Чому Україна не стала і ніколи не стане частиною "русского мира"
П'ять років тому львівський "Збруч" опублікував виступи двох провідних українських інтелектуалів – історика Ярослава Грицака й економіста Олександра Пасхавера – на ту саму начебто тему. Одна стаття називалася "Чому українці є європейцями", друга звучала – на позір – як її заперечення: "Чому українці не європейці".
"Збруч", як і київська "Критика", за всього свого інтелектуального блиску й зіркового складу дописувачів (а може, саме з цієї причини) не належить до найпочитніших і найрезонансніших. Тож і обидві статті, там уміщені, не здобули уваги, на яку заслуговували. І, що гірше, не стали предметом конче потрібної нам, особливо після Євромайдану, дискусії.
Можливо, Майдан – з його феєричним проєвропейським пафосом і блакитними євросоюзівськими прапорами – зробив тезу професора Грицака самоочевидною, а контртезу професора Пасхавера недоречною й навіть образливою. Особливо стосовно тих, хто заплатив життям за свободу і гідність, метонімічно означувані "Європою".
А проте саме сьогодні, коли пафос ослаб, а кількість охочих прилучитись до Євросоюзу опустилася з пікових двох третин до заледве половини населення, і коли традиційне для українців нутряне антизахідництво знайшло собі нову риторичну обгортку в пошуках "власного шляху" та паплюженні західних спонсорів і прозахідних експертів, котрі не дають нашим владним елітам суверенно, себто цілком безконтрольно красти, – саме сьогодні варто повернутись до аргументів обох авторів. Аби зрозуміти, яке значення і які наслідки мають одна теза й друга, – кожна по-своєму слушна.
Аргументи професора Грицака мають переважно історико-культурний характер і фактично повторюють тези українських мислителів попередніх півтора століть – від Драгоманова і Липинського до Шпорлюка й Лисяка-Рудницького. Свого часу ці тези концентровано виклав Михайло Грушевський у серії політичних памфлетів "На порозі нової України" 1918 року. В одному з них, під характерною назвою "Наша західна орієнтація", він стверджував, що впродовж століть "Україна жила одним життям, одними ідеями із Заходом. У нього черпала культурні засоби, у нього брала взірці для своєї культури". А проте від кінця XVIII століття, визнавав Грушевський далі, від занепаду Гетьманщини, зв'язки України із Заходом "слабнуть і занепадають під натиском примусового російщення українського життя": "Україна ХІХ віку була відірвана від Заходу, від Європи й обернена лицем на північ, ткнута носом у глухий кут великоруської культури й життя. Все українське життя було вивернуте зі своїх нормальних умов, історично і географічно сформованої колії й викинуто на великоруський ґрунт, на потопт і розграблення".
"Повернення до Європи" для одного з батьків-засновників української нації означало повернення до "норми", усунення історичної несправедливості, направлення своєрідного історичного "вивиху". Емансипуючись від Росії, українські націєтворці мусили не лише патетично утверджувати свою гадану "європейськість" (на противагу російській "азіатськості"), а й мимохіть переймати західні ліберально-демократичні цінності як начебто "природні" для українців – і, звісно, "неприродні" для росіян.
Цей аргумент добре пояснює очевидну, особливо по двох революціях, відмінність між Україною та Росією. Професор Грицак влучно окреслює її словами В'ячеслава Липинського: "Основною різницею України від Москви єсть не мова, не плем'я, не віра, а інший витворений віками устрій політичний, інший метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства". Він виводить це з традицій польської шляхти, які вплинули визначально на групу, що стала символом української ідентичності, – козацтво: "Козацька старшина свідомо моделювала свої права й вольності на польській моделі".
І справді, Україна перебувала під польським (а через нього – і європейським) цивілізаційним впливом набагато довше, ніж під російським. Проте європейський вплив був переважно опосередкований і мав на наших теренах (як і загалом у Польщі та всій Східній Європі) здебільшого периферійний характер. Про це добре ще 1990 року написав Дьєрдь Шопфлін у статті "Політичні традиції Східної Європи". Вона була адресована, не в останню чергу, молодим демократам посткомуністичних країн, які щойно розпочали в той час "повернення" своїх держав до Європи. Він нагадував, зокрема, що західна політична традиція є унікальною, бо ж розвинулася через випадковий і рідкісний збіг історичних обставин – розділення релігійної та світської легітимізації. І що її основні елементи – плюралізм, поділ влади, політичні свободи і верховенство права – мають у східній традиції значно слабший, вторинний, часто суто імітаційний характер.
