Коментарі