Україна прощається з кількасотлітньою "традицією"
16 грудня український парламент затвердив нове загальнонаціональне свято – Різдво Христове за григоріанським календарем 25 грудня – поруч з уже наявним святом Різдва за календарем юліанським 7 січня. Офіційно це рішення було представлене як вияв поваги до католицької та протестантської меншин у переважно православній країні, хоча загальна чисельність цієї меншини не перевищує 3% населення. І навіть з гіпотетичним переходом на григоріанський календар українських греко-католиків, ця меншина не перевищить 9%. У Білорусі, до речі, де Різдво теж офіційно відзначають за обома календарями, католиків – 12%.
Панівне в обох випадках пояснення – про два офіційні свята Різдва як вияв місцевої багатокультурності та конфесійної толерантності – доповнюється ще й наголошуванням "європеїзації" українського календаря та пов'язаних із ним святкувань. Як приклад наводять офіційне проголошення 8 травня Днем пам'яті й примирення – не замість, а поруч із традиційним совєтським Днем перемоги 9 травня.
Обидва аргументи на користь двох свят – і внутрішньо-толеранційний, і зовнішньо-інтеграційний – по-своєму слушні. Але чомусь за ними майже не чутно третього, найпростішого й найвагомішого: астрономічного. Майже ніхто не згадує, що ухвалений за папи Григорія ХІІІ календар – не просто загальноприйнятий, за яким живе нині Європа та світ і, зрештою, сама Україна. Це ще й єдино правильний календар, який – на відміну від юліанського (від Юлія Цезаря) – сповна рахується з астрономічними реаліями. Зокрема, з науково доведеним фактом, що земний рік, тобто повний оберт планети довкола Сонця, триває не просто 365 днів і 6 годин (як це вважали творці календаря юліанського), а – 365 днів, 5 годин, 49 хвилин та 12 секунд. Ця невелика відмінність – якихось 10 хвилин і 48 секунд – дає за 128 років один додатковий день розбіжності між обома календарями. Отож на час запровадження астрономічно відкоригованого григоріанського календаря 1582-го таких днів набігло аж 10, у ХІХ–ХХ століттях їх стало 13, а в наступному ХХІІ – буде вже 14.
Що далі в майбутнє, то Різдво за юліанським календарем буде ближче до весни й віддаленіше від зимового сонцестояння. А це вже суперечить не лише астрономічній букві, а й сакральному духові свята: адже Різдво має припадати на переломний момент календарного року, санкціонуючи поступове скорочення нічної темряви і збільшення світлового дня. Юліанський календар, таким чином, не просто невігласький і ретроградний з наукового погляду. Він ще й обскурантистський з погляду релігійного. Прикметно, що більшість освіченіших православних церков відмовилися від цієї архаїки і святкують Різдво за новочасним календарем. За фальшиву середньовічну "традицію" тримається насамперед Російська церква. А слідом за нею й церкви-сателіти, які не наважуються пояснити своїм вірянам хибність цієї псевдотрадиції, а заразом і загальну облудність московського "традиціоналізму".
Тим часом "традиціоналістська" риторика у московському виконанні є виявом не так характерного для багатьох сект релігійного консерватизму, як суто політичного мракобісся. Вона не просто озвучує, а й легітимізує системне, всебічне протистояння путінської Росії так званій "Гейропі", Заходу та уособлюваним ним ліберально-демократичним, людиноцентричним цінностям. "Традиція" в московському офіційному дискурсі – це своєрідний кийок, бейсбольна бита для побиття політичних супротивників – і вдома, і за кордоном.
Суть цього "традиціоналізму" не так давно прояснив патріарх РПЦ Кіріл – він же агент КГБ "Міхайлов". Патріарх проголосив гуманізм і пов'язані з ним права людини "глобальною єрессю". "Якщо людину зробити абсолютним мірилом істини, то істини тоді не буде, бо скільки голів, стільки й думок", – заявив він. Визнавши, мовляв, людину та її права універсальним критерієм істини, Новітня доба спричинила "революційне вигнання Бога з людського життя, із життя суспільства". А тим часом, стверджує Кіріл, "існують цінності не менш важливі, ніж права людини, – віра, мораль, священні таїнства, батьківщина".
Захист "правдивої", тобто православної віри невіддільний таким чином, у розумінні КГБшного патріарха, від поборювання антропоцентризму: "Сьогодні ми говоримо про глобальну єресь людинопоклонства, нового ідолопоклонства, яка виключає Бога з людського життя. Нічого подібного в глобальному масштабі ніколи не було. Саме на подолання цієї єресі сучасності, наслідками якої можуть стати апокаліптичні події, Церква повинна спрямувати силу свого захисту, свого слова, своєї думки. Ми повинні захищати православ'я".
