Наше наступне правило таке: "Все чи майже все, що ви знаєте про минуле, – неправда". Це правило ми вибрали для розповіді про Київську Русь. Хоч держави з такою назвою насправді не існувало. Як і у випадку з Візантійською імперією, цю назву вигадали історики згодом. Є, однак, одна засаднича різниця між історією Візантійської імперії та Київською Руссю. Якщо перша добре задокументована в численних документах і текстах, то друга щодо цього дуже бідна. Історію стародавньої Русі можна порівняти з перевернутою пірамідою: в її основі є декілька певних фактів – а над ними здіймається купа гіпотез, інтерпретацій, здогадок, спекуляцій, маніпуляцій і фантазій.
Одна з таких настирливих фантазій – суперечка між українськими та російськими істориками: чиєю національною державою вона була – російською чи українською? Ця дискусія не має сенсу: Русь не була ані російською, ані українською, та й узагалі не була державою будь-якої нації. Національні держави як концепція виникли у ХІХ ст. і є дитиною модерного націоналізму з його гаслом "кожній нації – держава". А як норма міжнародного права національна держава утвердилася після Першої світової війни. Сперечатися про те, чиєю національною державою була Русь, має стільки ж сенсу, як з'ясовувати, чиєю державою була ранньосередньовічна імперія Каролінґів на іншім, західнім, кінці європейського континенту – французькою чи німецькою?
Як писав класик, у ті часи люди більше переймалися якістю землі, на якій працювали селяни, а не мовою, якою вони розмовляли. Це правило діяло і в зворотний бік: провладна еліта нерідко походила з чужорідних завойовників, які розмовляли іншою мовою і сповідували іншу релігію, аніж корінне населення. Загальну схему стосунків між завойовниками і завойованими описав Ібн Халдун, арабський автор ХІV ст. У воєнному протистоянні варварські народи, зазначав він, завдяки кращій воєнній доблесті, перемагають народи більш цивілізовані. За декілька поколінь завойовники, однак, піддаються спокусам цивілізації, втрачають свої войовничі риси – і тоді їхня держава стає жертвою чергових варварів-наїзників.
Ця схема Ібн Халдуна в загальних рисах передає історію старої Русі. Вона постала наприкінці ІХ ст. внаслідок завоювання східних слов'ян норманами. Нор(с)мани – "люди з Півночі" – були дуже варварським племенем. Щоб переконатися в цьому, варто прочитати хоча б опис їхніх поховальних звичаїв арабськими купцями. Але варварство у випадку норманів означало воєнну доблесть. Як і араби та візантійці вони були найкращим військом ранньосередньовічної Європи.
Воєнна ефективність норманів пояснювалася передусім умовами їхньої історичної батьківщини. У бідній на природні ресурси Скандинавії з її затяжними зимами виживав тільки сильніший. Окрім природного добору, свою роль зіграла суспільна організація: нормани не знали між собою ані рабства, ані кріпацтва, а тому воювали як вільні й рівні люди. Це робило їх подібними до пізніших козаків чи піратів, які теж були першокласними вояками. Але відрізняло від більшості сучасних їм народів, серед яких воєнне ремесло вважали повинністю. Цю перевагу закріплювала й посилювала релігія: вона обіцяла рай тим, хто загинув на полі бою. І навпаки: ті, хто вмирав від хвороби чи старості, потрапляли у щось на зразок християнського пекла. Англійське hell, до речі, – скандинавського походження.
Між 850-м і 1050 роками на своїх кораблях нормани завоювали майже всю прибережну Європу – Ісландію, Східну Британію, Північну Францію та Південну Італію. Зрештою, нормани не було їхнім єдиним іменем, під яким їх знали в Європі. Їх звали також вікінгами: від vik – бухта, звідки вирушають кораблі. Варягами ("люди, які склали присягу" – так називали їхні загони при візантійському дворі) та данцями (звідси поняття Danegeld, данські гроші – викуп, який давали англійські та французькі королівства норманам за обіцянку не грабувати їхні землі).
Східні слов'яни ж звали їх русами. Ця назва означала одне з норманських племен – естонці й фіни досі називають шведів Ruotsi. За іншою версією, термін мав воєнно-професійне значення: загін воїнів на суднах із веслами. Є, звісно, вчені, які виводять "Русь" від назви річки Рось в околицях Києва та Переяслава. Чи від "русий" – кольору волосся, яким нібито відрізнялися місцеві слов'яни. Але ці вчені та їхні теорії перебувають у виразній меншості.
Руси – вправні воїни й успішні купці. Для варварських племен грабіж і торгівля стали взаємозамінними заняттями. Їхньою особливою метою було срібло – головний дорогоцінний метал Середньовіччя. Його не було у Скандинавії, але в достатку – на Півдні. Туди вони проникали через східноєвропейську річкову систему. Спочатку головною рікою для них була Волга. Через неї руси добиралися до арабського світу. Але десь з останньої третини ІХ ст., після виснаження арабських срібних запасів, нормани переорієнтувалися на Дніпро й Візантію. У 860-х вони появилися у верхів'ях шляху "з варягів у греки". У 880-х добралися до Києва і встановили там свою владу. А на початку 900-х разом зі слов'янськими племенами з'явилися під воротами Константинополя.
Русам вдалося зробити те, що не вдавалося іншим: подолати войовничі кочові племена Причорномор'я, які доти були головною перешкодою для зв'язків із Візантією. На південь від Києва пороги робили Дніпро несудноплавним. Там купці мусили перетягувати волоками свої судна сушею, стаючи легкою здобиччю для степовиків. Варяги не боялися цієї небезпеки – вони самі змушували себе боятися. Характерно, що у візантійських текстах назви дніпровських порогів подаються норманською мовою.
Під кінець IХ ст. нормани повністю перебрали у свої руки торговий шлях "з варяг у греки". "Повість врем'яних літ" переповідає цю історію у більш чи менш заплутаних розповідях про норманських вождів Рюрика – Eric, Аскольда – Haskuldr, Діра – Dyr. Останнього, за іншою версією, не існувало, а "Дір" було лише прізвиськом Аскольда. Далі йде розповідь про Олега – Hélgi, Ігоря – Ingvar, Ольгу – жіноча форма Hélgi, а також першого київського князя зі слов'янським іменем – Святослава.
З усіх князів він був найбільш войовничий і найуспішніший. Переміг і підкорив усіх сусідів. Та його головною метою було підібратися найближче до візантійських володінь. Про його амбіції найкраще свідчить бажання перенести столицю на Дунай, до болгарського Переяславця. Не знати, чим би закінчилися плани Святослава, якщо б він не загинув біля дніпровських порогів від рук степового князька. Не виключено, що майбутні історики напевно мусили би говорити не про Київську Русь, а про Русь Переяславецьку або навіть Царгородську – від слов'янської назви Константинополя.
Рух русів на Південь зупинився, коли 988 року Святославів син Володимир прийняв християнство. (Далі буде)
4 
1
Коментарі