Я ніколи не приходив у політику. Це вона прийшла до мене. Сталін, Гітлер, розстріляний НКВДистами дід – київський юрист. Мама – з аристократичної родини, батько – селянин із Теремного на Волині, викладачі. А потім нас усіх кинуло у шторм. Новий вітер корчував такі нетрі, такі дуби вивертало з корінням, що лишитися осторонь міг або переляканий з дитинства, або той, хто сповідував принцип: моя хата скраю. Моя ж хата завжди була в епіцентрі всіх змін.
Батько вижив ще й тому, що був завзятий рибалка – годував родину рибою, писав про риболовлю. Він казав, що велика риба пливе проти течії. Мальок народжується на мілині, біля джерел. Іде вниз за течією і зростає. Якщо визрілим потрапить у солоне море, загине, бо там не його вода. Але природа дає рибі, коли вона доходить до останньої своєї миті, третій плавник. І він ставить її проти течії. Справжнє життя риби починається з моменту її руху проти течії. Проти течії – і є життя кожного живого організму. Так жили Курбас і Довженко, так живуть усі великі люди. По смерті їх роблять героями і канонізують. За життя – побивають камінням.
Німецькою став вільно говорити в концтаборі, куди всією сім'єю потрапили під час фашистської окупації. Нас, трьох дітей і батьків, розкидали по різних місцях. До того мама роздала нам по томику поезій Пушкіна, які возила із собою, ховала в речах. За цими книжками і знайшла нас. Тепер ці томи 1937 року зберігаються в моїй бібліотеці, яку ще дід починав збирати.
Ми вижили в концтаборах, бо німці знали: мого діда Миколу Кенігфеста 1937-го розстріляли більшовики. Його справу смертника я знайшов, уже працюючи в парламенті. На запитання слідчого: чи сказав він на суді про підзахисного, що той перейшов із банди куркульської в банду радянську, дід відповів: "Хіба це не банда?" У другому протоколі слідчий уточнював інші дідові слова: що без фашизму Леніна і Сталіна не було б фашизму Гітлера і Муссоліні. Він не знав, що буде війна, а перед нею Гітлер подружиться зі Сталіним. Але вже тоді усвідомлював залежність коричневого фашизму від червоного.
"Железной рукой загоним человечество к счастью!" Якби такого не було направду, це треба було б придумати. Фото плаката я бачив на власні очі! Через якусь сотню років у це ніхто не повірить.
Попросив до суботи текст виступу Черчилля у Фултоні, США, 5 березня 1946 року, який поклав початок "холодній війні". Мовляв, хочу як пропагандист повторити його тези на заводі. Тепер маю змогу дізнатися про все "не понаслышке", а як це було насправді. Цікаво, що для Черчилля Союз не є Союз, а – "Советская Россия". Немає ніяких Грузій, Україн і Латвій – є одна Росія. Може, їм збоку видніше?
Більший вплив на мене мають книжки, ніж реальні обставини. Мій завод, мої шкільні друзі, навіть дівчата, які мені подобаються, – не те. Я й на пожежі менше хвилювався, ніж коли читав "Короля Ліра".
Магічно діє навіть не смисл, а порядок слів. Здавалося б, від перестановки слів сума не зміниться. Ще й як!
Усі російські дисиденти були прихильниками прав людини, але радянську імперську сутність розумів лише Сахаров. Та чомусь йому здавалося, що це важливо стосовно Грузії, Вірменії, а щодо України, Білорусі – не така вже й велика проблема.
Чому цікавіші характери у п'єсах – злочинні? Добродій прісний, у ньому все ніби вигладжене. Зло – динамічне? Чи просто добро – норма, а норма не може бути предметом мистецтва?
Найдужче впливає на мене поезія. Як в дитинстві ридав над "Кобзарем" за Катериною чи за дітьми Гонти, так і зараз урівноважуюсь Пушкіним, Лермонтовим, Лесею Українкою.
Росія – загадка. Тільки-но заявився один нормальний імператор – не шизофренік, а реформатор Олександр ІІ – як народовольці саме його кокнули. А божевільних своїх тиранів – терпіли й величали.
Правда не десь поза нами, а в нас самих.
Страх перед поезією – це страх перед вгадуванням. Поети – ясновидці. Називають речі своїми іменами й передчувають, як звірі, землетруси, повені, виверження вулканів. Кассандр традиційно нищили, поетів традиційно побивали камінням. Діти часто передбачають те, на що нездатні їхні батьки. Їх веде інстинкт, який ще не вивітрився. Поезія і є невивітрений інстинкт людства.
Що таке тероризм? Це замах на демократичний, правовий спосіб вирішення суперечностей. А якщо його не існує? Якщо вуличного бандита замінив бандит урядовий, за яким – силові структури, продажні судді, психушки й катування? Якщо тебе хочуть поставити на коліна, якщо ти бачиш увіч, що міліціонер, якого утримуєш на свої податки і який має тебе захищати, є найбільшим фашистом і вбиває твого друга чи ґвалтує його гумовою палицею? Хіба нормальна людина не дозріє до самосуду як єдиної форми самозахисту?
Кожен народ має свій суперміф. Наш – у винятковій накинутості наших бід. У всіх наших злигоднях винен москаль, більшовик, німець, поляк чи куркуль, нардеп чи президент – тільки не я персонально. Для усвідомлення себе нацією мусимо прийняти свої біди та проблеми винятково на себе.