Як виглядає на практиці цей "захист православ'я" та пов'язаних із ним "традиційних цінностей", можемо бачити і з регулярних нападів розперезаних чорносотенців на "богохульні", на їхню думку, мистецькі заходи, і з не менш регулярних репресій ФСБ проти правозахисних організацій та опозиційних активістів, і зі зловісного розпалювання антизахідної, антиліберальної істерії кремлівською владою. Ця тенденція, що завжди існувала в Росії, за путінського правління стала дедалі виразнішою. А вкрай загострилась 2014 року – після Майдану, окупації Криму й початку неоголошеної війни на Донбасі.
"Протягом останнього року, – констатував у січні 2015-го російський публіцист Артем Троїцький, – слова "Європа", "європейський" стали в нас не те щоб лайливими, проте виразно глумливими і зневажливими. Якщо раніше поняття "європейський" асоціювалося з компліментами на зразок "вишуканий", "освічений", "якісний" – то тепер народний словник синонімів видасть, скоріш за все, "збоченці", "слабаки", "розпусники", "деграданти". Причому активний антиєвропеїзм не так навіть декларується "згори", як пре знизу".
Вкрай показовою, на думку автора, була реакція російського суспільства на криваву драму в Парижі – напад ісламських терористів на редакцію сатиричного журналу Charlie Hebdo. Неприхована зловтіха – так, мовляв, богухульникам-ліберастам і треба! – йшла не лише від православних фундаменталістів, а й від діячів культури, журналістів, політиків, депутатів. І якщо пояснити подібну реакцію росіян на українські події ще якось можна телевізійною пропагандою та незагаєними реваншистськими сподіваннями, то збагнути відверту неприязнь, ба ненависть до західних лібералів, набагато складніше.
Адже, як пише Троїцький "у драмі Charlie Hebdo жодних національних, політичних, історичних чи географічних інтересів Росії не було зачеплено. Понад те, особливими симпатіями до ісламу й трепетним ставленням до Магомета більшість населення країни аж ніяк не відзначається. А проте російське суспільство повелося так, мовби ми були мусульманською країною – попри те, що держава світська, а населення переважно безбожне – хоч і любить прикидатися православним. Якщо жорстко, то я сформулював би це так: гидливість більшості росіян до так званих європейських цінностей сильніша за неприязнь до ісламістів і ненависть до терористів. Сьогоднішнє позиціювання Росії стосовно Європи не тотожне, але близьке до того, що притаманне країнам Близького Сходу й Північної Африки: вони мають з Європою географічну близькість, тісні економічні зв'язки, плюс розкидану від Фінляндії до Іспанії діаспору. І водночас – повне відчуження у сфері ціннісних орієнтирів, моральних пріоритетів та інших об'єктів гуманітарного характеру".
Наведене тут зіставлення православного й мусульманського талібану не повинно нас дивувати – адже й самі православні фундаменталісти не цураються цієї духовної близькості й антизахідної спорідненості. Один із путінських ідеологів, неофашистський філософ Алєксандр Дугін пише: "В ісламській та православній традиціях майже все збігається. Ми однаково відкидаємо специфічні аспекти секулярної, західної, європейської, індивідуалістичної концепції прав людини".
"Росія, – саркастично підсумовує еволюцію путінського режиму Артем Троїцький, який завбачливо емігрував до Естонії, – підвелася з колін і з кайфом беркицьнулась у свій одвічний феодальний домен, безліч разів описаний русофілами й русофобами всіх часів і відтінків. Можна вважати це тріумфом "народності": сірі-але-мудрі маси відкинули нав'язані ззовні чужі їм цінності. Бентежить однак пара речей: 1) ідеологія "нового середньовіччя" вкрай каламутно прописана й переконує хіба що на емоційному рівні; 2) переможний світогляд, назвімо його добуржуазним і догуманістичним – був актуальним у XIV столітті, проте почав швидко старіти в XVII, а в XXI – виглядає поганою карикатурою".
Україна, проголосивши офіційним святом Різдво за григоріанським календарем, зробила ще один невеликий крок убік від "поганої карикатури", званої "русским миром". Проте мусимо визнати: шлях, який їй іще належить пройти до "Європи", до реального засвоєння тамтешніх правових, політичних і морально-етичних цінностей, куди довший, ніж той, який Україна вже подолала, залишаючи закривавлену шкіру на кістлявих руках президента Путіна й патріарха Кіріла
4 
35413
Коментарі