Тим часом російські впливи, хоч і були хронологічно коротші від польських, проте припали саме на два останні століття, тобто збіглися з процесами модернізації й урбанізації. Вони не зачепили Галичини, де головним агентом модернізаційних змін була імперія Габсбургів і де населення таким чином виробило певний імунітет щодо евентуальної російської цивілізаційної зверхності. Проте вони виявилися істотними на Наддніпрянщині й домінантними – у "новій Україні": на теренах колишнього "Дикого поля", колонізованого впродовж ХІХ століття під імперським цивілізаційним патронатом. Саме імперія стала тут головним, якщо не єдиним джерелом модерності та легітимності.
Ярослав Грицак слушно підкреслює ціннісний аспект відмінностей між українцями й росіянами: історично зумовлену схильність одних до егалітарного демократизму та контрактних (взаємозалежних і взаємовідповідальних) відносин між володарями й підданими та схильність других до авторитарного етатизму й прийняття абсолютної, нічим не обмеженої влади володаря над підданими. Проте Україна занадто рано "випала" з європейського (периферійно-європейського) простору, не засвоївши ані тамтешніх інституцій, ані ліберального компоненту до своєї стихійної, сутнісно охлократичної демократії.
Українці зберегли "європейський" демократичний, свободолюбний інстинкт і відтак спонтанне неприйняття будь-якої абсолютної влади – чим відрізняються від росіян. А проте, як і росіяни, не набули іншого, не менш важливого для Європи інстинкту – правового. Вони й досі належно не усвідомлюють, що демократія – це не лише влада більшості, а й права меншості. Що свобода – це ще й відповідальність. І що всі ці прегарні "європейські" речі потребують для свого повноцінного втілення чіткої, осмисленої, інституційно врегульованої процедури.
Саме на очевидній відсутності цих речей в Україні будує свої аргументи Олександр Пасхавер. "Ми географічно є у Європі, – пише він, – але ми не є у Європі ані з погляду цивілізаційних координат, тобто тих інститутів, форм, що є в соціальному житті, ані з погляду наших цінностей. Можливо, ми як християни маємо спільні християнські цінності. Але я кажу не про особисту етику, а про набір соціальних стандартів поведінки. Ми не європейці. Бо ж Європа – це не тільки географія. Європа – це клуб досить багатих країн із вельми обмеженим доступом. І той доступ клуб обмежує за певними критеріями. Критерії – це цивілізаційні координати, в які треба вписуватися. Це, зокрема, регульована правовою державою демократія, активне громадянське суспільство, високий статус і рівень соціального капіталу (це довіра), людського капіталу (це освіченість) і соціальна ринкова економіка. За кожним із цих понять стоїть море інститутів, тобто відповідних норм – і формальних, і неформальних. Комплекс цей єдиний. Неможливо мати один параметр і не мати іншого".
Українці не стали поки що європейцями за своїми підставовими цінностями, а тому й намагання запровадити тут європейські інституції наражається на пасивний спротив не лише владних "еліт", а й переважної більшості суспільства. Немає іншого, однак, способу змінити цінності, крім як поволі реформуючи, модернізуючи інституції. У Європі цей процес тривав майже тисячу років. Тож немає підстав сподіватися, що в нас він відбудеться швидко й безболісно, за помахом однієї революційної палички. Навздогінна модернізація, у принципі, є можливою за належного зовнішнього сприяння (як у випадку більшості східноєвропейських та кількох східноазійських країн) і невеликої, проте відданої реформам частини населення – за Пасхавером, мінімум п'ять відсотків. Вона вже сповідує європейські цінності й готова творити й відстоювати нові інституції – точки цивілізаційного зростання.
Пасхавер пов'язує європейськість як систему ціннісно обумовленої суспільної поведінки з ініціативністю, новаторством, раціональним мисленням, законослухняністю, здатністю домовлятися – "зі сприйняттям компромісу не як поразки, а як спільної перемоги". Україна з усім цим має великі проблеми. Проте її траєкторія розвитку визначається не лише традиціями візантійсько-російського цезаропапізму і не тільки наслідками совєтського соціоциду. А й постійним впливом європейських ідей і практик, періодичним перебуванням різних її частин у європейському політичному й культурному просторі та уявною або й реальною належністю до того простору щонайменше п'яти відсотків згаданих Пасхавером пасіонаріїв. Завдяки ним Україна так і не стала і вже, мабуть, ніколи не стане частиною "русского мира".
Українці приречені стати європейцями не тому, що їм цього хочеться, й не тому, що в них такі самі цінності. Вони просто не мають іншого виходу, крім як уперто, крізь "не можу й не хочу", ті цінності засвоювати: щоб не розчинитись у молохові на сході i в усіх його почварних витворах, які дехто й досі вважає "альтернативою"
3 
1
Коментарі