Українцеві легше оголосити голодування, відмовитись від посади, лягти під танк тоталітаризму – ніж вибудувати чітку прагматичну логіку перемоги. Заклики до героїзму й жертовності – ознака комплексу нашої неповноцінності.
У кожної доби – свої штампи. І вона люто боронить їх від наступників. А вони наступають. Потім старіють, вгамовуються – і в свою чергу воюють з тими, хто чинить замах на їхні штампи.
Сприймаю театр як спробу сказати головне, потрясти, вразити до глибини душі, "повернуть глаза зрачками внутрь".
Прекрасне є таємниця, і спроба розгадати її вже є насолодою. Відлуння любові набагато щемливіше, ніж власне любов. Незавершеність, невловимість – он що таке прекрасне.
Живу без хандри. Якщо й скаржуся, то лише на брак часу.
У чому привабливість Гамлета? Зовсім не в тому, що він народжений виправити час. Гораціо здатний зробити це краще. А в тому, що він – сумнівається. Тим драматургія і вічна, що – конфліктна. Все мінливе, все. То як же можна бути категоричним?
А все-таки Фадєєв (радянський письменник, автор ідеологічного роману "Молода гвардія". – Країна) пив. Та ніяк не доберу: пив – тому що таке життя? Чи таке в нього було життя – тому що пив?
Чи можна навчити мистецтва? Напевне, ні. Хто знає, що сталося б зі Львом Толстим після одного-двох "письменницьких" семінарів?
Я ще не вийшов зі стадії дикунського існування на рівні ритуалу. Школа – ритуал, завод – ритуал, вечірній університет – ритуал, технікум – ритуал, комсомол – ритуал. Коли ж почнеться життя справжнє?
Ми втекли до Луцька – Теремного в 1946 році від голоду. У Білій Церкві їли навіть котів. Я хотів утопитися з горя – мене послали по воду, а я втопив синенького бідончика. Батько з ночі, я знав, не приніс риби, крупи не було третій день. Про хліб ми й забули, а тут я ще й бідончика загубив. Як уявляв я собі потім свої похорони… Батько шукає мене багром на дні Росі, натовп на березі, жаль за мною. Аж заснув. Ну й дали мені тоді прочухана! Правда, про бідончик не згадували.
У чому сенс життя? Нема відповіді.
Люблю співати в хорі. Або на два-три голоси. Жоден діалог такої близькості не дає.
Чому людина так влаштована, що її хлібом не годуй, але дай можливість пережити чужий біль й страждання, насолодитись чужими втіхами? В театрі, в кіно, в книжці. На чужих почуттях ми вчимося самі? Чому, коли страждаю сам, називаю це горем, а в театрі – відчуваю насолоду? Чи не з тих же причин є так багато охочих ходити на чужі похорони?
Мене завжди пекло: чи міг би стати Шевченко Поетом – не викуплений? І все частіше думаю: ні. Філософом, як Езоп, чи байкарем – так. Поетом – ні. Рабство і поезія – несумісні.
У тих, що перемогли, нема правди. У них є перемога, і їм цього вистачає. Скривдженим треба втішитись: вони вже програли, а в переможців це ще попереду.
Читати про театр – найвищий стан насолоди.
У людини на землі, – сказав Пришвін, – є дві радості. Перша за молодих літ – вийти з дому, інша в старості – повернутися додому. З дому я, здається, вийшов. Яким і коли туди повернусь? Чи можна взагалі повернутися? Напевне, дім треба завжди носити з собою.
Маємо потребу у виробленні аристократичної української мови. Сотні слів залежались у словниках, на них немає попиту. Переклади виносять їх на поверхню.
Три дні не прочитаєш нового – і мова твоя стане нудною, – кажуть китайці. А вони все знають.
Справжнє мистецтво – завжди політика. Хіба грав щось антирадянське на своїй віолончелі Ростропович? Авжеж, ні. Але ви знаєте його долю. Баришніков теж не танцював нічого політичного і не брав участі в дисидентському русі. Проте фактом свого високого й незалежного мистецтва він і такі, як він, оголювали криві дзеркала тоталітарного канону. І це розхитувало радянську державу, що остання добре розуміла.
Державні гімни пишуться не чорнилом, а кров'ю.
Політика – це ходіння по канату людських взаємин, за якими стоять потужні інтереси груп і кланів. А внизу стоїть натовп, який тільки й чекає, щоб канатоходець зірвався.
Сутність життя і тим більше мистецтва – у напівтонах, відтінках.
Парламент небезпечний для самовияву: він потребує лінійності, функціональності. Далеко не всі людські начала тут можуть виявитись. Тому й виглядає депутат на екрані прямолінійним, спрощеним. За три відведені хвилини має дістатись мікрофона, відреагувати на репліку партнера, сказати своє, заперечити спікеру і закінчити чимось таким, чим запам'ятався би публіці.
Не можна нічого робити напівсили. Бо тоді люди бачитимуть лише твої промахи.
За всі роки в парламенті не мав жодного вихідного.
Основний життєвий принцип: вітру не буде – треба гребти руками.
Не буде ніякого понеділка. Ти можеш жити лише так, як живеш цю мить. Якщо проживеш її хреново, не на повну силу, – все, ти на цей час умер. Тому нічого не можна відкладати на завтра.
3 
1
Коментарі